У Скибівщині, що на Полтавщині, жителів менше ста. Але тутешньому сільському клубу можуть позаздрити навіть у деяких райцентрах України

Веселка на «Планеті Альфреда Нобеля»

Сонячний жовтневий ранок перед парадним входом Дніпропетровського університету економіки і права виграє всіма барвами, наче веселка, та віддзеркалюється у золотавій кулі величної скульптурної композиції «Планета Альфреда Нобеля» - науковця-винахідника світової величини, ім’я якого носить цей ультрасучасний виш.

Але довкруж - ні душі. Тільки за дверима палацу студентів чується гамір та стоголосся; переступаєш через поріг, і просторе фойє аж мерехтить строкатими костюмами пульсуючих групок дітей – зовсім ще малечі та такими, що доганяють чи й переганяють зростом дорослих.

А тим часом концертна зала наповнюється мажорними нотками танцювальної мелодії… Інтуїція веде мене у правильному напрямку. Увага відразу ж зупиняється на одному з рядів, де у рівну стрічку сидять обіч один одного дівчата та хлопці у вишиванках. Я кивком та усміхом вітаюсь з двома жіночками, що «на чолі» цього ряду, а собі думаю: «Мабуть, серце підказує, що це земляки».

Танцювальний ансамбль «Веселка» приїхав до Дніпропетровська на представницький фестиваль хореографічного та вокального мистецтва «Зірки ХХІ століття» саме з рідної мені Полтавщини, ба, навіть більше – з тих місць, де пройшли і мої «золоті роки» дитинства. А тепер юні полтавчани скромно принишкли у перших рядах, чекаючи на два своїх виступи в середині та наприкінці танцювальної програми. Фестиваль-конкурс, що проходить у місті на Дніпрі вже багато років поспіль, цього разу зібрав більше тридцяти дитячих хореографічних колективів молодшої та старшої вікових груп із центральних та південних областей України. «Веселка» представляє Скибівщинський сільський клуб – осередок культури, а за великим рахунком - творчості та мистецтва, причому у невеличкому селі, що колись взагалі вважалося неперспективним. А серед «конкурентів» полтавської «Веселки» ансамблі з міст-гігантів, таких як Одеса, Дніпропетровськ, Кривий Ріг…

Утім, хореограф Світлана Борблик та адміністратор сільського клубу Валентина Кравченко, записуючи виступи на відео власних «цифровиків», часто гаряче аплодують тим «конкурентам», адже не можуть не натішитися талановитості дітей, бо й самі левову частку свого часу, власне, свого життя проводять у колі невгамовного підростаючого покоління.

…«Веселка» відтанцювує майстерно – від душі, особливо зворушливо похитуються важкі пшеничні колоски у руках дівчаток, наче символізуючи їхній ріднокрай, де так щедро врожаяться ниви, де за золотавими полтавськими пагорбами ховається усміхнене сонце…

І журі, що пильно та зацікавлено спостерігає за цими виступами, по праву присуджує «Веселці» друге місце серед дитячих фольклорно-танцювальних колективів старшої вікової групи (Гран-прі фестивалю виборює народний ансамбль «Горицвіт» із Кривого Рогу за просто-таки професійне виконання гопака).

…Грайливою зграйкою вилітає «Веселка» на парадний двір університету й огортає своєю сяючою радістю «Планету Альфреда Нобеля»…

Мелодії сонячних вікон

Після опівдня сонце ховається у напівпрозорому серпанку, світить дещо кволо, але ще гріє, бо тільки ж минула перша половина осені. Наше авто по згірку спускається до Скибівщини, вважай, до основної та найдовшої вулиці цього невеличкого села, де набереться з кілька десятків дворів. Ліворуч прошмигує вантажівка з горою капусти у кузові і загальмовує за сотню метрів побіля овочесховища, схоже, недавно збудованого, бо ще виблискує на млявому сонці свіжим металевим профілем.

Мій погляд просто прикипає до довгої будівлі під темно-червоною металочерепицею: ба, який вишуканий цегляний стиль! Дореволюційно-класичний, що і нині набуває популярності. Думки переносять мене на три з половиною роки назад. На це ж місце.

Тоді на зламі зими і весни 2011-го ми стояли тут з фермером Володимиром Чишком, і він розповідав про свої плани повністю реконструювати столітню будівлю (додаючи - столипінських часів), що ще міцно стояла на своїх підмурках (згодом, щоправда, з’ясувалося - це не зовсім так, і після спроби перекрити дах цегляну кладку довелося вручну розбирати (!) та потім вже складати по-новому за старою технологією із застосуванням найсучасніших будматеріалів). Намір у фермера був досить непростим - облаштувати у селі сучасний клуб, так би мовити, центр дозвілля і творчості для дітей та дорослих, своїх земляків, у яких була тільки одна розвага-розрада – телевізор. Першим кроком стало встановлення теплогенератора для «древньої» та холодної будівлі з підведенням газу (завбачливо було встановлено і котел для твердого палива).

Про цей сміливий план я коротко розповів у «Сільських новинах», але моя замальовка була присвяченому дещо іншому - народним ансамблям «Надвечір’я» і «Чарівниця» - та напередодні свята 8 Березня називалася промовисто: «У пісні жіноча душа». Скибівщина здавна мала славні пісенні традиції – тутешню хор-ланку добре знав полтавський люд, особливо у центральних районах області – Великобагачанському, Хорольському, Миргородському. А ось послідовниці співочої ланки мусили проводити свої репетиції поза селом, у селі сусідньому, бо власної творчої оселі не мали.

А тепер вона є. Та яка!

