Двадцять років тому сталася чи не перша в незалежній Україні резонансна розправа над опозиційним журналістом: 17 червня 1993 року у своєму робочому кабінеті був жорстоко побитий головний редактор бердянської регіональної газети «ПІК» Андрій Багнюк

ДО БЕРДЯНСЬКА він переїхав ще у 1978 році – за сприяння Валентини Меншун (ЦК КПУ), яка «гасила» на Рівненщині конфлікт між партбосами і «неслухняними» газетярами Червоноармійська (нині – Радивилів): «Я був автором фейлетону на голову колгоспу, кума першого секретаря. «Заробив» стругача, і лише ЦК «дозволив» працевлаштуватися за фахом. У Бердянську редагував багатотиражки «Авангард» і «Бердянський будівельник», а в 1983-му запросили до міськрайонної газети «Південна зоря»…».
У згаданій газеті Бердянська Багнюк ефективно (п’ять медалей ВДНГ СРСР і УРСР, нагороди у творчих конкурсах) працював упродовж майже десяти років – доки не відчув потребу в організації незалежного ЗМІ. І восени 1992-го почав редагувати власне «дитя» – регіональну газету «ПІК». З перших номерів – критичний аналіз українських реалій, осуд процесів «прихватизації». Саме під такою рубрикою «ПІК» 2 березня 1993-го опублікував замітку «Шосте питання», за що 17 червня Багнюк-редактор й опинився у травматології. Про НП не районного масштабу відомий газетяр розповідає у своїй книзі «60 кроків катарсису» (кілька її примірників автор подарував і «Сільським новинам»)…
…«Газета «ПІК» – комфортна і водночас трагічна сторінка моєї біографії. Вдалося організувати і за кілька місяців потроїти тираж регіональної газети. Видання було демократично-доступним: для попів і комуністів, рухівців і «правопохоронців», які (про всяк випадок!) відстежували «неонаціоналістів»… Газета подавала гучний SOS з приводу намірів «посадити на шию» курорту індустріального монстра («Бердянську – алюмінієвий хомут») і задіяння вояками потужних радарів («Чорнобиль під Бердянськом»), з приводу вбивства українців в Афгані (тоді ж це було державною таємницею!) і злочинної бездіяльності влади під час жахливої повені 15 листопада 1992 року («Недільний день у пеклі»)…
«Шосте питання» - одна з низки дебютних публікацій про симбіоз продажної влади з олігархами. «ПІК» влучив «у яблучко» - і мафія почала «відстрілюватися», точніше - відстріл редактора-«нахаби». По тому, як «ПІК» низкою нових публікацій оприлюднив намір мерії віддати увесь готельний комплекс міста-курорту за безцінь (місячна орендна плата – цьогорічні 17 гривень, тобто менше чотирьох доларів). Без варіантів: усе – «Варіанту», акцентувала газета. Попри дзвінок-погрозу: не пиши про готель!..
«ПІК» «почули» тодішні керівники Запорізької області Володимир Дем’янов і Юрій Бочкарьов – й афера не пройшла. А до мене прийшли «гінці» від ображеної мафії. 17 червня 1993-го, о 9.30. Знали, що в редакції буду один: четвер – день верстки газети в друкарні, плюс відпустки, сесія… Що я міг проти двох накачаних «профі», які прийшли «привітати маму через газету»?.. Міні-прелюдія («Тєбя прєдупрєждалі, чтоб ти не пісал о гостініце!..») - і в хід пішли кулаки, стілець, металева лампа... За хвилину-другу - струс мозку, переломи пальців і носа, пошкоджені зуби й око… Виродки тікали неквапливо – судячи з усього, знали, що «правопохоронці» на виклик до побитого редактора зреагують за годину з лишком!
Наступного ранку в ізоляторі травматології слідчий мене «виховував»: який готель?.. ти ж валюту крав у своїх туристів, неповнолітніх трахав!.. Мене, Лева, хотів залякати! Прогнав я мента, а захист шукав за сприяння Лариси Скорик. Тодішня парламентарка-РУХівка була «на ти» з Президентом, і Леонід Кравчук дав команду розслідувати одне з перших в Україні побиття редактора газети. Я одержав вихід на двох віце-керівників МВС – Барташевича і Недригайла. Попри це удвох з дружиною (у день наруги вона працювала в лікарні) добилися переведення мене до загальної палати, позаяк в ізоляторі могло статися будь-що! Замовники (Євген, два Грицька і мент-офіцер Микола) лютували: факт розправи тоді оприлюднили, окрім «ПІКа», газети «Запорізька правда», «Киевские ведомости», «Независимость» (лише не провладна «Південна зоря» - газета-конкурент, у якій я працював майже десять років); пізніше півгодинний сюжет на УТ-1 підготував Володимир Заворотний.
