Пані та панове!

Шановне студентство, викладачі, професори, науковці!  

16 хвилин 19 секунд. Це – рекорд The Boat Race, легендарних змагань з академічного веслування на Темзі між Оксфордом і Кембриджом. І перша в історії регата відбулася саме в цей день, 10 червня, майже 200 років тому.

Так, це лише красивий символічний факт, і я буду відвертим: для цієї промови він не робить великої погоди. Я міг би порівняти сьогодення в Україні з важким запливом: проти течії, хвилі й шторм, де наша держава – «стернова», пливе до свободи, протидіє «русскому воєнному кораблю», і нам важливо відчувати, що ми не самі. Що всі країни вільного світу – в одному човні. І Україна не повинна на 107-й день війни подавати всім сигнал SOS! Я міг би сказати більше, але буду відвертим: я не хочу, щоб ця промова тривала 16 хвилин 19 секунд.

Хоча знову ж таки буду відвертим: вона мала всі шанси бути такою. Готуючись до зустрічі, я чимало прочитав про історію й традиції ваших навчальних закладів. Щоб ми говорили однією мовою. Щоб розповісти про сьогодення України вкрай чітко, ясно й зрозуміло для кожного й кожної з вас.

107 днів поспіль Україна та наш народ героїчно протидіють агресії РФ. Наша незламність для багатьох стала загадкою і майже дивом. Як Оксфордський електричний дзвінок і його конструкція: досі точно невідомо, як це влаштовано і як саме це працює. Так і Україна, що 107 днів поспіль безперервно генерує енергію, яка чинить опір другій армії світу, і захищає себе та Європу, і якщо в України сядуть батарейки – ось це буде справжня енергетична криза на планеті.

107 днів поспіль ми проходимо іспит на виживання. Щодня ми немов складаємо кембриджський трайпос. На стільці з трьома ніжками, під ревіння сирени повітряної тривоги.

107 днів поспіль Україна протистоїть варварам, нелюдам, дементорам. Армії того, чиє ім’я, на думку деяких політиків, не можна називати. Тим паче відмовлятися купувати в нього нафту, газ тощо.

107 днів ми протистоїмо ворогу, що не читав одного із засновників Лондонської школи економіки Бернарда Шоу. Не визнає світогляду, що тепер, коли ми навчилися літати у повітрі, як птахи, плавати під водою, як риби, нам не вистачає тільки одного: навчитися жити на землі як люди!

Ворога, що не визнає істини, за яку боровся ректор Бірмінгемського університету, лауреат Нобелівської премії миру й архітектор Ліги Націй Роберт Сесіл. Про життєво необхідну для людства потребу вирішувати конфлікти не в окопах, а за столом. Перевагою аргументів, а не ракет.

107 днів поспіль ми протидіємо державі, яка страждає на нову форму колірної хвороби. Каже на біле чорне, на чорне – біле. Заявляє, про мирні цілі, але робить своїми цілями мирні міста й села, вбиває жінок і дітей, називаючи це самозахистом.

80 років тому Манчестер пережив різдвяні бомбардування. Цьогоріч навесні вся Україна пережила пасхальні бомбардування. 80 років тому нацисти рівняли з землею Ковентрі. Цьогоріч рашисти створили на території України десятки нових Ковентрі. Це – Буча, Ірпінь, Бородянка, Харків, Маріуполь.

107 днів поспіль ми протидіємо ядерній державі, яка за незнання міжнародного права заслуговує wooden spoon, а за його порушення – Премію Дарвіна.

Як бачите, я був абсолютно відвертим, коли казав, що готувався до нашої розмови серйозно. Чи доречні в такі часи іронія та гумор з мого боку? Інакше просто ніяк. Неможливо.

Я міг би наводити ще багато аналогій, цитувати сотні достойних випускників ваших вишів, але буду відвертим: я більше хочу запитати, а що ви знаєте про нас?

Нещодавно, студенти Единбурзького університету викрили свого професора в тому, що на лекціях, розповідаючи про війну в Україні, він поширює російську пропаганду і брехню. Я перепрошую за тавтологію. Ця новина, як і сотні інших сигналів, які ми бачимо й чуємо від вас, свідчить щонайменше про три речі. Війна в Україні вам небайдужа, брехня про цю війну – помітна й огидна, а правда – відома, потрібна й важлива.

Водночас ви знаєте правду про Україну та війну. Знаєте про Україну через війну. Ви читаєте про обстріли Харкова, Запоріжжя, Одеси, Маріуполя. Та чи знаєте ви, що ці міста – побратими Лідса, Бірмінгема, Ліверпуля? Чи чули ви про «Київський лист»? Документ часів України-Русі, якому понад 1000 років, який зберігається в бібліотеці Кембриджу? Про королеву Маргариту, першу святу Шотландії, онучку Великого Князя Київського Ярослава Мудрого? Чи чули ви про засновника Донецька – валійського інженера Джона Гюза? Або про засновника Луганська – шотландця Чарльза Гаскойна, який побудував в Україні першу вугільну шахту?

Питання не в тому, що у нас із вами є спільні сторінки історії. Я не прагну когось здивувати зараз цим. Суть у тому, що це чи не найкраще описує сутність війни, яку веде Росія проти нас. Її мету – стерти нашу історію, стерти нашу державність, нашу ідентичність, заперечити наше існування як таке. Сказати, що нас не було ніколи. Що ми – штучно створений народ, немов ми не люди, а сорт рослин чи вид тварин. Знецінити нашу культуру, принизити нашу мову, закреслити наше мистецтво. Наших музикантів, письменників, філософів, науковців, конструкторів, винахідників, усіх великих правителів і всіх великих воїнів Київської Русі, Запорізької Січі, які були, які є і які будуть.

Мета Росії – стерти всі асоціації про Україну, крім війни. Україна без минулого, без світлих моментів сьогодення, а отже, без права на майбутнє.

Чому, запитаєте ви, Росія робить це? Бо має глобальну фобію на державному рівні. Це фобія свободи. Для них це незнайома, невідома, а тому сила, що дуже лякає. Навіть якщо свобода не в їхній, а в сусідній країні. Свобода поруч. Для РФ це небезпечно близько. Вона хоче це знищити. Але вона програє. Ми воюємо за своє майбутнє, вони – за чуже минуле.

Але час таких країн і правителів минув. А наш час – це наш час, це майбутнє. І це – активний голос. Аctive voice. Real voice. Voice of truth, honour, wisdom and freedom.

І давайте цим голосом поговоримо з вами сьогодні! Не хочеться, щоб ця промова тривала 16 хвилин 19 секунд. Тож давайте вже нарешті почнемо! І буду відвертим, я буду дуже відвертим.

Слава Україні!