Сумна історія мого розтерзаного села Сморжів та його героїчних жителів, нащадки яких тепер розкидані по цілому світові

Моє рідне маленьке село Сморжів, що на Рівненщині, притулилося до селища Клевань-1, яке розкинулося по обидва боки великого тракту Київ-Брест. Удень і вночі вслухається село у могутній шляховий гомін.
А ось і перший яскравий епізод із мого дитинства, який запам’ятався – сірий похмурий день, дуже схожий на сутінки, і усі тривожно і злякано переповідають один одному: Сталін помер, Сталін помер. День був не схожий на попередні – важкий і гнітючий. Батьки і сусіди стривожені, дивні, не такі, як завжди. Мені тоді не було і 4-х років. Пізніше, коли я про це розповідала, то інколи на мене поглядали з недовірою. Саме з цього часу я і пам’ятаю своє дитинство. Мої батьки – Ніна і Павло Галайки ходили в колгосп на роботу, платили їм трудоднями на папері. Жили бідно і впроголодь. Вечорами потайки мама шила сільським молодицям при каганці, бо світла у селі не було до 1961 року, щоб заробити хоч якусь копійчину, щоб було за що купити хліб, а ще сухофрукти і сало, щоб послати їх у Сибір бабусі Палажці – батьковій матері і сестрам Марії і Тетяні.
Впродовж усіх моїх дитячих років у хаті найголовнішими розмовами були розмови про Сибір, посилки і листи. Усі ранки починалися з того, що мама бідкалася, де взяти гроші на посилки, а батько знервовано гримав на неї, курив, а потім, накинувши на плечі потертий бушлат, ішов у колгосп на роботу. Сибір нам малим зовсім не видавався страшним, а скоріше був загадковим і недосяжним. Чому наша рідня там, нам ніколи не розповідали. Молоді жінки згадували бабусю Палажку добре, з великою повагою, бо була вона найкращою бабою-повитухою на усі навколишні села. Більше трьох десятиліть приймала немовлят, і усі народжувалися живі і здорові.
Коли я стала дорослою, мама розповіла про страшний 1949-й рік масової депортації населення Західної України до Сибіру.

СЕЛИЩі Клевань-1, що поряд з нашим селом, стоїть напівзруйнована фортеця – родовий замок князів Чарторийських, у підземні каземати цього замку впродовж двох років, починаючи з жовтня 1944 року звозили арештантів з усіх навколишніх сіл. Катували у застінках НКВД безжально до тих пір, поки жертва не називала «спільників». Ними могли бути і непричетні до УПА - не усі могли витримати тортури. Так потрапили у цю катівню і батькові молодші дві сестри – Надія і Тетяна. Надію катували з особливою жорстокістю, бо була вона нареченою Володимира Перцова – мого дядька по матері, а він очолював службу безпеки боївки. Били її у тюрмах Клеваня, Рівного, Дубно, Дніпропетровська і Херсона. У Дніпропетровській тюрмі на Чичеріна відбили їй нирки, коли тітка Марія приїхала до неї на побачення, то застала Надю дуже хворою – ноги були, як скло, нирки уже відмовляли. Вона журилася, що скоро помре. Невдовзі її перевели у Херсонську тюрму, там вона і померла. А коли батько після демобілізації у червні 1946 року приїхав до неї на побачення, то йому показали спільну могилу під номером. Тетяну засудили на десять років з відбуванням покарання у таборах Магадану. Повернулась вона в Україну через двадцять років.
За доньок вислали мою бабусю і тітку Марію до Хабаровського краю на лісоповал. Був кінець жовтня 1949 року. Мені було півроку. Мама розповідала, що бабуся припадала до мене, цілувала, плакала і казала, що, мабуть, більше мене не побачить. Як я народилася, вона просила моїх батьків, щоб мене назвали іменем її закатованої доньки. У той день вивозили усіх наших сусідів, у селі звідусіль лунали зойки, ридання, прощалися навіки, бо звозили їх на залізничну станцію Клевань-2, завантажували у товарні вагони і везли у люту сибірську зиму.
