Чи багато ви знаєте людей, котріу поважному віці мають відмінне здоров’я та продовжують активно займатися спортом? Напевно, що ні. А от 77-річна миргородянка Анастасія Дойнікова знає таких чимало, адже вони – її друзі та однодумці. Анастасія Йосипівна – справжня легенда маленького міста на Полтавщині – присвятила спорту все своє життя. І до сьогодні ця жвава, енергійна жінка бере участь в різноманітних змаганнях, пішки долає 100-кілометрові дистанції, катається на роликах та лижах, підкорює гірські вершини та робить ще багато такого, що не до снаги навіть двадцятирічним! Секретом молодості тіла та духу Анастасія Йосипівна поділилася з кореспондентом «Сільських новин».

МРІЇ ЗДІЙСНЮЮТЬСЯ... НА ПЕНСІЇ

- Вихід на пенсію для людини – справжнє випробування. І психологічне, і матеріальне, - не дочекавшись навіть першого запитання, констатує Анастасія Дойнікова. – А особливо, коли робота – улюблена. Я багато років працювала інструктором з лікувальної фізкультури на Миргородському курорті. Хоча за освітою – вчитель молодших класів. Коли ж вийшла на заслужений відпочинок, зрозуміла, що в мене нарешті з’явилася можливість здійснити свої давні мрії: займатися туризмом та аліпінізмом. І хоч як складно здійснювати мрії, отримуючи пенсію українського пенсіонера, навчилася викручуватися, економити, шукати інші варіанти... Головне, як то кажуть, бажання.

Та для того, щоб у 77 років не дибати з ціпком, а ходити в гори, самого лише бажання замало. Для підтримки фізичної форми Анастасія Йосипівна тренується щонайменше п’ять разів на тиждень за спеціальною, своєю власною програмою, чи не щоденно пробігає близько 10 км, взимку – ходить на лижах (попередньо власноруч підготувавши лижню), катається на роликах (часто наввипередки з миргородською малечею) та й просто багато гуляє пішки.

- Інтенсивність моїх тренувать залежить від виду змагань, до яких я готуюсь. Та я точно знаю, що перевантажувати організм не можна. Йому обов’язково потрібно давати відпочинок, - пояснює спортсменка. – Інакше від занять буде не користь, а шкода.

На ювілей – у гори

Захопилася альпінізмом Анастасія Йосипівна, звичайно, задовго до пенсії. У гори ходила ще з юності.  Деякий час жила на півночі Росії в Магадані. Тож бувала й на Камчатці в долині гейзерів, і в горах на Сахаліні. Згодом, коли повернулася в Україну, підкорила всі кримські та карпатські вершини.

Ще в молоді роки дівчина неодноразово приїжджала на Кавказ. Та от піднятися на одну з найпрекрасніших тамтешніх вершин, і, до слова, найвищу гірську точку Європи (майже 6 тисяч метрів над рівнем моря!) – гору Ельбрус – наважилася лише у 71.

- Про те, що набирається група для проходу на Ельбрус, дізналася з оголошення. Подзвонила, домовилася. Узяли мене без зайвих питання, адже моя фізична підготовка цілком дозволяє брати участь в таких експедиціях, - згадує альпіністка. – Не скажу, що піднятися на Ельбрус було легко. Це справжнє випробування навіть для добре підготовлених молодих спортсменів. Крім того, що ти проходиш значну дистанцію, долаєш природні перешкоди, чиниш опір сильному вітрові, сніговієві, ти ще й несеш на собі до 30 кілограмів вантажу (до речі, рюкзак, котрий бере в похід тендітна жінка, важить більше половини її власної ваги – Авт.). Але ж ті емоції, котрі опановують тебе після сходження на вершину, варті всіх випробування, через які проходиш у горах.

Після походу на Ельбрус Анастасія Дойнікова заявила товаришам по туристичній групі – своє 75-річчя зустріну на Казбеці! Сказала – зробила.

