Колись такі села називали неперспективними. Нині й невідомо, який ще статус їм присвоїти. Певно що, вмираючі - нехай вже пробачають мене люди, котрим «поталанило» в них жити-поживати.
Щороку з карти України зникають до двох десятків малих сіл, хутірців - процес цей невблаганний, спричинений динамічним життям третього тисячоліття.
Свого часу мені довелося писати про історично цікаве село Стефанівщина, сусіднє до моєї малої батьківщини - Степанівки з Великобагачанського району на Полтавщині (див. «Надії Стефановича», «Сільські новини» від 30.06. 2011 р.). Стефанівщина піднялася і розквітла у дев’ятнадцятому сторіччі головним чином завдяки своєму уродженцю - Іллі Даниловичу Стефановичу, власнику і засновнику Полтавського земельного банку. Але потім, із плином часу просто занепадала, пізнавши на собі все знегоди - революції, війну, розвал Радянського Союзу, потуги незалежної України. І нині живе, але доживає (дуже хотілось би в цій оцінці помилитися).
Але разом із Стефанівщиною відходить ціла епоха. Так само, як із маленьким селом Тракторне, що в Солонянському районі на Дніпропетровщині. Села з такою назвою в Україні, крім цього, я знайшов завдяки інтернету ще два - в Михайлівському районі Запорізької області та в Чорноморському - Криму. Їм присвоїли ці чудернацькі імена в складні роки колективізації на честь ТРАКТОРА, що дав змогу селянам позбутися великої частки ручної праці на землі. Але як і надії Стефановича на квітуче село в Україні кінця століття дев’ятнадцятого, так і сподівання комуністів століття двадцятого на розмай сільського життя, схоже, канули в Лету. Життя нині жорстоко капіталістичне, а трактори вже не ті… І виживуть села більші, де є заможні господарі, де є молоді родини з роботою, ну а перед селами невеличкими, хуторами і хутірцями ми повинні уклінно схилити голову. І віддати данину їх старожилам, котрі колись були молодими, ростили дітей та онуків, тримали в своїх руках життя…

Зазимок душі
Останні дні не лютували морозом, скоріше нагадували осінній недосвіт, але враз небо посипало першим великим снігом. Я йшов у напрямку Тракторного. Вітер навстріч, північний, видував тепло з мого тіла, дорога, вже кимось трішки прочищена, піднімалась де-не-де в коліно переметами. Чорні груші та горіхи обіч щулились від пронизливого холоду і наче дорікали – ну навіщо, сіромахо, в таку негоду?
Цей трикілометровий звивистий шляху вздовж фруктової лісосмуги я міряв своїми кроками вже не раз. Ось на згірку стрімко піднялася переді мною зграйка диких голубів – вони шукали (поруч господарський тік із збіжжям) якихось зернят на розметах свіжого снігу. Чомусь пригадалась поетична строфа:
«Что истина? Живой росток тревоги?
Огонь вночи для путников заблудших?
У паперти все сходятся дороги,
Над храмом сизарями вьются души»
Ніякого храму душі від споглядання сумної-сумної картини і не могло бути. Ліворуч дороги зіяли порожніми вікнами ще недавно «веселі» на поросячий вереск свинарники, праворуч височіли облудою голі бетонні ферми сучасного свинокомплексу, яким ним так і не став. Ці руїни-недобудови залишилися від КСП-агрофірми імені Шевченка, що не зовсім вдало господарювала на довколишніх землях, у тому числі і в самому Тракторному.
Сірі обриси щедро замальовано білим снігом. Тракторне лежало у пониззі – дві довгі вулиці біля двох ставків, меншого – мілкого та більшого і глибшого. По греблі неквапом проїхала чорна іномарка, особливо не прикрасивши похмурий пейзаж. Життя тут хоч трішки оживає, коли двічі на тиждень автівка фермера із Томаківки привозить хліб зі своєї пекарні та якийсь ще харч або коли в двори навідується листоноша – з періодикою та сяким-таким крамом. Зимовий час у Тракторному ховається за вікнами невеличких будиночків. Більш рухливим і гамірним село стане із настанням тепла: навесні, коли починається робота на городах та на травичку виходить пастися живність, а до лавочок під огорожами - їх господарі, та влітку – коли поприїжджає дачний народ, рибалки до ставків та молодь – пробайдикувати канікулами. У селі тільки кілька сімей середнього віку, а то все – старики. Хтось у парі, але переважно лишились самотні. Багато вже пішло за вічну межу, а з ними і частка історії цього скромного українського села.