Я обходжу навколо відреставрованої будівлі з виглядом знаючого архітектора, а в очі влітають сонячні блискітки з чистих високих вікон. Їх, вікон, так багато!.. З фасаду і тильної часини нараховую до двадцяти. А за склом – ламбрекени, всередині все дуже вишукано - репетиційні кімнати з пюпітрами, довга концертна зала з м’якими кріслами, у правому кутку яскраво оформленої сцени благородне чорне фортепіано… Нижче, у підвальному приміщенні прибудови спортивно-тренажерна зала. Більше все це схоже на міський центр дозвілля, спорту та мистецтв, але скромна вивіска «сільський клуб» відображає данину традиції з недалекої минувшини українського села: це місце зустрічі людей за інтересами, споріднених душ…

- Урочисто наш сільський заклад відкрився наприкінці 2012-го, - розповідає завідувачка клубу Любов Нечай, вона ж протягом багатьох років незмінний художній керівник жіночих ансамблів, а віднедавна – і заслужений працівник культури України. – Але передувало цьому, я би сказала, таке натхнення… Робота на об’єкті просто кипіла - значною мірою завдяки тандему наших натхненників. Адже село – їхня колиска…

Мова, звичайно ж, про Володимира Чишка, голову СФГ «Грунтознавець», та Івана Чишка, голову СФГ «Берест», - рідних братів, що виросли в Скибівщині та продовжуть селянську справу своїх батьків, дідів, попередніх поколінь на рідній землі. Те, що тут господарюють не заїжджі чужинці, а саме вони – вміло, по-сучасному - і роботу та хорошу зарплатню мають залежно від сезону від 100 до 130 жителів Скибівщини, довколишніх сіл Великобагачанського та Хорольського районів, неабияка їх заслуга. А відбудова, облаштування клубу такого зразка – це заслуга у стократ більша.

- Не можна бути успішним серед злиднів, - зазначає Володимир Чишко. – І коли цивілізація нестримно йде уперед, село не повинно тонути у безпросвітку.

Брати Чишки вклали у створення світлого осередку творчості у рідному селі два мільйони гривень, окрім того, що за рахунок сплачених податків від господарської діяльності успішно реалізовуються інші соціальні проекти на території шести сільрад, де вони орендують землю.

- Найбільш плідними для нас були саме останні три-чотири роки, - продовжує Чишко. – Насамперед, в економічному плані (придбали новітню техніку, звели овочесховище, сучасну їдальню на тракторній), відповідно мали змогу спрямовувати кошти і в соціальну сферу. Нині ж настають часи нелегкі, я б сказав, несприятливі. Радикалізм у головах та вчинках порушує стабільність в економіці. Якщо за тонну пального ми ще недавно віддали чотири-п’ять тонн своєї продукції, то тепер ця цифра подвоїлася. Знову виникає пресловутий дисбаланс цін, про який ми вже поволі почали забувати. Знову, щоб втриматися на плаву, доведеться користуватися кредитами, а вони ж надто дорогі.

Тривога Чишка зрозуміла: на економічних підвалинах його з братом господарств будувалося і має триматися соціальне благополуччя сільської громади, багатьох людей та їхніх родин. Все це важко створювалося, та легко зруйнувати.

- Я оптиміст, що сумнівається, - каже Володимир Чишко, але, випромінюючи все ж у собі внутрішню впевненість, додає: - Незважаючи на негаразди нашого життя, потрібно йти вперед, беручи все найкраще з минулого досвіду і відсікаючи все нехороше.

Сто разів мав рацію французький філософ Ален, коли сказав, що песимізм – це настрій, а оптимізм – це воля. Воля до щастя, як зазначив хтось із інших його колег.

Наприкінці нинішнього літа за клопотанням братів Чишків на базі Скибівщинського сільського клубу свою філію відкрила Великобагачанська музична школа, що носить ім’я кобзаря Федора Кушнерика та має високу репутацію в професійних колах музичної Полтавщини. Сама ідея такої філії зародилась саме в головах скибівщинських фермерів – ось вам і оптимізм у реальному вимірі!

- Я навіть не знала, що таке село є, - розповідає Марина Серьожкіна, уродженка Великої Багачки, що здобула вищу музичну освіту у Полтаві. – Мене знайшли і запросили навчати діток грі на фортепіано, створили всі умови. Сільські діти такі сумлінні, відповідальні, йдуть на заняття у будь-яку негоду, навіть якщо у декого щось попервах не виходить, вперто сидять над інструментом. Недавно у нас була, так би мовити, прем’єра, всі слухали перші музичні вправи учасників нашої групи і всі були просто зачаровані.

У групі Марини дев’ятеро хлопчиків і дівчаток. А її батько Григорій Серьожкін, заслужений працівник культури, веде групу юних баяністів. Теж заслужений працівник культури України Віктор Шарий працює зі співочими колективами «Надвечір’я» та «Чарівниця». Вони бажані гості та учасники багатьох святкових та творчо-мистецьких подій, їх переможці, дипломанти.

- Сільський клуб просто дихає і світиться життям, - каже адміністратор Валентина Кравченко. – Кожного дня йдуть заняття, репетиції, верстаємо якісь плани, замовляємо костюми, готуємо програми…

Недавно селяни та гості Скибівщини відзначали святковим концертом 20-річчя з дати присвоєння звання народного ансамблю «Надвечір’я», що є спадкоємцем відомої на всю округу хору-ланки. Барвистий жовтневий день та тихий вечір наповнювався ніжними та веселими мелодіями, душевним співом, що долинав зі світлих вікон сільського клубу…

Микола ШАРИЙ. Полтавська область.