Другого березня виповнилось би         69 років талановитому журналісту, публіцисту Василю Перетятьку

НЕМАЄ із нами щиросердного українця вже чотири роки, та не забувають свого земляка в його рідному селі Шульгівка Петриківського району. З душевною теплотою згадують Василя Пилиповича в день його народження шанувальники патріотичного слова, бо його слова й досі звучать актуально, а його поезія котиться, як палаюче колесо, лунає, як грім навесні, зігріває як літнє сонечко. Ось і цього разу в Шульгівській середній школі зібрались учні старших класів, вчителі, земляки, щоб вшанувати пам’ять патріота.

Василь Пилипович у своїй книзі «Доля-кутя» згадує Шульгівку ще із тих часів, коли в село діставались по Дніпру катером, а потім кілька кілометрів ішли пішки, споглядаючи краєвиди по-справжньому українського села: хати-мазанки, пихаті клуні під очеретом, колодязі із «журавлями», якими діставали із надр землі найдобрішу воду в світі:

«Більш цілющої води, аніж у селі Шульгівці не пив і, певно, вже не вип’ю. Це жива вода. Вип’єш жбан - і жити хочеться. У воді і небо, і зірки, і діаманти, і смак молозива, і наче луки запахами заповзли у жбан.., вода, яку немає потреби порівнювати із іншими водами, бо немає більш цілющої, більш живої води, яка несе інформацію століть, наших пращурів, які пили цю воду і мали силу і міць долати своїх ворогів у двобої», - писав Василь Перетятько у книзі «Доля-кутя».

Вода в селі й досі найдобріша, зате сільські краєвиди давно вже не надихають поетів. Поступово зникла естетика солом’яної стріхи, бо з’явився шифер, яким місцеві мешканці перекрили старі помешкання, зруйнувавши споконвічну українську архітектуру. Найбільші біди в світі відбуваються від заздрощів, отож і село на свою біду позаздрило місту й захламилось шлакоблочно-металевим непотрібом від розпайованих колгоспів. В такий спосіб знищили не тільки основні фонди народного майна, а й зурочили майбутнє українського села.

Тепер в селі тільки заможні панянки можуть дозволити собі носити вишитий льняний одяг, а жити в новій хаті під очеретом тепер стало мрією для багатіїв, які подекуди, граючись, возвели собі особняки в українському стилі.

Василь Пилипович часто приїздив до своєї «красуні Шульгівки», щоб відпочити душею й тілом під старою грушею на батьківському подвір’ї. Тож у книзі «Доля-кутя» залишив мудру настанову для селян: «Повертаймося до свого!».

На мій погляд, повернутись можна, якщо впровадити спеціальну освітню програму для села: дівчат за одинадцять років навчити шити та оздоблювати український національний одяг, а хлопців навчити будувати хати в українському стилі, а всіх інших озброїти знаннями ефективного ведення сільського господарства на рідній землі.

Та багато чого можна було б зробити для майбутнього села, аби не крали чиновники із державної казни. Чесність не можна купити за гроші, тому й не вірять мудрі селяни в те, що великі зарплатні, які обіцяють чиновникам за чесність, сприятимуть розвитку країни.

Влучно колись зауважив Василь Пилипович: «Аби не топити у Дніпрі жирних котів і нелюдів, треба навчитись їх не плодити». Народу «жирні коти» не потрібні, а в уряді відводять для них певні місця із зарплатою в десятки тисяч гривень, щоб жирували, поки військові в зоні АТО отримують значно менше.

Про це гомонить вся Україна. А Василь Пилипович в 2011 році написав вірш:

«Ти чуєш? Гомонить Україна,

Час правди настав.

Ти чуєш? Гомонить Україна,

Час розплати настав,

Для кайдан - новий майдан.

Є в Україні козаки-молодці,

Долі твоєї, Україно, творці.

Ти чуєш? Гомонить Україна.

Гомонить...»

Багато про що й ми гомоніли в Шульгівці в день народження Василя Перетятька - мудреця, пророка, щиросердного патріота України.

Зінаїда БУБЛІЙ.