Поточний № 44 (1231)

15.11.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Україна в ярмо не піде!


13.06.2014

З моменту кривавого побиття Майдану і публічного падіння на коліна перед Кремлем недорікуватого «гаранта»-торбохвата українська людність живе в надзвичайних умовах, дорогою ціною відстоюючи власну долю і правову державу. Непрості часи практично оголошеної Російською Федерацією війни тривають усю весну і перейшли в літо. Запліснявілі, покриті зеленим мохом окупанти лізуть, мов таргани, зі всіх щілин на українську землю. Навіть через двадцять три роки після відновлення незалежності України вони ніяк не можуть змиритися з приводу втрати колишньої колонії.

 

Та далеко не все так однозначно, як здавалося. Потроху минає ейфорія в 10 % мешканців Донбасу, що, за даними соціологів, ще підтримують там сепаратистські настрої. Набагато швидше прозріння приходить до біля третини жителів Криму, етнічних росіян, які сподівалися з приходом Росії на півострів на краще життя. Але стало набагато гірше – багато хто втратив свій бізнес, ніхто відпочивати з України в Крим не їде. Та ще й приїжджі зі Ставропілля й Кавказу вигребли геть-чисто все з магазинів, бо в їхній імперії продукти дорожчі… На додачу нова влада запровадила ще й податок на зайву нерухомість, яку кримчани здавали в оренду. А про утиски громадянських та майнових прав українців, росіян і кримських татар вже відомо всім. Отаке «визволення».
Між тим багатолика Федерація, попри значні протести людей в Москві, Санкт-Петербурзі, Далекому Сході тощо продовжує «тихою сапою» бузувірську свою війну в Донбасі. Незвжаючи на осуд практично всіх демократичних світових держав, Путін таємно робить свою підлу справу. Його азійське середньовічне варварство не залишає байдужим нікого в Україні. Ось як оцінюють дії колишнього полковника КДБ селяни Дніпропетровщини, які малими дітьми пережили Другу світову війну. Говорить Микола Бахмат, ветеран з Царичанки:
- Згарячу, як це трапилося в Криму, не можна нічого робити, можуть повести людей не туди. Всі втомилися від безпідставних претензій східного сусіда до нас – то плати їм за газ найбільше за всіх у світі, то віддай Крим, то шануй терористів у Донбасі… У Росії дуже велика територія, вона не може їй ладу дати. Я служив у Приморському краї, бачив, як бідно люди жили! Знаю, досі в Нечорнозем’ї значні площі землі не обробляються, не випасається на них худоба… Сам Медведєв зізнався, що в Росії більше двадцяти мільйонів громадян живуть за межею бідності! Нам треба стати на ноги, а вони і самі не стають, і нам не дають. Путін, видно, в школі пас задніх, бо інакше мусить тямити, що кожна, навіть надпотужна імперія, обов’язково загине. Бо чим вона більша, тим дужче роздирають її внутрішні протиріччя! Світ ще й надзвичайно панькається з агресором, як з малою дитиною, просить, умовляє… А треба просто не торгувати з ним, не купувати ніяких російських товарів (в Україні їхній штрих-код розпочинається цифрами 46 – прим. авт.), перекрити їм надходження від нафти й газу. Тоді вони хутко протверезіють.
А про причини несподіваного для нас військового вторгнення росіян Марія Науменко з Китайгорода Царичанського району з політологічним знанням справи сказала таке:
- Чи в них мізки поспікалися від тієї бражки, яку вони п’ють на другий-третій день після затаганення, не чекаючи, доки виграється? А чи вони взагалі були, ті мізки… Отака нетерплячка й з війною. Люди в «дєрєвнях» там спилися ще за часів Брежнєва. Сама це добре знаю, бо жила тоді в Казахстані п’ять років, часто бувала в Росії. А Путін звинувачує у п’янстві… наших шахтарів! Не скажу, що українці святі, але ж до масових кількаденних запоїв, як це почасти буває у матушці-Расєї в дні зарплат та авансів, таки не доходить. У їхньої керівної «еліти», з усього видно, поїхав «дах». Китай і Японія мають територіальні претензії до Росії, Японія досі не підписала мирний договір! А Путін вже хоче якоїсь перемоги. Так на ці країни він боїться нападати, то посунув на нас… Отакий «герой». Вважаю, людина чесна, гідна ймення чоловіка, ніколи б не поставила поперед себе жінок та дітей, не ховалася б за їхніми спинами, штурмуючи наші військові частини. Не знаю навіть, яким словом назвати ці дії – підлість? Так це одна людина може поступити підло, а коли це роблять всі, крім одного депутата, державні люди іншої країни – то це що? Майже підла держава?