Їхали, як потім розповідали, більше двох тижнів до місця призначення, яке зустріло їх сорокаградусним морозом і промороженими бараками. Бабусі було уже за сімдесят і вижила вона завдячуючи доньці. Тітка Марія скільки жила на білому світі, стільки і дивувалась тому, як вижили. А ще завжди мені казала:
- Повертайся додому, бо ніде у світі краще немає, як у нас, у Сморжеві… Мабуть, велика любов до України, рідного краю і допомогла їм повернутись після років заслання у рідне село. Після їх висилки у батьківську хату не дозволили зайти моєму батьку – воїну-переможцю, а заселили у неї молодого росіянина Кирила Харламова з дружиною. І після Сибіру мої бабуся і тітка (уже реабілітовані) викупляли у нього свою хату.
Посадили у тюрми і виселили півсела, а назад повернулися тільки три родини. А скільки молодих хлопців убили у боях на підступах до села, коли енкаведисти влаштовували облави на воїнів УПА.
Кожну другу родину не оминуло лихо. А ще я добре запам’ятала розповідь моєї матері про те, як вона вступала до колгоспу. Наприкінці лютого 1949 року її викликали у сільраду, яка на той час знаходилася у хаті уже депортованого до Сибіру з родиною Пилипа Самсонюка. Це були наші сусіди. За столом сиділи троє – голова сільради, уповноважений з району і енкеведист. Мамі запропонували написати заяву у колгосп, вона відмовилася, мотивуючи тим, що були безземельні багато років, і вона хоче обробляти свою землю сама, тим більше, що є коні і увесь реманент. Тоді уповноважений підійшов до неї, дав в одну руку мамі ручку, а пальці другої руки затис між одвірком і дверима. Мама заяву написала, бо була уже шість місяців вагітна мною. Мабуть, тоді в утробі матері і поселився у моїй душі протест проти усього насильства і свавілля. У колгосп ніхто не хотів іти, бо люди бачили, скільки біженців із Центральної і Східної України пробиралися у наші краї, щоб обміняти речі на шматок хліба чи вузлик муки у 1933-му і в 1947-му роках. У погребі так званої сільради тримали непокірних, морили голодом. Сидів там два тижні і наш сусід – Іван Гузік. Йому малолітня донька Марійка опускала через невеликий отвір на ниточці маленькі шматочки хліба. Тримали там і мою тітку Ганну - багатодітну матір. Її чоловіка не було цілий тиждень вдома, добував харчі для сім’ї, а діти сиділи у хаті голодні. Після насильницької колективізації на початку п’ятдесятих у селі люди почали дуже бідувати. Усе віддали до колгоспу. Хліба вволю не було. Батьки на роботу, старша сестричка Люба у школу, а мені, 5-річній, доручали купити заповітну хлібину – одну на усю сім’ю, бо більше не давали. В черзі доводилося чекати довго. В одній із таких черг мене мало не задушили. Винесли люди напівживу, посадили під магазином і дали у руки хлібину. Сестра наказувала сховати хліб на погрібнику і не чіпати, поки батьки не прийдуть. А хлібина така пахуча, рум’яна, я трішечки і відкусила, а потім ще, ще. Коли Люба прийшла, то третини хліба уже не було. Вона розплакалася, боялася, що батьки будуть сваритися, як прийдуть з роботи.
А навесні, коли повітря прозоро-солодке і пахне у нашому краї так, що це неможливо описати - їсти хотілося немилосердно. Окрайчик хліба, змащений олією і посипаний сіллю, був найбільшими ласощами.
Тепер, коли вдивляюся у далекі роки, думаю, як жили убого, у хатах було порожньо, бо у кого і було яке добро, то у війну виміняли на цукор і сіль, а після війни скільки років злидоти.
Найкращі друзі мого дитинства – Женя і Володя росли безбатченками, бо батька – Сергія Пікузу спровадили на Колиму у табори на сім років за 7 кілограмів «украденого» зерна. У 1949 році у селі було уже голодно, і узяв Сергій це зерно із свого поля, яке у той рік почало належати колгоспу, бо вдома сиділа голодна дружина, яка з дня на день мала народити, і голодний маленький син. І це зерно було приводом, щоб і його прибрати із села, бо сестри і матір Сергія були уже на той час вислані у далеку Караганду. Народилася Женя уже без батька і побачила його вперше, коли їй виповнилося сім років. Могутній красень, молодий чоловік після повернення розповідав, серед яких покидьків він сидів у таборі. А ще казав, що коли били, то намагався затулити голову, бо мріяв понад усе повернутися до коханої дружини Наталі і малих діточок.
