Поточний № 28 (1266)

22.07.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

У золоті куполів


03.11.2011

Подорожуючи навіть найвіддаленішими куточками рідної землі, завжди уважно вслухаюся у тишу, сподіваючись почути такий дорогий серцю мелодійний переспів церковних дзвонів, а серед верховіття дерев та дахів будинків побачити золото куполів… Спіймавши поглядом обителі, душа радіє власному очищенню та відчуттю благословення того, що навіть на це, здавалося б, загублене посеред степових просторів місце зійшла Божа благодать…

ОДРАЗУ ж згадуєш рідний край, храми, що зводяться в ньому, і ненавмисне проводиш паралель з минулим, тільки уявляючи, яку непросту долю, ще з часів активного занепаду пройшло православне християнство. Бо ж, як не хотілося б, та з історії не викинути тих трагічних часів, коли руйнувалися храми і під вигуки богохульників падали під ноги куполи…
Цю, випадково відшукану в сімейному архіві, світлину можна вважати справжньою знахідкою. Адже не кожного дня до рук потрапляють зображення старовинних витворів культурного мистецтва. На чорно-білому фото, вже пожовклому від часу, у зеленій гущавині дерев потопає прекрасний православний храм. Скупі рядки на звороті, написані чиїмось розмашистим почерком, свідчать: с. Шолохове, церква Святої Покрови, зруйнована у 1939 році.
На жаль, нині достеменних документів, які б пролили світло на історію цього храму, не збереглося. Так само неможливо знайти і людину, котра могла б детально розповісти про події тих минулих днів. Залишилися лише поодинокі спогади старожилів та деякі архівні дані, з яких ми, ніби мозаїку, і спробуємо скласти загальну картину.
Історія Шолохівської церкви своїм корінням сягає у далеке минуле, і, за деякими даними, певною мірою пов‘язана з життям колишніх запорожців, царковних старостів-ктиторів братів Якова та Івана Шиянів. Це вони у 1793 році, разом з іншими ходаками, відправилися до Катеринославського архієпископа з проханням отримати дозвіл для будівництва у місті Нікополі нової церкви, для якої вже було заготовлено «ліс і зібрано 1965 карбованців 15 копійок грошей».
Свято-Покровська дерев‘яна п‘ятиглава церква таки була збудована 1795 року, ставши свого роду музеєм і охоронницею старовини. Ще Ілля Рєпін, відвідуючи Нікопольщину, проявляв надзвичайний інтерес до реліквій запорозьких козаків, які, власне, і були зібрані у новозбудовану Свято-Покровському храмі тими ж таки Шиянами. І саме у зв‘язку з появою у Нікополі цього нового храму стару церкву було розібрано і перенесено до села Шолохове.
Переломним моментом у духовному житті села, як, власне, і всієї країни, стали 30-ті роки, коли за наказом тодішньої влади почалася повальна «боротьба з релігією, боротьба за соціалізм». Відхід від віри супроводжувався безбожною п‘ятирічкою, що передбачала богохульні дії стосовно церкви. Руйнування храмів, зняття дзвонів, спалення ікон та церковної літератури стали у буквальному розумінні повсякденним явищем тодішнього життя. За деякими історичними даними, на грудень 1933 року по Україні було скинуто 14514 церковних дзвонів загальною вагою 3368 тонн! Ця трагічна доля не обійшла і церкву Святої Покрови у селі Шолохове.
Старожили з острахом згадували, як місцеві молодики з числа комуністів, без мук совісті, не боячись гніву Господнього, активно включилися у богохульні злодіяння. На тисячі дрібних шматочків від ударів молотів розлітались вікна храму, під грубими чоботами безбожників трощилися ікони, скидалися на землю куполи. Страшні вчинки комуністів ніщо не могло зупинити. Ані спроби односельців, які й словами, і силою намагалися припинити їхні злодіяння, ані боязнь гніву Божого… Молодики впевнено продовжували робити свою чорну справу, з гучним сміхом утверджуючи віру у власну безкарність. Втім, ніякі злочини не минають просто так і рано чи пізно настає час розплати.
Ще танцюючи на руїнах святого місця, безбожники не могли й уявити, що їх чекає за скоєні безчинства. Шолохівці згадують, що минуло не так багато часу після зруйнування храму, як тих, хто брав участь у злодіяннях проти Бога, почали переслідувати невдачі. Чорне покривало нещасть, накинуте на них справедливою Господньою рукою, стало пересторогою для всіх, хто бодай думав повторити їхні вчинки. Кажуть, що одному з тих, хто трощив ікони, так покорчило руки, що до кінця днів своїх він не міг навіть ложки втримати, вдень і вночі завиваючи від нестерпного болю. Ще одному, який витанцьовував на руїнах святині, на виробництві відрізало ноги. Прикутий до інвалідного візка, він недовго прожив на світі, власноруч укоротивши собі віку. Третіх розбила чорна хвороба, а їхні сім‘ї стали вигнанцями у рідному селі. Односельці обходили їх стороною, намагаючись не мати з ними ніяких справ.
Руїни на місці прекрасної храмової споруди ще багато років поспіль нагадували місцевим мешканцям про страшні події минулого. Тоді маленькі діти, а нині 70-річні дідусі й бабусі, й досі пам‘ятають, як на шляху до школи проходили повз залишки колишньої церкви. Єдиною спорудою храмового ансамблю, що дивом уціліла під час розгрому, була маленька капличка. Деякий час служба проводилася в ній, а згодом це приміщення служило місцевим за магазин. Коли ж на місці церкви Святої Покрови почали будувати клуб, капличка зазнала тієї ж сумної участі, що і храм.
Минуло не одне десятиліття, як у вже колишньому приміщенні школи, що, за іронією долі розташувалася по сусідству з новозбудованим клубом, облаштували церкву. Зовні вона, звичайно ж, зовсім не схожа на свою попередницю. Маючи значно скромніший вигляд, нинішній дім Божий не має високих стель, де б неповторними звуками відгукувався спів величних куполів, які золотими променями виблискували б навколо… Та не це важливо. Головне тут - прагнення місцевих мешканців до відродження духовного життя на селі, бажання долучити до цієї справи якомога більше молоді. А ще – щирі молитви до Бога за прощення гріхів тих, хто колись так бездумно став на кривавий шлях.

Наталія П‘ЄНТАК. Нікопольський район, Дніпропетровська область.