До редакції надійшов лист від мешканки села Воронівка (Дібрівська сільська рада Синельниківського району) Г.В.Горб, яка скаржиться на відсутність природного газу і занепад життя в мальовничій сільській глибинці на березі Дніпра.
«…Побачила і прочитала в газеті, пише Ганна Василівна, як наш губернатор О. Вілкул запалює газ в одному з сіл Дніпропетровщини. Ми ж газу не маємо і перспектива його мати примарна. На жаль, нам раніше дуже часто (особливо перед виборами) обіцяли провести газ, навіть свого часу до Діброви проклали труби від Любимівки Дніпропетровського району (які розікрали згодом). Писали ми листи в різні інстанції, в тому числі й до Президента. На збори до нас приїжджали голова РДА Ю. Мартиненко, його перший заступник М. Малюков. Доводили, що газифікація віддаленого села надто дорого обійдеться. Це - не перспективно. Радили переходити на споживання електроенергії, яка, ви знаєте, постійно дорожчає, а це нам теж не прийнятно. Знаю, газета нам не допоможе, але хоч поділюся нашою сільською бідою…»

НАШ КОРЕСПОНДЕНТ поспілкувався з авторкою листа і ознайомився з життям глибинки. Виявляється, Воронівка розташована справді в райському куточку. Колись тут нараховувалось до ста дворів. Зараз десь сорок. Інші садиби або ж покинуті, або продаються. До дніпрових плес рукою подати. Хоча купують ті двори, що городами виходять до річки. (Один підприємець купив майже всю вулицю). Одна відрада побутового й культурного життя глибинного села – магазин, в якому не тільки можна купити всі товари першої необхідності, а й поспілкуватися з односельцями. Колись був фельдшерський пункт. Тепер нема, бо фельдшер пішла на пенсію. Звісно, нема й клубу. Але для переважно старих людей села він і не потрібен. А от без питної води жити на березі Дніпра якось не комфортно. Тож в магазині, звісна річ, найпопулярніший товар – вода, яка для пенсіонерів надто дорога. Для технічних потреб беруть воду з Дніпра, бо колодязьна не питна.
А як же живе-виживає сама пенсіонерка – авторка листа? Чи вистачає їй, хворій людині, коштів на все при пенсії у тисячу гривень?
– Живу я сама, – розповідає Г.Горб.– Чоловік помер, діти повилітали з родового гнізда, бо тут нема де прикласти робочих рук. Свого часу працювала листоношею. Маю півтора гектара паю, як соціальний працівник. Ще стільки ж передав мені син. Окрім того користуюся повним паєм покійного чоловіка. В підсумку маю від оренди до чотирьох тисяч гривень. Ніби й багатенько, але… Взимку, щоб прогріти хату, купую вугілля, яке тут продають за дорогою ціною – по півтори тисячі за тонну, а потрібно дві тонни. Ще завозять з Любимівського лісництва дрова на п’ятсот гривень. Щоб їх порізати й поколоти плачу ще триста гривень. Тож, як бачите, всі пайові гроші вилітають в комин. Хоч маю великий город, але обробляю тільки три сотки, де вирощую трошки картопельки, цибульки та іншої городини. Половина пенсії йде на ліки, бо нездужаю. Аби діти жили ближче, то допомагали б, але зараз не наїздишся. Ніякої одіжі не купую давно, доношую недоноски. Решту грошенят несу до магазину, щось купити для життя. Хотіла б продати хатину й поїхати доживати віка в дітей, але покупців нема. Хоча, повірте, я дуже люблю своє село, своїх людей, а от до нас, селян з віддаленої, хоч і мальовничої глибинки, чиновники різних рівнів ставляться, м’яко кажучи, і без любові, і без розуміння.
…Отже факти підтвердилися. А яка позиція з цього приводу місцевої влади? Коментує перший заступник голови Синельниківської райдержадміністрації Микола Малюков.
– Загалом по району останнім часом немало зроблено по газифікації сіл, в тому числі й віддалених глибинок. Нагадаю, що ще на початку дев’яностих років минулого століття в рамках перебудови сіл, було в межах району побудовано сотні кілометрів доріг з твердим покриттям, проведено газ до десятків сіл і селищ, полагоджено лінії електропередач і збудовано багато нового житла для селян. Ця робота продовжується. От тільки минулого року ми газифікували село Старолозуватки, завершуємо газифікацію селища Славгород, закінчили газифікацію в Іларіоновому. З потугами, але вирішуються й інші соціальні питання. Все впирається не в бажання, чи не бажання чиновників, а у конкретне фінансування. Прикладом тому може бути стан фінансування будівництва середньої школи в Михайлівці, яку, сподіваюсь, таки відкриємо в новому навчальному році.
Щодо конкретної Воронівки і Діброви, то це два села, які, на жаль, не газифіковані свого часу, а зараз для виконання таких затратних робіт потрібні великі кошти, яких не маємо в районному бюджеті. Ми про це говорили не раз з селянами. Та й у країні під час кризи непроста фінансова ситуація, хоча й питання ставиться про повну газифікацію всіх населених пунктів.
…І все ж селяни від влади чекають пом’якшення ситуації виживання. Одним з резервів могло б бути створення якоїсь структури доставки вугілля і дров у не газифіковані села і поодинокі вулиці, двори (таких немало). Якщо колись був районний склад вугілля, то тепер його просто ліквідовано, чим спритно користуються спекулянти паливом, продаючи те вугілля за астрономічними цінами. Люди ж не отримують від влади ніякої компенсації. Можна було б приділяти більше уваги таким селам і за іншими соціальними параметрами.

Олександр СВЯТИНА. Синельниківський район, Дніпропетровська область.