Дослідне господарство “Поливанівка” - єдине в Україні,  де до цього часу збережено унікальну сіру українську породу корів, визнану ЮНЕСКО національним надбанням.

1921 рік. Це був перший голодний рік нової влади. Спустошені селянські подвір’я уже не могли забезпечувати харчами підрозділи Червоної армії. І ось тоді на базі економії поміщика Кащенка було вирішено створити перше на Дніпропетровщині державне підприємство для забезпечення продовольством частин Південного фронту. У господарстві було лише 20 корів сірої української породи. 
Відтоді минуло 90 років. На диво й водночас на щастя, і сьогодні в загонах дослідного господарства “Поливанівка” можна бачити українських аборигенів – славних пращурів круторогих сірих волів, якими чумаки возили з Криму сіль, корів і биків сірої української породи. ДГ “Поливанівка” – єдине в Україні унікальне племгосподарство, в якому збереглася велика рогата худоба сірої української породи. Цих тварин можна ще зустріти хіба що у заповіднику “Асканія-Нова” на Херсонщині. До речі, то тварини теж із поливанівського стада.
ДГ “Поливанівка”- одне з базових господарств інституту тваринництва НААН, який нещодавно реорганізовано і об’єднано з інститутом сільського господарства степової зони. Тут з року в рік, незважаючи на брак коштів і нерентабельність тваринницької галузі, виконують завдання загальнодержавного, національного значення – зберігають, використовують і вдосконалюють генофонд високопродуктивних м’ясних порід великої рогатої худоби.
Ще в довоєнні часи племгосподарство “Поливанівка” було чи не єдиним господарством України зі збереження і розмноження сірої української породи з безпосереднім підпорядкуванням Всесоюзній академії сільгоспнаук.
Розуміючи цінність виведеної в Поливанівці худоби, перед окупацією Дніпропетровщини німцями, у Москві було прийняте рішення про евакуацію поливанівського поголів’я до Казахстану, звідки повернулися у 1943 лише 117 корів і 4 бики. Але вони були збережені, незважаючи на війну і повоєнну розруху!
- Надзвичайно витривала і сильна, ця худоба не хворіє на лейкоз. З неї отримують мармурове м’ясо, незамінне за смаковими якостями. Під час дегустації бульйонів, яка проводилась при інституті тваринництва НААН, із 24 зразків яловичини (а там поряд з нашими були представлені французькі, італійські, англійські породи м‘ясного напряму), експерти одностайно віддали перевагу бульйону із м’яса сірої української, - розповідає директор господарства Микола Соловйов і додає: - Колись наших сірих круторогих красунь гнали до Петербурга, до двору Катерини ІІ, оскільки тоді вже знали про цінні якості м‘яса цієї породи. Крім того, жирність молока у цих корів сягає 5-5,7%.
У 1961-1965 рр. під керівництвом проф. І. Шульженка на базі господарства шляхом спаровування сірої української породи корів з биками французьких м’ясних порід – кіанської і шаролє - була виведена нова українська м’ясна порода, а племзавод із розведення цих корів і зараз функціонує в господарстві.
Загалом на сьогодні у “Поливанівці” діють два племзаводи з розведення сірої української і української м’ясної та племрепродуктор світлоаквітанської породи ВРХ, свого часу завезеної із Франції та акліматизованої тут.
Дбайливо доглянуті, дивляться ці чистопородні красуні добрими очима, апетитно пережовують запашне сіно і не відають про те, яких зусиль доводиться докладати директору господарства, всьому дружному колективу, щоб зберегти цю унікальну худобу тоді, коли тваринництво в Україні стало економічно невигідним, коли шаленими темпами скорочується поголів’я молочного стада, коли минулого року держава чомусь зовсім забула про традиційні державні дотації на ВРХ і на програми селекції в тваринництві. Цьогорік дві постанови Кабміну України, одна від 2 березня 2011 за № 182 «Про затвердження розмірів бюджетної тваринницької дотації на 2011 р.» і друга – від 27 квітня 2011 р. «Про часткове відшкодування вартості закуплених племінних нетелей та корів молочного, м‘ясного та комбінованого напрямів» дарують надію. Але час іде,
а рятівні постанови – поки що тільки на папері.

