Поточний № 44 (1231)

16.11.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Тернистий Тарасів шлях


13.03.2014

Три таланти

 

Малювати Тарас Григорович почав ще з дитинства, а писати вірші тільки з 1837 року, коли йому було вже 23 роки. Про це він розповів на допиті у Третьому відділенні жандармерії в 1847 році, коли його було заарештовано як учасника Кирило-Мефодіївського товариства. А ще Тарас мав дуже гарний голос і надзвичайно любив українські пісні. І не тільки пісні, а все народне, він просто кохався в усьому народному. На весіллі Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок Тарас був боярином і заспівав свою улюблену пісню «Ой, Морозе, Морозенко”, та таким приємним мелодійним голосом, що Пантелеймон Куліш обійняв Тараса і сказав: «Я такого співака не чув ні в столиці, ні за кордоном». А Ганна Барвінок подарувала йому весільну квітку.

З 1837 року, окрім навчання в Товаристві заохочення художників при Академії мистецтв, Тарас з дозволу молодого пана Енгельгардта відвідував ще й творчі вечори щовівторка на квартирі Євгена Гребінки. На ті вечори збиралася інтелігенція української діаспори в Петербурзі: літератори, художники, журналісти. В основному це була творча молодь, яка бажала радикальних змін в суспільстві. Що й позначилося на творчості Тараса Шевченка. Того ж року Тарас написав свій перший віршований твір - баладу «Причинна». А 1840 року в Петербурзі виходить збірка «Кобзар», до якої ввійшли вісім творів, серед яких і «Катерина», присвячена поету В. А. Жуковському, одному з учасників визволення Тараса з кріпацтва. «Кобзар» було видано накладом в шість з половиною тисяч екземплярів на кошти Платона Семиренка.
«Кобзар» справив величезне враження на тогочасне суспільство. Це був новий напрямок в поезії, яка до Шевченка була відірвана від життя, в якій описувалися лицарські подвиги та страхітливі оповідки. Навіть реакційна критика, яка заперечувала існування української мови, і та визнала самобутній талант Тараса Шевченка.
Ще до закінчення навчання в Академії Тарас виїздить в Україну. Він побував на Чернігівщині, Полтавщині, Київщини, Катеринославщині. Його популярність як художника-портретиста та поета-реаліста зростає. Він бажаний гість у маєтках найбагатших магнатів в Україні – Репніних, Тарновських, Лизогубів, Закревських, Родзенків та інших. Йому замовляють портрети, захоплюються його поезією. Він дружить з дочкою колишнього намісника в Україні, генерал-губернатора Репніна, Варварою, та з дочкою В. Тарновського, Надією. Відомо, що Варвара закохалася у поета, однак… До речі, обидві так і залишилися незаміжніми.
Шевченком захоплюється аристократична молодь, вбачаючи в ньому героя, бо багато пережив, був кріпаком, але завдяки своєму таланту та наполегливості став видатним художником та поетом. Так, це була сита, забезпечена молодь. А Тарас відкрив їм інше життя, - уярмлене, безпросвітне. Він згадував своє дитинство, кріпосне життя своїх батьків. І гнів огортав його. Він пише поему «Сон», яку іронічно назвав комедією, викриваючи безправне життя в Україні, де «латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих…» і пишність життя блюдолизів – «пихатого, пузатого» придворного панства та самих царя і царицю.
1845 року до Києва приїздить Микола Костомаров, якого було призначено учителем Першої київської гімназії. На той час він вже мав ступінь бакалавра історичних наук. Тут він знайомиться з видатним істориком та етнографом, першим ректором університету Михайлом Максимовичем і переходить викладати історію в університет. Костомаров першим серед істориків почав вивчати історію України. Будучи росіянином, він порушує питання про вивчення української мови в навчальних закладах. До нього тягнеться студентська молодь. Та й сам він недалеко відійшов від неї, маючи тільки 28 років. А ще Костомаров відзначався демократичними поглядами. Біля нього гуртуються демократично налаштовані викладачі та студенти. Виникла ідея створити організацію, яка б об’єднала всіх слов’ян в одну державу, як це в США, щоб не було ні царя, ні пана, ні кріпака. Назвали ту організацію Кирило-Мефодіївське товариство. Костомаров написав «Статут товариства» та «Книгу буття українського народу». Серед студентів були розповсюджені послання - «До братів українців» та «До братів великоросіян та поляків».
У квітні 1846 року, після закінчення Академії, повертається на Україну Тарас Шевченко і оселяється в Києві. Дізнавшись про антикріпосницьку організацію, Тарас Григорович вступає до неї. Викладачі університету І. Посяда та О. Навроцький розповсюджують серед студентів революційні поеми Т. Шевченка «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим і ненародженим…» Але товариство проіснувало недовго, - серед студентів виявився провокатор, якийсь Олексій Петров. Костомарова було заарештовано і відправлено до Саратова в адміністративне заслання. Деяких викладачів було засуджено на два-три роки. Найжорстокіше було покарано Шевченка: його було віддано в солдати на 10 років без права писати і малювати. Так розпорядився сам імператор Микола I, особисто ознайомившись з поемою «Сон», яку у Тараса було вилучено під час обшуку. Вже в засланні Тарас Григорович писав: «Сам сатана не міг би видумати такого нелюдського вироку... Це було гірше, аніж кріпацтво».
23 червня 1847 року Тараса Шевченка було доправлено до Орської фортеці і зараховано рядовим третьої роти. Почалася муштра. Під час перебування у фортеці Тарас Григорович всупереч забороні, потайки пише свої вірші, здебільшого вночі, коли його огортали думи, - згадував Україну, привільні степи:
« … і тут степ, і там степ. Та тут не такіє – руді, аж червоні, а у нас голубії, з високими могилами.»
Тут, в Орській фортеці, він захворів на цингу та ревматизм.
Оренбурзький край в ті роки був малозаселений. Тільки поодинокі юрти козаків виднілися де-не-де. Та й сама служба тут вважалася як заслання. Був навіть указ, щоб офіцери не зближалися з солдатами.