СЛІДСТВО, з огляду на резонанс, таки відбулося. Вердикт бердянської Феміди – хуліганство: суддя повірила не мені, позаяк зробила висновок, ніби Артак і Максим не знали (у кабінеті редактора!), кого б’ють! Максим свої два роки відсидів, а його напарник нібито дременув у місто Арарат (Вірменія). «Нібито» - бо ж у кримінальній справі лишили (прокол нишпорок?) акт вилучення особистих речей громадянина А., студента Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту! Є версія, ніби «втікач» безпроблемно довчився і став дипломованим «кілером-хіміком».
Проблеми виникли у мене! «ПІК» опинився в лещатах постійних перевірок й інформвакууму, а я, редактор опозиційної газети, став «героєм» замовних публікацій «Південної зорі». Екс-колеги не вибачилися – подав позови. Десять років горе-писаки зривали судові засідання, доки не задіяли новий ЦПК. Тоді усі (Мих-ко, Стар-ков, Іван-ко) таки порозкривали роти (для вибачень) і гаманці (для відшкодування моральних збитків).
Влада ж не вибачалася – наступала. Перед виборами мера у 1994 році я заявив публічно: проголосуєте за діючого - я залишу «ПІК». Не обрали «вождя-цензора» - наступного дня пограбували мою квартиру (показово, бо ж могли взяти більше); обрали міським головою висуванця «ПІКа» - толк аналогічний: після нетривалого затишшя ревізори знову «наїхали» на редакцію…
Украдений відеомагнітофон менти знайшли (чи новий купили? бо ж ситуацію з моєї «подачі» знову контролювало МВС). У листопаді 1993-го з трибуни 1-го всеукраїнського з’їзду редакторів я попросив захисту у тодішнього Президента України Леоніда Кравчука. Бо навіть після побиття на мене «наїжджали» мерські чинуші, силовики, фіскали – комісія за комісією! Втомившись від перевірок, у грудні 1994 року знайшов нову роботу. Досі вдячний Володимиру Кузенку: попри інсинуації щодо моєї персони, він (де-факто – задля мого професійного порятунку) створив у Бердянську корпункт обласної газети «ВЕРЖЕ». А в червні 1996 року дав згоду на підвищення мого власкорівського статусу - на переведення до «України молодої», всеукраїнської щоденної інформаційно-політичної газети».

ЗА СОРОК (!) років газетярства Андрій Багнюк майже не виходив зі стресового стану, однак ні погрози-залякування, ні чергові напади не притупили перо газетяра. «Для власкора влада – горе. Якщо журналіст не співає їй дифірамби», писала 2 грудня 2003 року газета «Україна молода»…
…«Попередньої суботи невідомі особи «атакували» корпункт газети «Україна молода» у Запорізькій області…Насторожує, що це не перший інцидент, об’єктом якого є власкор «України молодої» Андрій Багнюк. Ще у листопаді 2002 року на сайті Інституту масової Інформації, який представляє в Україні відому правозахисну організацію «Репортери без кордонів», було оприлюднено повідомлення про фізичну наругу над журналістом та його переслідування через професійну діяльність (до того, як очолити корпункт нашої газети, Багнюк редагував створену за його ініціативи регіональну газету «ПІК», за критичні виступи був жорстоко побитий на робочому місці – одного хулігана тоді засудили, другий утік). 18 грудня 2002 року голова Комітету з питань свободи слова та інформації Микола Томенко звернувся з депутатським запитом до Генпрокурора України з приводу «невжиття заходів до осіб, які вчинили злочини щодо Багнюка». Доки в ГП готували відповідь, наш власкор зазнав чергової фізичної наруги: безпосередньо на корпункті взимку йому порізали два пальці – мовляв, «не те пишеш». Слідчий Павло Карасьов виніс відмовну постанову (пославшись на те, що Багнюк навіть по медичну допомогу не звертався). Однак, згідно з лікарняним листом № 462831, журналісту накладали шви, що зафіксовано і в журналі приймального відділення, знімали їх… Дивує і факт байдужості слідчих до відвертої погрози на адресу журналіста, котру зафіксував автовідповідач корпункту 19.ХI.2002 року: «Суда, пісатєль, захотел? Ми тєбє устроїм суд!» (Багнюк ініціював порушення карних справ проти судді міського суду, екс-прокурора, слідчого, редактора-есдека; не всім у регіоні подобається і те, що Андрій Багнюк оприлюднив нову низку критичних матеріалів – про оборудки браконьєрів Азовського моря, причетність запорізьких офіцерів міліції до наркобізнесу тощо). Відтак у Генпрокуратури було достатньо підстав, аби скасувати низку невмотивованих постанов Запорізької обласної і Бердянської міської прокуратур. Про це інформував народного депутата Миколу Томенка і Голову Верховної Ради Володимира Литвина 3 січня 2003 року в.о. Генпрокурора пан Винокуров.
