«На Осіянській горі,

християнській землі

Там спить спочиває

Пресвятая Мати Богородиця

Чи ти спиш, чи ти чуєш:

На високих холмах

Ісуса Христа розпинають,

В руки-ноги цвяхи забивають

На головоньку терновий

вінок накладають.

Не впала Ісусова кров на землю,

А впала у Чорнеє море

Не дайте мукам,

Візьміть Христа на руки…»

Таку молитву читала моя матуся, Віра Трохимівна, яка навіки спочила у 1997 році. Де вона взяла цю молитву – залишається загадкою. Але у свої 85 років вона читала напам’ять і молитву, і вірші. І показувала нам приклад безмежної любові до нашої рідної України. Коли доводиться чути від деяких псевдоукраїнців, які не знають ні рідної мови, ні свого роду, про ностальгію за СРСР, я знову і знову пригадую мамині розповіді, коли у страшному 1933-му впродовж трьох тижнів у Валківському районі Харківщини вимерло від голоду майже все село Вишневе, де були і її батьки. До речі, про страшні роки голодомору у Валківському районі розповідається у книзі Павла Губського «Голодні війни». За цю працю тодішній президент Віктор Ющенко нагородив автора орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Напевно, десь далеко у моїх генах залишилась довічна любов до рідної землі, передана мені з молоком матері. Усе своє життя, а це немало-небагато 80 років, навчався і навчав інших, аби отримувати високі врожаї сільськогосподарських культур, аби ніколи люди не знали голоду. Моїх дев’ять аспірантів стали докторами філософії і працюють у Нігерії, Беніні, Мадагаскарі, Камбоджі, Палестині, Того, Конго, Сирії.

Завтра Україна святкуватиме свій ювілей – 25-річчя незалежності. Я радий, що до цієї дати у нас ще збереглися українці, хоча, як казав Володимир Винниченко, «українську історію треба читати з бромом».

А стосовно війни на Донбасі, то вважаю, що її підвалини були закладені ще 350 років тому, коли у 1654 році було укладено так званий Акт про возз’єднання України з Росією. Пам’ятаю, український письменник Олесь Гончар у своїй записній книжці ще у червні 1993 року писав про проблеми українського Донбасу. Шкода, ті застереження класика української літератури так ніхто і не почув. Але ми повинні чітко усвідомлювати, що Донбас – це Україна.

З часу виїзного Пленуму Спілки письменників України, який проходив у Харкові у 1970 році, у мене збереглася книга «Тронка» з автографом автора «Михайлу Бобру. На добру згадку. Олесь Гончар».

25 років незалежності – то тільки початок української історії, яку треба пам’ятати і примножувати, аби наступні покоління могли жити у вільній державі.

Бережімо свою Україну!

Михайло БОБРО, доктор сільськогосподарських наук, професор, член-кореспондент НААН України, завідувач кафедри рослинництва Харківського національного аграрного університету ім. В. Докучаєва.