Душа зоотехніка
- Торік “Поливанівка” отримала два мільйони збитків від тваринництва, - ділиться наболілим директор Микола Соловйов, який півжиття присвятив цьому господарству. Молодим зоотехніком із дружиною приїхав сюди після закінчення Харківського зооветеринарного інституту. До речі, талановитому студенту, який закінчив вуз із червоним дипломом, пропонували залишитися в аспірантурі, зайнятися наукою. Але життя розпорядилося по-іншому: на той час одружився, народилася донька Людмила, треба було думати про сім’ю, житло. Пропонували різні господарства, але вирішив залишитися тут, на Дніпропетровщині. Пригадує Микола Соловйов, як нині покійний Микола Агафонов, колишній директор агрофірми “Наукова”, привозив його до “Поливанівки”, показував племзавод, цих незвичайних корів. Тут молодому спеціалісту дали житло, пропрацював три роки головним зоотехніком, а вже у 28 років очолив єдине в Україні господарство, де збережено рідкісну, занесену ЮНЕСКО до зникаючих сіру українську породу корів.
Микола Іванович ось уже чверть століття не тільки вміло керує всіма підрозділами господарства. Він знаходить вихід, здавалось би, із тупикових ситуацій.
Племгосподарство самостійно створює кормову базу для своїх чистопородних підопічних. Для цього потрібна новітня техніка, добрива, гербіциди, високоврожайне насіння. Без кредитів не обійтись. А кредити в банках дають тільки під заставу. Оскільки господарство є державною власністю, за його статутом заставляти державне майно ніхто не має права. Як бути? Треба шукати вихід... Мудрий, кажуть, завжди вихід знайде. Знайшов його і Соловйов. По сусідству орендує поля “Агро-Овен”. Звернувся за допомогою до них. Так виникла ідея співпраці приватного і державного підприємств, яка триває вже протягом п‘яти років.
Внаслідок такої співпраці поки що вдається підтримувати високопродуктивне поливанівське поголів’я, люди стабільно отримують зарплату (а це 140 працюючих), уже реконструйовано “Агро-Овном” племрепрдуктор із розведення поросят білої української м‘ясної породи, тут створено ще 20 робочих місць. Результативність такої співпраці, очевидно, вигідна і “Агро-Овну”, оскільки можна вкласти великі кошти в будівництво свиноферми, однак без спеціалістів, без належного нагляду у племрепродукторі не обійтись. А в ДГ “Поливанівка” і досвідчені ветлікарі, і зоотехніки – спеціалісти, яких пошукати.
- У мене душа зоотехніка, - щиро зізнається Микола Соловйов, хоча сам уже кандидат сільгоспнаук, захистив дисертацію, є науковим керівником від академії у Михайла Солошенка, директора Іванівської дослідної станції Охтирського району Сумської області, куди в плані обміну поставляють світлоаквітанів на плем’я.
Залюблений у свою справу, Микола Соловйов завжди мріяв про розширення господарства. Тож пропозицію “Агро-Овна” про 20-відсоткове збільшення поголів’я своїх унікальних порід корів зустрів з оптимізмом. Однак хотілося, щоб ця худоба йшла не лише на м’ясо, а в першу чергу на плем’я для створення високопродуктивних товарних ферм для виробництва вітчизняної високоякісної яловичини, аналогів якої у світі не знайти.