Цікаві думки і від землячки Марії Науменко - Груні Волнянської - довелося почути в травні. На жаль, він виявився її останнім земним місяцем… Ось вони:
- Колись ми жили з росіянами в одній хаті. Давненько вже розділилися, й трохи розвиднилося нам. Дали людям землю, той, хто хоче, собі роботу і в селі знаходить. Та росіяни знову лізуть в нашу хату, їм своєї, бач, мало! Тісно їм… Таких дебоширів і терористів треба приборкати усім світом, хай усі нам допомагають, як обіцяли раніше.
Коротко і по-народному мудро сказано. А житель Китайгорода, «молодий» пенсіонер Петро Недбаєвський у зверненні до редакції справедливо наголошує на важливості термінового унормування соціальних стандартів в часи війни:
- Сьогодні в Донбасі триває антитерористична операція, наші діти йдуть захищати Україну. Як батько і колишній офіцер, я вчу їх бути мужніми захисниками держави в цей непростий час. Та бачу – і в нашому селі, і в сусідніх – молодих чоловіків мобілізують, а в них навіть землі своєї немає. Чому не поділити орні землі в Україні на всіх її громадян? (До речі, цю добру справедливу ідею давно обстоює на сторінках «Сільських новин» директор ТОВ «Дніпро-Н» з Пушкарівки Верхньодніпровського району Анатолій Кукса – прим. авт.). А чому немає ніякого просвітку щодо справжньої, не «регіональної» пенсійної реформи? Свого часу всі українці були шоковані сумою призначеної пенсії колишньому главі Нацбанку України, яка перевищила сто тисяч гривень. І що ж тепер, після Майдану? Йому з такими ж «висококрісельниками» нарахували податок, як пропонують деякі політичні сили? Та нічого подібного! Якщо зараз діє лише солідарна система, то і пенсії мають бути солідарними! Розумію, не всі перераховували однаковий внесок до Пенсійного фонду. Добре, хай звичайні сільські пенсії будуть удвічі, ну втричі меншими за найвищі в Україні. Але ж не так, як тепер – в десятки і сотні разів! А скільки отримують наші захисники? Твердо переконаний - зарплата рядового бійця АТО має бути більшою за максимальну українську пенсію, навіть Президента! В захисників України повинна бути зрима модель, за що вони ризикують життям.
Ще одне – чому ми найдужче слухаємо представників не української чи татарської, а інших, не корінних і не чисельних націй? Коли вони почнуть дослухатися до нас? Така толерантність тепер вилазить нам боком. Ніхто ж нікого в побуті не змушує говорити українською, але коли ти йдеш у владу, то щонайперше шануй і поважай державну мову! Говори нею! Навіть новообраний Президент щойно порушив закон і частину своєї присяги виголосив російською. Для чого – щоб почули в Донбасі та Криму? Та хіба там люди з Марса впали, не чули державної мови? Думаю з таких дрібних, здавалося б, поступок за всі часи відновлення Незалежності України і постала ота велика сьогоднішня біда, яка йде з Росії. Можливо, інші читачі мене доповнять чи поправлять.
Поза сумнівом, давно пора запровадити прозорі соціальні стандарти в зрозумілому українцям руслові – зарплати, пенсії з верхніми і нижніми «берегами», не надто далекими один від одного, соціальні допомоги і т. п. Це б не тільки зменшило соціальну напругу в суспільстві, а й одразу вибило б значну площу ґрунту з-під ніг сепаратистів, заспокоїло б їх. Коли ж цього не може зробити діючий склад парламенту, то необхідно розпустити його і провести позачергові вибори до Верховної Ради. Це, до речі, вже пообіцяв новообраний Президент України Петро Порошенко, бачачи слабкі потуги задля блага людей вчорашньої перефарбованої більшості.
