23 листопада - День пам’яті жертв Голодоморів

Найжахливішою зброєю масового знищення та соціального поневолення селянства, якою скористався сталінський режим, більшість істориків називають голод 1932-1933 років. Різні джерела наводять різні дані щодо кількості його жертв. Та в будь-якому разі ці дані жахають - від трьох до п’ятнадцяти мільйонів людей померли в ті часи від штучного голоду. У пік голодомору, що прийшовся на весну 1933-го, як констатував доктор історичних наук Юрій Шаповал, в Україні від голоду помирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч щодня. Фахівці наголошують: у мирні 1932-33 роки українців загинуло більше, ніж за роки Другої світової війни.

ПРИ ЦЬОМУ звертається увага на таке: близько половини жертв Голодомору – діти віком від шести місяців до 17 років. Як же реагували «верхи» на страждання людей? Відповідаючи на такі запитання, дослідники, зокрема, наводять витяг з промови Сталіна на Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 року: «В усякому разі порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники років 10-15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою». І це при тому, що люди в селах їли мишей, щурів, горобців, траву, борошно з кісток, а навесні 33-го року почалося людоїдство. Мали місце факти, коли матері кінчали життя самогубством, залишивши дітям страшний заповіт: «Як мене не стане, розрубайте тіло на частини, по шматочку варіть і їжте... Я хочу, щоб ви вижили».
Як відомо, однією з головних причин голоду 1932 -1933 років і масової смертності у більшості матеріалів на цю тему називають свідомі і цілеспрямовані дії вищого керівництва Радянського Союзу на чолі зі Сталіним і Української РСР. У зв’язку з цим варто нагадати, що Організація Об’єднаних Націй (ООН) визнала Голодомор як національну трагедію українського народу.
Наявність в очолюваного Сталіним комуністичного керівництва СРСР свідомого наміру знищити частину української національної групи історики підтверджують, зокрема, такими фактами: значно завищені плани хлібозаготівель для УРСР в 1932 році; вилучення всіх продуктів харчування у більшості українських селян; ізоляція голодуючих (заборони на виїзд у республіки, де не голодували); заборони на ввезення в райони лиха продуктів; мізерні розміри допомоги голодуючим, яка, окрім того, була запізнілою – коли багато сіл уже вимерли.
Стверджуючи, що держава могла запобігти масовому голоду, екс-суддя Міжнародного кримінального трибуналу, доктор юридичних наук Володимир Василенко навів низку фактів. Серед них такі: «у державних резервах Непорушного і Мобілізаційного фондів було нагромаджено досить великі обсяги збіжжя ... В обох фондах на 1 січня 1932 р. зберігалося 2,033 млн. т збіжжя, а на 1 січня 1933 р. - 3,034 млн. т. Цієї кількості зерна цілком вистачило б для забезпечення хлібним раціоном (при денній нормі 1 кг) до нового врожаю 10 млн. осіб у 1932 р. і 15 млн. осіб у 1933 р.»; «величезні обсяги збіжжя та інших продуктів харчування, вироблених в Україні, експортувалися за її межі - в інші регіони СРСР і за кордон, тоді як мільйони українських селян були позбавлені їжі і вмирали голодною смертю. З Радянського Союзу було експортовано 5,8 млн. т збіжжя у 1930 р., 4,8 млн. т - у 1931 р., 1,6 млн. т - у 1932 р. та 1,8 млн. т - у 1933 р.».
«Головною метою репресивних заходів сталінського режиму проти українців, як нації, зокрема, щодо селян, як класу, - читаємо в одній із публікацій історика Юрія Шаповала, - був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади, ослаблення та винищення волелюбного українського селянства. Влада добре пам’ятала масштаби селянського супротиву в Україні в 1930-1931 роках, коли проти «великого перелому» воювали цілими селами, бо хто ж віддає зароблене просто так. Пам’ять про ті події значною мірою обумовило те, що під недовіру було поставлено все українське населення і навіть комуністи. А в період колективізації, за деякими даними, в Україні відбулися 7382 бунти селян і актів масової непокори, 15 з яких визнані як широкомасштабні озброєні повстання проти Радянської влади. Це посилило ворожість Сталіна до українців. У листі до Л. Кагановича від 11 серпня 1932 року він давав настанови щодо того, як утримати Україну: «Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохи по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше... Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять...». І взялися – лише у листопаді 1932 – cічні 1933 року ГПУ ліквідувало 1208 «контреволюційних» колгоспних груп. 10 березня 1933 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову «надати право розгляду справ по повстанству і контрреволюції на Україні із застосуванням вищої міри соціального захисту (смертної кари – авт.) трійці у складі тт. Балицького, Карлсона, Леплевського».
... Водночас масштаби трагедії були б значно більшими, якби не доброчинці, які врятували багатьох людей від голодної смерті. Про багатьох з них йдеться у збірці «Людяність у нелюдяний час», яку було презентовано під час ХХ Форуму видавців у Львові.
Такі герої насправді були у кожному українському селі чи місті. Включаймося в роботу по встановленню імен таких людей.

Людмила ШЕРШЕЛЬ, (УКРІНФОРМ).