Аральська експедиція
У травні наступного року російська Академія наук направляє до Приоралля геологічну експедицію для опису місцевості та виявлення корисних копалин. Начальник експедиції О. І. Бутаков набирає солдатів для охорони і як робітників. А Тарас Шевченко був зарахований як рисувальник. Для експедиції було виділено пароплав. В експедиції Тарас Григорович написав більше 60 поетичних творів та змалював острови та обриси берегів Аральського моря.
Перейшовши річку Іргіз, Шевченко потрапив до священного місця киргизів-батирів та аулья, тобто святих. Тут він змалював Дустанову могилу та могилу батира Раїма «Форт Кара-Бутак», «Укріплення Кара-Іргіз», «Могила Мула-Дос-Мал» - всього більше 30 малюнків. А ще відобразив побут та постаті казахів – «Казахи в юрті», «Казах біля вогню», «Казашка над ступою», «Байгуші» - всього 15 малюнків. А ще він намалював портрет начальника експедиції О. І. Бутакова, членів експедиції – О. Істаміна, Макмеєва, Лазаревського, Ісаєва та свій власний автопортрет. Побувавши в горах Кара-Тау, Тарас Григорович виконав безліч малюнків, серед них – «Ханча-Баби», «Чир-кола-Тау», «Аулья-Тау» «Гора Кулааш» та інші, всіх не перерахуєш. Титанічна праця… Тільки геній на це здатний.
На зимівлю експедиція повернулася до Оренбурга, де Шевченко опрацьовує етнографічні матеріали. Один з офіцерів Оренбурзького полку доносить начальству, що Шевченко продовжує писати і малювати. Але друзі попередили його, і поет встиг передати свої захалявні книжечки, а деякі записи знищив. Під час обшуку в нього були вилучені малюнки та листи. Його посадили на гаупвахту, а потім відправили в Орську тюрму.
Після тюрми його було етаповано до Новопетровського укріплення. Хоча комендант укріплення О. Маєвський і поставився доброзичливо до поета, але мав виконувати наказ. Над Шевченком було встановлено посилений контроль: ні писати, ні малювати. Після смерті Маєвського в укріплення прибув за призначенням Іраклій Усков. З приходом нового коменданта солдатське життя Тараса дещо покращилося. Цьому сприяла дружина коменданта Агата Ускова, людина освічена, знайома з творами Шевченка. Тарас Григорович часто бував в їхній сім’ї. Відомо три портрети дружини Ускова та її доньки Наталі. Та й взагалі сім’я Ускова була милосердною. Після смерті їхнього сина вони удочерили сироту казашку. То й сам комендант був порядним офіцером.
1852 року Тарас Григорович знову бере участь в експедиції. За цей час ним було написано 20 прозових творів, але тільки 9 з них дійшли до нас, серед них і драма «Назар Стодоля». Було намальовано декілька картин з життя казахів та киргизів. Тут він захопився новим видом мистецтва - виліпив з гіпсу композицію, яку назвав «Тріо», в якій казах грає на домбрі, а дружина його щось товче в ступі.
Після смерті Миколи I багато громадських діячів, такі як віце-президент Академії мистецтв граф Толстой, брати Жемчужнікови, письменник О. Толстой та багато інших, почали клопотатись про звільнення Шевченка. Але імператор Олександр II був проти.

Повернення із заслання
І тільки 31 липня, порушуючи розпорядження відрядити Шевченка в штаб округа, комендант Усков видав Тарасу Григоровичу свідоцтво про звільнення з військової служби і квиток на виїзд до Петербурга. Прибувши пароплавом в Астрахань, він зупинився у знайомого прапорщика і через декілька днів прибув до Нижнього Новгорода, щоб звідти виїхати до Петербурга. Там його вже очікували жандарми. Забравши документи, вони погрожували йому відправити по етапу в Оренбург. Але знайомі порадили Тарасу прикинутись хворим, що й врятувало його. А між тим друзі вже клопоталися про повернення Тараса Григоровича в Петербург.
І вже 28 березня 1858 року Тарас Григорович прибув до Петербурга і зупинився у свого друга М. Лазаревського. А невдовзі одержав і квартиру при Академії мистецтв. Будучи під наглядом поліції, він відвідує літературні вечори, на які збиралися класики російської літератури – І. Тургенєв, Ф. Достоєвський, Гончаров, Чернишевський, М. Добролюбов та інші. Як згадувала одна пані, коли Шевченко читав свої твори, то весь зал вибухав оваціями, аплодували й іншим, але не так. Його запрошують до співпраці різні літературні угрупування, такі як «Соврємєнник», «Парус» та інші. Тарас Григорович був в зеніті слави.
Але таке «бурлацьке» життя, як він говорив сам, йому остогидло. Душа бажала сімейного затишку. Давно вже Тарас Григорович мріяв поїхати в Україну, купити землю, збудувати хату, десь в околицях Канева, над Дніпром:
Поставлю хату і кімнату.
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Присняться діточки мені.
Веселая присниться мати.
Присниться сон мені … і ти…
Це про кріпачку Ликерію Полусмакову, останнє його кохання. І хоча друзі не схвалювали вибір Тараса, він думав з нею одружитись, викупивши її з кріпацтва. Не судилося, через півроку Тараса не стало. Перед тим Тарас гірко розчарувався у своїй обраниці.

Леонід СІДАК, краєзнавець. м. Підгородне, Дніпропетровська обл.