Оце стільки минуло часу, як ми закінчили університет. Живих нас лишились одиниці. І я поспішаю до них, щоб разом перегорнути мою нову книгу і повернутися в нашу студентську юність. Ніна Шиян однією з перших вийшла заміж на 4-ому курсі за свого однокласника і поїхала працювати в рідну школу.

ДОБРАЛАСЬ я до Кулебівки лише з третьої спроби. Вгледівши табличку на стовпі з написом: Кулебівка на площі Дем’яна Бєдного, стала чекати. Чоловік, який стояв поруч, пояснив, що автобуси йдуть на Кулебівку з площі Островського через кожні півгодини і заходять на площу Дем’яна Бєдного. Але в перший день автобуса я не дочекалась. Щоб не гаяти час, вирішила їхати в Олександрівку. Багато років дружу зі школою цього села. Випускник її, художник – самородок оформляв мої книги. Подружилася з його матір’ю, яка працювала дояркою в учгоспі «Самарський», з його учителем Василем Андрійовичем Маланієм, який цікавився творчістю дніпропетровських письменників, запрошував їх виступати перед учнями. Були у нього і мої поетичні книги, і саме завдяки йому я подружилася з учителями і учнями цієї школи. Потрясла мене і звістка про раптову смерть Василя Андрійовича Маланія. Школа в траурі. І книга моя, де розповідь і про нього, порадувала вчителів.
Багато років учгосп «Самарський» очолював молодий спеціаліст Олександр Олексюк. Друкувався в пресі мій нарис про нього «Людям на добро», який увійшов до моєї книги. З болем в душі дізналась про його передчасну смерть. Художник мій одружився і живе в Петропавлівці, мати його померла. І зв'язок мій з олександрівцями перервався. А та колишня сонячна публікація про них «По сонцю йдіть», як пам'ять про все пережите, в моїй книзі.
Отож і поспішила я в Олександрівку, ще не знаючи, що там на мене чекала глибока печаль… Контора учгоспу «Самарський» дихала пусткою. Піднялась на другий поверх. Двері в актову залу розчинені. Мертві крісла, мертва сцена, мертва тиша. Наглухо зачинені двері робочих кабінетів, на них іще живі таблички. На першому поверсі побачила чоловіка з в’язанками паперів. У кімнаті, звідки він вийшов, гори паперу, а в куточку осиротіло сиділа жінка. Вона і повідала трагедію учбового господарства Дніпропетровського агроуніверситету. Після смерті Олексюка «Самарський» іще кілька років дихав. Затим усе розвалилось. Тепер чекають інвестора, який би повернув йому життя.
Дізналась я, що дружина Олексюка працює нині бухгалтером в агроуніверситеті, там викладає і його син. Зателефонувала Наталі Анатоліївні Олексюк, і ми домовились зустрітися. Та не думала, що ця зустріч відбудеться так швидко… На другий день я таки налаштувалась на Кулебівку. Вирішила ловити автобус на проспекті «Правди», але він промчав мимо зупинки.
Їду на площу Островського, аби дізнатися точний графік руху автобусів. Виявилося, що рейс о 10.20 в АТП 11205 скоротили. Звідти їду в агроуніверситет і зустрічаюся з Наталею Олексюк. Обцілувала вона мою книгу, де є не лише нарис про її чоловіка, а й фото. Серце Олександра Олексюка зупинилося на 47-ому році життя…
Третього дня з площі Островського рейсом в 9.20 я таки доїхала до Кулебівки. Зайшла в школу, аби дізнатися адресу Ніни Іванівни, адже вона уже давно на заслуженому відпочинку. Радо зустріли мене вчителі. Більшість з них – випускники цієї школи, а вчителі української мови і літератури Валентина Олексіївна і Олена Вікторівна (останню знаю по СШ №2 м. Дніпропетровська) ще й мають мої поетичні книжечки. Одразу ж повели мене у свої класи. В школі багато вчиться дітей циганської національності, які, як сказали вчителі, нерідко порушують дисципліну. А в тих класах, де я виступала, циганчата дивились на мене допитливими очима і ловили кожне слово. Коли закінчився урок, оточили мене і стали обнімати.
Проводжав мене до моєї однокурсниці восьмикласник-циганчук Янек. Приєднались до нас і двоє п’ятикласників. Дорога була неблизькою, і щоб діти не скучали, я читала їм свої вірші…
Якою була ця зустріч через півстоліття, можна не описувати, читачі й так усе зрозуміють. Сльози радості змішалися з болем втрат. Живе Ніна Шиян в ошатному будиночку, все у неї є, що дає щедра кулебівська земля. Два роки, як поховала чоловіка. Дочки, всі троє, обрали в житті мамину стежину, стали вчителями. В той день завітав в гості до своєї вчительки місцевий поет – Володимир Вірський. Він подарував мені дві свої книжечки і запросив на зустріч з поетами Новомосковщини, в літературно-мистецький клуб «Сарма». Та про це, гадаю, буде наступна публікація.

Дора КАЛИНОВА. 
На знімку: Колгосп «Жовтень» Томаківського району.
Наш третій курс на збиранні кукурудзи, 1956 рік.