… А була ж колись Паньківка
Так назвалось Тракторне до 1929 року, коли стартував процес суцільної колективізації. Скоріше це була невеличка німецька колонія, якими рясніли придніпровські степи. Але сталінська політика «відправила» нащадків переселенців із німецьких земель в краї дуже далекі, і тепер про їхню присутність нагадують тільки могили на «німецькому» цвинтарі.
Сюди обробляти посушливі землі приїхали селяни з півночі Дніпропетровщини – Петриківки, Царичанки, Магдалинівки. Запобігливо догоджати, прислуговувати (тобто панькатися) відтоді вони повинні були керманичу великого Союзу – Комуністичній партії.
За часів побудови соціалізму Тракторне не сказати б, щоб розквітло, але все ж був якийсь розвиток та перспективи. Селяни мали роботу на землі і на фермі. А в селі навіть працював свій дитсадочок.
А ось у горезвісні дев’яності тут почалася хоч і повільна, та все ж руйнація. Занепад. По цеглинці зникла ферма. Так само дитсадок. Орендувати землю тут бралися різні новоспечені господарі. Пригадується, як біля зруйнованої дощенту ферми, можна сказати, в бур’янах піднявся невеликий сучасний офіс єврозразка під металочерепицею. Місцевих бабусь потішила своїм ультрамодним виглядом нова орендаторка їхніх паїв – бізнес-пані із райцентру.
- Божечки!.. - балакали вони між собою. – Чи вона хоч бачила, з якого боку до корови підходять? Юбка така коротенька, що ледь спіднє прикриває, а шия якимось пухнастим звіром обмотана…
І замовкли б старенькі, якби у цієї власниці агробізнесу щось путнє вийшло. Ні, не склалося. Напрацювалась на землі і, що називається, накивала п’ятами своїх оголених ніг.
Нині, щоправда, землю в Тракторому обробляють три орендарі з двох районів – Солонянського та Томаківського, і вона не заростає бур’янами, а селяни на пай одержують свої, хоч і скромні, дивіденди.
А ось саме село, вважай, ніхто як не панькав, так і не панькає. Своїми натрудженими руками воно саме підтримує тихий плин свого життя.

Самотність край села
Хтось із древніх сказав: не піддавайся нещастю, але йди йому назустріч з подвійною мужністю. Українським селянам завжди доводилося мобілізовувати в собі цю «подвійну мужність», бо доля рідко коли посипала їх своїм щастям. Так само і жителів Тракторного. Особливо ж теплі слова варто сказати жінкам, котрі по війні самі ростили дітей або ж на все життя залишилися самотніми. Одну таку по-справжньому мужню жінку, яка зазнала чимало лиха, я добре знав. Її оселя була першою на в`їзді від автошосе Дніпропетровськ – Нікополь, але, вважай, крайньою для тих, у кого завжди були лихі наміри щось поцупити з городу чи двору. І таке не раз траплялося.
Доля завела Євдокію Тютюнник за чоловіком у Тракторне із рідної Полтавщини на початку шістдесятих. Трішки обжилися, але далі у подружжя щось не склалось. Може, тому, що чоловік почав усе глибше топитися у чарці, може, тому, що Євдокія не могла мати дітей. Ще дівчиною її вивезли на примусові роботи до Німеччини, і там вона дуже застудилася по-жіночому, бо спати доводилося завше у мокрих бараках на сирій долівці.
Невтомно працюючи в колгоспі дояркою, Євдокія Федорівна, як ластівка, вже самотужки звивала собі гніздечко. Ледь не своїми руками по цеглинці зводила будиночок, давала лад підсобному господарству, обробляла чималенький город. Пригадую, як Федорівна, так я її називав, уже коли їй було далеко за сімдесят, уміло клала важкою косою місцями покручений ячмінь, що навіть я навчався у неї вправності.
Над усе Федорівна любила панькатися з корівкою, всілякою дрібною живністю – курчатами, качатами та гусенятами. А одного разу вона благально попросила привезти їй овечок.
Пам’ятаю той сонячний весняний день. Я заніс до її двору на руках двох невеличких кучерявих баранців романівської породи, що купив під Щорськом (Криничанський район) в азербайджанців. Федорівна аж сплеснула в свої мозолисті долоні, а її блакитні очі засвітилися промінням:
- Ой же, які ви гарненькі, мої любенькі!
Вона не пізнала материнського щастя і всю свою ніжність спрямовувала на друзів наших менших…
Світла вам пам’ять, Євдокіє Федорівно!

