Поточний № 40 (1377)

19.10.2021

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Цівочка


01.03.2012

Дякую шановному Петру Яковичу Діяконенку за цей невеличкий екскурс у вже неблизьку повоєнну минувшину.
Звісно ж, дитячі спогади ми звикли дещо ідеалізувати, бо то таки найкращі роки в нашому житті. Не завжди, щоправда, тільки приємне та щемливе серцю тішить нашу пам‘ять. Буває, у дитинство, як гостре лезо в рану, несподівано й підло вривається горе.
Про одну таку жахливу трагедію я розповім нижче: ми, хлопчаки, восьми-десяти років на власні очі вперше побачили… смерть.

ПРОХОЛОДНИЙ літній ранок. Але сонце зійшло вже вище і випило росу з густої трави, де ми починаємо ганяти змореного ще вчора нашими стусанами м‘яча. Команда на команду – непримиренний бій двох сусідніх вулиць.
Хвилин зо двадцять гра триває вперто й рівно, м‘яч ніяк не хоче залетіти в одні чи інші ворота. І ось небезпечний штрафний удар – наші суперники лаштують стінку. Удар! І крик! Петько Момот, що стояв у самісінькому центрі оборони, затуляє руками лице, в яке сильним ляпасом влучив слизький шкіряний м‘яч. Кров аж юшить з його розбитого носа і цівочкою тече по руках.
- Дайте якусь хустинку, - благає Петько.
- Та шо ти мов баба, - каже вайлуватий Василь, капітан нашої вулиці. – Витри соплі майкою та давай грати.
Петько мужньо сьорбає своїм носом, але сльози градом котяться з його очей, справді ніби у дівчини.
Кожен із нас уже не раз одержував по пиці м‘ячем. Кривились, щулились, ну, щоб так - не плакали…
- Я піду трохи посиджу, - сказав «скривджений» футболіст і відійшов убік.
Василь тільки спересердя махає рукою.
І раптом ми чуємо, як хтось кричить:
- Хлопці, хлопці, на вигоні лежить перевернутий трактор. Кажуть, що хтось убився.
До нас біжить Галя, сестра нашого капітана Василя, розпачливо розмахуючи руками.
Нас усіх як вітром здуло. Неподалік на вигоні зібралося вже чимало сільського люду. Обіч дороги лежав перевернутий догори колесами трактор «Білорус». Видно, його дуже сильно занесло на повороті.
Люди юрмою розгублено оточили чоловіка, що лежав горілиць на зеленій траві до пояса оголений. Наче приліг відпочити, закривши очі від вже пекучого літнього сонця. Тільки з вуха його цівочкою потяглася густа кров. То був дядько Момот, татко нашого Петька.
- Розходьтесь, люди добрі, ми вже нічим тут не поможемо. Прийде зараз машина, відвезе чоловіка в морг, - сказала маленька горбата тітка Нюра, наш сільський фельдшер. – Невдачно дуже перекинувся. І чого це та куди летів тим трактором?
Запитання німим докором повисло в повітрі.
Ми з хлопчаками наче заціпеніли. Петько стояв осторонь. Ще недавно червоне від удару м‘яча лице стало блідим-блідим. Він нічого не розумів. Тільки чулося, як тихенько шепотів: «Тату, тату…»
А тато вже замовк навіки.
Я глянув на завжди задерикуватого Василя. У куточках його очей забриніли сльози. І у мене – теж…

Микола ШАРИЙ.