Сьогодні я часто запитую у себе: Боже мій, чому у нас пам’ять така куца? Чому ми дозволяли і дозволяємо знущатися над собою і хіба можуть нас за це поважати у світі?
Мого батька – Павла Галайка таким же чином намагалися посадити. Усю війну пройшов, був розвідником, День Перемоги зустрічав у Берліні, грамотний чоловік був, тож після перемоги і запропонували завідувати складом дивізії. Успішно справлявся з цією роботою, але знав, що вдома горе з меншими сестрами, і упросив командування, щоб його демобілізували, бо в армії служив уже шостий рік. Сестрам і матері не зміг допомогти і сам мало не пішов за ними услід. Поставили його завідувати на той час «стратегічно важливим» об’єктом у селі – сільмагом. Товару було в цьому магазині три найменування: сірники, керосин і сіль. І ось на цьому убогому переліку моєму батькові підтасували на величезну суму розтрату, що довелося і корівку продати, і свиню зарізати, щоб грошима перекрити «недостачу» і врятувати батька від тюрми.
У хату вивезеної у Сибір з дітьми Саньки Кравець поселили привезеного з Росії Журавльова і поставили його бригадиром. Кожного ранку він заганяв жінок у колгоспну ланку. Іти за трудодні на рабську працю ніхто не хотів, і жінки ховалися. Як тільки відчинялися двері Саньчиної хати, сусідка - наша родичка тьотя Маня Галайко, яка жила напроти бригадира, зразу бігла і оповіщала сусідів, що Журавльов буде зараз іти заганяти на роботу. Усі двері зачинялися, і мама з нами ховалася під стіл, бо він заглядав у вікна. Ми сиділи, боялися поворухнутися, бо він довгенько тупцював біля кожної хати. Але так продовжувалося недовго, бо приїхав уповноважений з району і пригрозив усім за саботаж тюрмою.
Першу заробітну плату батько отримав у колгоспі у 1961 році - триста рублів, це було перед самою хрущовською грошовою реформою. Мені було уже майже дванадцять років, і я уже брала участь у сімейній нараді: на що витратити цей скарб. Вирішили, що батько купить собі чоботи, бо ходив майже в обмотках. Коли з ярмарку батько приніс у хату обнову – юхтові чоботи, це була велика і радісна сімейна подія. Як він їх обмацував, обдивлявся і радів, як дитина.
Мама моя і шила, і вишивала, завдячуючи її золотим рукам, ми із сестричкою були одягнені. Перешивала нам свої дівочі сукні, пальта. До третього курсу інституту, а це був 1970 рік, я ходила у пальті, перешитому з маминого. Вона була дуже вродливою жінкою і розумною, я завжди милувалася її красивими, витонченими руками. А як вона любила читати, коли випадала у свято коротенька мить перепочинку, мама завжди брала у руки книгу. Світла не було, читала при каганці. Тоді взагалі люди більше читали. У нашому маленькому селі була бібліотека на 12 тис. томів, звичайно, були там праці Леніна, Сталіна і усіх революціонерів і та література, яка пройшла цензуру і була дозволена компартією, а ще інструкції по вирощуванню корів і свиней, але ми тоді раділи і цьому, бо не знали, що десь буває інакше.
А як ми раділи вишеньці, черешеньці. У повоєнні роки, після введення Сталіним податку на кожне плодове дерево, у селі вирубали усі плодові дерева. Село оголилося, зрідка на нічийній території росла чахла вишенька, декілька черешень росло на межах, і був один яблуневий сад – нічийний на ту пору, бо господарі так і не повернулись із заслання. Яка була радість, коли після тотальної вирубки у сусіда Івана Гузіка (по-вуличному Мануйла) зацвіли весною декілька молоденьких вишеньок, усі сусіди позбігалися помилуватися на давно не бачену красу.