Про те, що тероризують нашого запорізького кореспондента, відомо особисто Леоніду Кучмі, до якого Андрій Багнюк звернувся на одній з прес-конференцій, за порадою гаранта він надіслав купу документів у Київ на Банкову. Канцелярія Президента відфутболила клопотання до Запоріжжя, де, судячи з перебігу подій, не вельми панькаються з кореспондентами опозиційних видань».

В «УМ» Багнюк працював у 1996-2008 роках, упродовж трьох років співпрацював з Бі-Бі-Сі і з нашими «Сільськими новинами»; вийшовши на пенсію у статусі власкора газети «Урядовий кур’єр», повернувся до обов’язків кореспондента «УМ». Остаточно упевнившись у тому, що теза, ніби «за одного битого сім небитих дають» – не для сучасної української журналістики: «Мій метод підготовки публікацій – МАТ (метод аналітичного тлумачення), та ще й публічний, – не для власників «заводів і пароплавів». Розправляється ж з нами корумпована влада, нічим не гребуючи. Скільки мас-медійників кістьми лягали за Майдан, а результат?.. Мова не про матеріальні дивіденди. Восени 2004-го, приміром, я повернувся з Чернігівського району, де був спостерігачем від Комітету виборців України, з поламаним ребром, а після чергової розправи за критику постмайданна влада Віктора Ющенка мене не захистила. Навіть після побиття у 1993-му я почувався, якщо так можна сказати, комфортніше!».
У РОЗДІЛІ «Алаверди!» згаданої книги поміж кількох десятків оцінок журналіста є враження про співпрацю з Андрієм Багнюком і редактора «Сільських новин» Олексія Гуденка: «Вакантне місце запорізького власкора у 2005 році ми запропонували саме Андрієві. Чому? Бо знали його як професіонала з великим творчим потенціалом. І два з лишком роки Андрій слугував взірцем для молодих колег. З «України молодої» на шпальти «Сільських новин» він «пересадив» культ нешаблонних заголовків: «Хай екс-зек, усі гукнули, за отамана буде!» (кадрові проблеми козацтва), «Клюєв клюнув на протест, і діряві дахи хат під Новобогданівкою прикрили черговою обіцянкою», «Чим годуємо Дніпро, тим він нас і поїть!», «Фальшування виборчі, справи – вибіркові! З-під Феміди вислизають лоцмани електорату», «Є наказ: трубам – на захід!» (оборудки з експортом меліоративних систем), «Дати москвичам по пательні обіцяє підприємець Гармаш з українського Приазов’я» (про ділові зв’язки з Росією)…
Докопуючись до істини, Андрій не схиляється перед авторитетами, тому інколи стає жертвою замовних, морально-вбивчих статтей. Ми раді, що допомогли йому відстояти свою честь і гідність в апеляційному суді Запорізької області: у травні «пішущій как можик-болтальщік с одеского прівоза» доказав полярне тандему своїх публічних кривдників – редактору «Бердянских ведомостей» та автору-ветеринару.
Вердикт суду, до речі, майже співпав у часі з рішенням журі про визнання нашого колеги «Публіцистом 2008 року». Премію Багнюк пожертвував церкві – і це теж не в дивину: біблійне «Не складайте скарбів собі на землі» Андрій і раніше засвідчував. Інколи – у дивний спосіб. Коли з власної ініціативи, скажімо, надсилав до редакції частину передбаченої договором зарплати. Чому? Бо вважав, що у нас, за сумісництвом, він інколи недопрацьовує! А тепер попросив не платити йому навіть гонорар за публікації. Хтось ще на таке здатний?».