Було ж колись
Тож душа директора не знає спокою – болить. Були ж часи, коли за його керівництва господарство поставляло племінну худобу і в Алтайський край, і до Грузії та Казахстану. Затребувана вона була і на фермах України для поліпшення генофонду. Тоді дослідне господарство було не лише самоокупним, його прибутки давали можливість подбати про місцеві дороги, проведення газу і води до сіл Дубравка і Радянське, про житловий фонд – словом, утримували всю соціальну сферу села.
- Тільки три роки тому передано на баланс сільради місцеву школу і діючий дитсадок, до цього все це було під опікою ДГ “Поливанівка”, - розповідає Микола Соловйов.
- Ми так важко працюємо, але це нікому не потрібно, - з розпачем ділиться наболілим бригадир другого відділення Людмила Казмирук, яка 20 років віддала цьому господарству. Це їй довірено сьогодні бути берегинею сірої української породи. Працює тут разом з чоловіком-ветлікарем Олександром Казмируком, який прийшов на зміну своєму батькові Степану Казмируку, котрий також усе життя працював тут ветлікарем. Але син Казмируків, на жаль, у господарство не прийде.
І подумалось: а хто ж продовжить цю справу національної ваги – збереження племінної худоби найкращих м‘ясних порід, і в тому числі сірої української. Чому держава, як та зла мачуха, не дбає про свої державні підприємства, не забуваючи при цьому їх обкладати 50-відсотковими податками на прибуток, і постійно тримати під мушкою перевіряючих інстанцій? Чому для молоді не створено умови, щоб діти не тікали в пошуках кращої долі, а продовжували справу батьків.
У ДГ “Полинівка” висококласні фахівці-практики працюють по 20, 30, 40 років. Приміром, головний агроном Борис Глінка трудиться в господарстві 44-ий рік, більше 30-ти – головний інженер Володимир Помазан, 30 років свого життя віддав господарству головний зоотехнік Сергій Сметана, більше 25 років – головний економіст Тетяна Шмагайло, уже 20 років керує бухгалтерським обліком Олена Мостова, батьки якої все життя теж пропрацювали в дослідному господарстві. Головний ветлікар Василь Донець уже 16-ий рік стежить за здоров’ям поливанівського поголів’я. І цей ряд можна продовжувати. Тут працюють сім’ями, з покоління в покоління передаючи досвід і надбання у справі вдосконалення і збереження кращих зразків племінної худоби м’ясних порід. Однак молоді мало, вся прагне до міста. Адже тут навіть клубу немає, тільки бар. Молоді спеціалісти не затримуються, бо жити ніде.
Отож сьогодні вкрай необхідно подбати про збереження цього унікального господарства, його кадрового потенціалу, бо може трапитися непоправне. Маємо ж гіркий досвід агрофірми “Наукова”, де після смерті М. Агафонова повністю вирізали високопродуктивних молочних корів-голштинів, про яких нагадує сьогодні хіба що скульптура біло-рябого бика на узбіччі траси...
Незатребуваність на ринку України племінної худоби м’ясних порід, байдужість держави до селекційної науки і її результатів болить Миколі Соловйову, його колективу. За десятки років селекційної роботи, яку здійснювали спеціалісти господарства, науковці інституту тваринництва на чолі з Володимиром Козирем, вдалося досягти характеристик, які має на сьогодні поливанівська худоба. Так, щодоби тут отримують 1200 г приросту телят-світлоаквітанів. За вісім місяців таке теля досягає 300 кг живої ваги тоді, тоді як теля червоної степної у такому віці важить не більше 150 кг. Репродуктивність цих корів доведена в господарстві до 98 відсотків. Це значить, що від кожних 100 корів тут отримують 98 телят. А 20 років тому цей показник був удвоє меншим, - з гордістю розповідає Микола Соловйов.
- За цими показниками - дбайливий догляд, своєчасне проведення щеплень, збалансованість кормів і уважний відбір кращих тварин на плем’я,- підтримує розмову зоотехнік-селекціонер Анатолій Білоконь і додає: - Для виведення цих порід у часи Союзу купували за кордоном худобу за валюту, за золото.
Тож ці тварини як національне надбання потребують особливої опіки з боку держави, щоб у вирі економічних негараздів не знищити те, що відновити буде неможливо.
Сьогодні, відзначаючи 20-річчя української незалежності, всім чиновникам, які розчерком пера вершать долю і науки, і залишків колись народного господарства, треба досить помірковано поставитись до проблем тваринництва в Україні. Оскільки ця галузь забезпечує продовольчу безпеку держави, особливо зараз, коли в світі назріває продовольча криза. Сьогодні вкрай необхідні державні програми з відновлення тваринництва, створення сприятливих умов для розвитку м’ясного скотарства, яке є джерелом дієтичного м’яса, необхідного для збереження здоров’я нації.

Світлана МАРКОВА.
Фото Павла ЯКОВЕНКА.

На знімках:
Телят у «Поливаніці» вигодовують молоком.
Директор Микола Соловйов та бригадир
Людмила Казмирук дбають про збереження
сірої української породи корів.
Головний агроном Борис Глінка:
уже заготовлено 1700 тонн сіна.
Мирослава Цибульник доглядає світлоаквітанів.