Ми, малеча, не могли дочекатися того часу, коли почервоніє хоч один бік черешні чи підросте яблуко. Об’їдали усе зеленцем. Постійно у лузі шукали травинки із солодкими корінцями і висмоктували їх.
Кожен двір повинен був сплачувати податок молоком, яйцями, м’ясом і шкірою. Якщо у якоїсь родини не було худоби чи птиці, то вони повинні купити все це і здати державі безплатно, інакше - заслання.
Дитинство є дитинство. Хіба ми задумувались над тим, як ми живемо? Зимою ковзанка, санчата, а влітку пасли корів, кіз, бо в селі діти завжди були при ділі. Пам’ятаю, як мене мама у десять років вивела на город і показала грядки з цибулею, морквою, буряками:
- Це, доню, віднині твоє, слідкуй, щоб не було бур’яну. І доводилося слідкувати, бо росли у строгості. Бабусь поряд не було. Бабуся Феня - мамина мама, коли почалися у селі трагічні події, з меншими дітьми переїхала у рідне село на Волинь, чим врятувала і себе, і їх. Вона забирала мене, маленьку, кожного літа, і це були найщасливіші моменти мого дитинства. Бабуся мене дуже любила, і світла пам’ять про неї завжди живе у моєму серці. У боях за вільну Україну загинув її старший син – Володя Перцов. Вона не бачила його могили і усе життя надіялася, що він живий, і виглядала сина.
Важка доля мого працьовитого селянського роду, що потрапив під жорстокий і нелюдський експеримент комуністичного режиму.
Нехай ці рядки гіркої правди будуть світлою пам’яттю моїм рідним і реабілітацією їх добрих і чесних імен.

Надія ТАРШИН. м. Підгородне, Дніпропетровська область.

Це історична світлина, її надіслала моєму батькові із заслання сестра Марія у 1955 році. Сестрі Тетяні після звільнення дозволили провідати у Хабаровському краї стареньку матір, і з приводу цієї радісної події і сфотографувались.
Мені було шість років, але я добре пам’ятаю, як усі сусіди позбігались до нас у хату,щоб побачити своїх рідних і сусідів, які були заслані до далекого і холодного Сибіру .
У центрі другого ряду - моя бабуся, зліва її дочка Тетяна, справа майбутній чоловік Тетяни – донський козак – Іван Лебедєв (познайомилися у тюрмі). Біля Івана – чоловік моєї тітки Марії – Оверко Середа. У першому ряду у центрі у вишиванці – найшанованіший чоловік у нашому селі на той час кавалер трьох орденів Слави Андрій Нечипорів, якого вибрали церковним старостою, а через короткий проміжок часу НКВД звинуватило його у допомозі УПА і з дружиною Ольгою і сином Сергієм вислали. Від образи уже після повної реабілітації він у рідне село не повернувся, так і помер на чужині. Андрій і Ольга були найближчі мамині друзі. Зліва від Андрія сидить ще одна мамина подруга Віра Кравець, справа моя тітка Марія, а біля неї донька Віри – Галина. У верхньому ряду справа – дружина Андрія Ольга і син Сергій. І Галину і Сергія вивези малолітніми дітьми. У верхньому ряду, тільки зліва, третя – рідна сестра моєї другої бабусі - Дуня Прокопчук з дітьми. Її також вивезли з двома малолітніми доньками – Ольгою і Софією, сина Олександра засудили, старший син підірвався на міні , а чоловіка Макара убили.
На цій світлині, окрім двох жінок зліва у першому і другому ряду, усі з нашого села Сморжів, але не усіх я, на жаль, можу нині згадати, хоч мама про всіх розповідала.
Ось вони – бандерівці з мого села, якими і досі наші вороги залякують несвідомих українців, які уперто не хочуть знати правду про ті часи геноциду нашого народу. Окрім Магадану і Хабаровська, мої односельці були вислані у Караганду і Якутію.
Отака вона сумна історія однієї світлини, як і сумна історія мого розтерзаного села та його героїчних жителів, нащадки яких тепер розкидані по цілому світові.