Голуби та бджілки Івана Онушка
Він – корінний уроджений Тракторного, побачив барви цього світу у середині тридцятих, коли колективізація вже завершилася. Нині невблаганний час відліковує йому уже восьмий десяток. Мама, Одарка Денисіна, піднімала їх – старшу Марію, середульшого Івана та меншого Анатолія – сама після війни. Батька, Миколу Юхимовича, вбив пострілом німецький снайпер 1943-го при форсуванні Дніпра. Іван Миколайович шукав місце його захоронення, за припущенням прах рідної людини лежить у братській могилі хутора Фрунзенський цього ж Солонянського району, але точних відомостей в архівах немає.
- Я хлопчиком трішки пам’ятаю батька. Війна та лихоліття обпекли мало не кожну родину у Тракторному, - розповідає Іван Миколайович. – Звісно, багато лягло на жіночі плечі. Але жили і працювали не покладаючи рук і старі, і малі – всі! Бо допомоги нам не було від кого ждати…
Сам Іван Онушко багато років відтрудився на ДМЗ - колись закритому, а тепер уже відомому підприємстві оборонної галузі, дружина Галина Олексіївна – на КБ «Південне». А після виходу на заслужений відпочинок переїхали з Дніпропетровська в Тракторне, бо й причина ще одна була вагома – доглядати стареньку маму.
Іванові Миколайовичу не довелося звикати до сільської праці. Він змалку навчився всьому. У молоді роки завдяки порадам та практичним настановам долучився до бджільництва – починав із двох вуликів, нині має п’ятнадцять.
- Клопітне це діло – пасіка, потребує терпіння, - каже. – Бджілка – трудяща комашка, любить турботу, як жінка. Але й душевну втіху дає та здоров’я береже.
Хоча, зізнається старожил Тракторного, сили вже не ті і в нього, і в дружини. Багато пігулок доводиться ковтати вже.
Ще одна пристрасть Івана Миколайовича – голубівництво. Це захоплення з далекої юності, від якого він і нині відмовитися не може, хоч, як і пасіка, забирає багато часу та вимагає фізичних затрат. Адже має не простих голубів, а знаменитих високольотних – харківських та угорських, м’ясних кінгів.
Ми виходимо на засніжене подвір’я. Голуби сідають зграєю на розсипи зерна. Які красені! Хочеться засвистіти зі смаком, щоб вони піднялися високо вгору. Але небо сіре і важке, не видно на ньому блакитної далечіні.
- Село – це колиска природи. Всім сущим у ньому повинно бути добре. Добре житися… - філософськи промовляє Іван Миколайович.
***
Закреслимо жирним чорнилом це лиховісне словосполучення «вмираюче село». Тракторне лежить неподалік від двох обласних центрів – Дніпропетровська та Запоріжжя. І вже нині йде певний процес так званої зворотної міграції городян у села. Тож нехай далі Тракторне квітне садами!

Микола ШАРИЙ.