Вочевидь, варто бути надзвичайно обережним щодо засад мовної політики в Україні, навіть думки не допускати щодо применшення статусу єдиної державної мови. Доводиться сподіватися, що спекулянти на мовному ґрунті більше до парламенту України не потраплять. Як не отримали вони суттєвої підтримки на виборах президентських.
Своє бачення ефективного опору російській агресії наводить і наш постійний читач і автор Віктор Кобзар зі Світлогірського Криничанського району. Його він адресує голові Дніпропетровської облдержадміністрації Ігорю Коломойському:
- У зв’язку з підлою війною, яку проводить Росія проти України, прошу Вас запровадити уроки (години) патріотичного виховання в усіх державних та навчальних закладах, підприємствах, військових частинах тощо. Для цього можна використати заборонену колись патріотичну літературу, яку випускають Історичний клуб «Холодний яр», видавництво «Смолоскип», Товариство «Просвіта», Видавничий фонд ОУН тощо. Саме в цих організаціях можна придбати книги, які допоможуть молоді й старшому поколінню зрозуміти, що росіяни завжди робили все, щоб розділити українську націю на частини і після цього зіштовхнути їх лобами. Лише в часи смертельної небезпеки для себе вони милостиво називали нас «братами і сестрами», щоб ми захищали їхнього кривавого ката Сталіна від такого ж ката Гітлера. А тепер Путін, вже охрещений людьми «Путлером», вбився в пір’ячко та й цвенькає собі: «Ми б виграли війну проти німців і без українців». Брехня! Тому всім дуже важливо знати правду про всю українську історію, щоб відстояти власне майбутнє.
Абсолютно правдиві слова. Про дієвість сучасного патріотичного виховання в наших школах свідчить той факт, що навіть в тимчасово окупованому Криму випускники шкіл співають не чужий російський, а рідний Державний Гімн України. Та і новопризначений міністр освіти Сергій Квіт обов’язково поверне до шкільних класів увесь масив історичної та патріотичної літератури, які «висмоктав» зі шкільної програми попередній міністр-українофоб. Вже зроблений добрий крок – виданий наказ про зменшення паперових звітів і т. п., які мусять здавати вчителі, щоб вони могли більше часу присвятити дітям. Неможливо переоцінити важливість читання, яке допомагає нам зрозуміти минуле і сучасне. Добре, що зараз відкриті архіви і видавництва друкують правду про Другу світову війну, Голодомор 33-го, УНР тощо. Це дасть свої плоди. До всього і сьогоднішній літературний процес не стоїть на місці. Щойно до Дніпропетровщини надійшла приємна звістка – одним із переможців міжнародного поетичного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча гора» до 200-ліття Тараса Шевченка став земляк Віктора Кобзаря – поет Олег Андрішко з села Вітрівка Криничанського району за твір «Нема Пророка?»
Про те, що Дніпропетровщина є достатньо українською областю, свідчить, окрім результатів президентських виборів, чимало факторів. Це і встановлена поблизу облдержадміністрації галерея портретів Героїв Небесної Сотні Майдану, і розмальовані в державні кольори готель і віадуки на в’їзді до міста, і чимало символіки на автомобілях тощо. Українці єднаються перед загрозою смертельної небезпеки, допомагають бійцям на блокпостах усім необхідним, як це відбувається в селах Покровського, Межівського та інших районів області. За даними соцопитувань, біля 45% громадян України готові зі зброєю в руках відстоювати свою землю від окупантів та мародерів. Ця наша єдність та негайні зусилля влади в напрямках, зазначених нашими читачами, і допоможе нам вистояти у двобої з підлими східними зайдами.

Григорій МИКОЛАЙЧУК.