Цікавим, на мою думку, є сьогоднішній погляд на стан нашого суспільства.
Особливо стосовно злагодженості суспільної думки на поступ до розвитку. Згадаймо, що Україна в усі часи боролась за свою незалежність. Після тривалого періоду Київської Русі вже в часи повстання під проводом Северина Наливайка проти гніту польської шляхти Україна почала вимальовуватись на мапі Європи. Значно пізніше Богдан Хмельницький уклав з Князівством Московським Переяславську угоду про конфедерацію. Укладалась вона строком на один вік, але пізніше стала трактуватись Росією як «навічно». Так здійснювалась агресивна політика династії Романових по «збору земель». З абсолютним ігноруванням народів, що там проживали.

ЕКСПАНСІОНІСТСЬКІЙ політиці Росії чинився потужний спротив, зокрема у битвах проти росіян під Конотопом та Курськом. А російсько-шведська битва під Полтавою 1709 р. була фактично війною за визволення України. І програв її гетьман Іван Мазепа лише тому, що частина козацької верхівки зрадила його і перейшла на ворожий бік. У чому пізніше гірко розкаювалась! Бо пізніше були урізані права на автономію краю і навіть знищена Запорізька Січ.
Так Україну почало заполоняти російське чиновництво. Звернення, так звані «прошенія» виконувалися виключно російською мовою. З’явився розмовний «суржик», тобто суміш української з російською. Це яскраво відображено в творах Квітки-Основ’яненка «Солдатський патрет» та «Наталка Полтавка» Котляревського. Про інтенсивну русифікацію України та протекторатів Російської імперії Польщі, Фінляндії, Криму писав у мемуарах російський генерал Антон Денікін. Ця тенденція зберігалась до останніх днів СРСР, де практикувались переселення росіян на наші землі в значних кількостях. І відповідно українців - за межі УРСР. Ось так впродовж століть формувалась в Україні «п’ята колона», яка зараз здіймає галас щодо «українізації».
У вересні 1939 року західноукраїнські області увійшли до складу УРСР. Місцеві українці були патріотично налаштовані до Великої України. Їхня ментальність була дещо відмінною від ментальності жителів центральних і особливо східних областей України, де відсоток росіян був значним. Чистки НКВС, які почалися одразу після вступу Червоної Армії за пактом Молотова-Ріббентропа, спровокували ріст національно-визвольного руху за незалежну Україну. Та свідомість жителів Великої України спотворювалась радянською пропагандою. Ще й досі частина старшого покоління не сприймає як героїв борців за незалежність України Шухевича, Мельника, Бандеру. На щастя, українська молодь визнає їх видатними людьми свого часу.
З появою в СРСР радіоприймачів на початку 50-х років в українців з’явилась можливість почути правду про Україну з радіопередач «Голос Америки» та «Бі-Бі-Сі», хоча вони і глушилися. Та більшість людей мала лише одне джерело інформації - ідеологізоване радянське, що сприяло маніпулюванню свідомістю громадян. Комуністична мораль, спотворена її провідником Ульяновим за принципом «грабуй награбоване», що «в СРСР все найкраще». Що ми, живучи фактично за колючим дротом, після Голодомору 33-го на фоні чисток 1937-38 рр. «жити стали краще, жити стали веселіше». Цьому абсурду дехто вірить… навіть сьогодні.
Аналіз негативних факторів, притаманних комуністичному керівництву СРСР, яке Україні дісталось як спадщина, свідчить - у складі вищих ешелонів законодавчої та виконавчої гілок влади діють деякі елементи з тими ж радянськими підходами до управління країною. Це так само викликає неузгодженість у суспільстві. Безпринципність комуністичних поглядів, у полоні яких знаходиться частина українців, яскраво пояснює союз комуністів з партією влади - Партією регіонів. Тобто з тією партією, з якою комуністи буцімто борються. Громадян України, які стоять на національних, державних позиціях, комуністи безвідповідально таврують радянським «націоналіст». Саме слово «націоналіст» означає, що особа стоїть на державницьких позиціях, є патріотом своєї Батьківщини. У той же час комуністи і деякі представники російськомовної громади сповідують шовінізм. А шовінізм – це крайня, агресивна форма націоналізму, яка проповідує зверхність однієї нації над іншою. У даному випадку відбувається пропагування росіянина, як «старшого» брата. Яскравий приклад - виступи деяких державних чиновників України недержавною мовою. Від української мови вони відмовляються. Від українського хліба - зовсім ні, хапають його обома руками.
До всього наявність в Україні чотирьох релігій привносить певне розбалансування між представниками українського суспільства. Патріарх російської православної церкви Кирило не спромігся навіть назвати нас українцями - назвав «народом цієї країни». Його звернення до прихожан нагадували скоріше не напутні слова пастиря, а заклики в дусі комуністичних пропагандистів. За такої нав’язуваної ситуації міжетнічних стосунків в Україні спостерігається втручання Росії у наші внутрішні справи та збереження її опосередкованого ставлення до національно-визвольного руху. Це вносить додатковий дисбаланс до українського суспільства.
Згадані сплетіння різнорідних устремлінь народу України, його етнополітичних угрупувань ускладнюють досягнення консенсусу в суспільстві. За умови, що спроби різних політичних угруповань вирішувати суто приватні проблеми за рахунок народу України, як відбувається зараз, будуть виключені, злагода в суспільному житті і звершення в економіці можуть бути досягнуті доволі швидко. Отже, справа за всіма прошарками нашої людності, яка мусить так само дружно, як і на референдумі про підтвердження Незалежності України 1 грудня 1991 року, відстоювати Конституцію України, права, свободи українського громадянина.

Іван ЛУБЕНЕЦЬ, кандидат технічних наук.
м. Дніпропетровськ.