-  Казбек - дуже складна вершина. Багато груп до неї просто не доходять. Тут потрібна спеціальна підготовка –  гарний фізичний стан, володіння прийомами альпіністської техніки, наявність відповідного обладнання, - згадує жінка. - Щоб підкорити цю вершину, нам знадобилося 8 днів – це враховуючи і підйом, і спуск. Складність була ще й в тому, що за період сходження нас переслідувала негода: заметіль, мороз, град, вітер страшної сили, гроза, туман. Заметіль занесла постійну стежку, якою піднімаються на вершину. Нестача кисню – одна з основних причин, чому так важко взагалі підніматися в гори. Вона спричиняє розлад травлення, втрату орієнтації у просторі, можливе навіть помутніння свідомості... Та наша група таки дісталася вершини та урочисто встановила на Казбеці прапори нашого рідного Миргорода і України!

НАЙБІЛЬША ПЕРЕМОГА – ПЕРЕМОГА НАД СОБОЮ

На запитання, чим найбільше пишається та що вважає своєю головною перемогою, досвідчена спортсменка відповіла по-філософськи:

- Усе наше життя складається з маленьких перемог. Я регулярно виступаю на змаганнях, маю вже десь 3 кілограми різноманітних медалей, цілу кіпу грамот та подяк. Але це не головне. Найбільша перемога – це перемога над собою, над власними лінощами, поганими звичками тощо. Перемога, це коли, скажімо, надворі холодно, мокро, дощ чи сніг, а ти робиш над собою зусилля і все ж ідеш на тренування. Ось тоді почуваєшся справжнім переможцем.

Цілеспрямованість, любов до спорту, до здорового способу життя Анастасія Йосипівна виховувала в своїх дітях та онуках. Як результат – її онучка навчається в київському спортивному ліцеї та грає за Збірну України з баскетболу.

- Я дуже рано почала привчати онуку до спорту, - ділиться Анастасія Дойнікова. – Уже в два тижні дівчинка вміла плавати. Десь років з десяти беру її із собою в гори. Спочатку дитині було складно. Зате тепер вона в мене вміє і палатку встановити, і на місцевості орієнтуватися, і їсти приготувати, і багаття розвести... А ці знання, погодьтеся, зайвими не бувають. І в ліцеї, де вона зараз навчається, програма складна, багато потрібно тренуватися. Але якщо у людини є мета, а особливо мета стати спортсменом – потрібно багато працювати задля її досягнення. А інакше – залишишся на узбіччі.

ЗА ГРАМОТУ ТА КИТАЙСЬКУ МЕДАЛЬ

Хоча співрозмовниця наша – рідкісний життєлюб та невиправна оптимістка, що звикла долати будь-які труднощі, є те, що стає на заваді реалізації її сміливих задумів та планів. Як виявилося, дорогий у нашій державі не лише дитячий спорт. Так само недешево займатися ним навіть літнім людям. Та якщо кошти, котрі вкладають батьки в розвиток своєї дитини, дай Боже, колись окупляться, то у випадку з громадянами 60+, брати платню за участь у змаганнях – просто сором для організаторів.

- Зараз майже скрізь, чи то на заходах, організованих державними, чи приватними структурами, необхідно платити за участь, - говорить Анастасія Йосипівна. – А мене обурює те, що я їду, наприклад, в Харків, де відбувається марафон на честь визволення міста від німецько-фашистських загарбників, і маю платити за те, аби бігти цей марафон! А дорога? А проживання? Усе за власний рахунок. От і «трушусь» в електричках, ночую у знайомих, економлю на харчах, спортивний одяг, обладнання купую в секонд-хенді. Та від змагань відмовитися не можу, адже вони тримають спортсмена в тонусі, не дають розслабитися.

За участь в спортивних заходах платять і переможені, і переможці. Та спортсмени-любителі, на відміну від своїх колег з професійного спорту, навіть здобувши першість, не отримують за це матеріального заохочення. «За призові місця нам дають грамоту і китайську медаль», - посміхається наша співрозмовниця. От тільки змагаються сивочолі спортсмени не за гроші, грамоти чи медалі. А за те, аби навіть на схилі літ жити в злагоді з власним тілом та душею.

Юлія ДУЛАНОВА. Полтавська область.