Поточний № 24 (1211)

21.06.2018

Усмішки допомагають українцям вижити


29.03.2017

Близько семи десятків років тому, в часи збройного приходу «других совітів» на західні терени України Степан Бандера наголошував: «комунізм цілком противний духові української нації». Розвал Союзу і відновлення незалежності України 1991-го засвідчили повну перемогу ідей Провідника. Проте лише минулого року Україна почала-таки відлік свого декомунізованого, а дехто вважає демосковизованого сьогодення. Тим не менше й за тоталітарної минувшини інколи виникали кумедні життєві ситуації, в яких недолугість і примітивність силоміць нав’язаного українцям режиму особливо яскраво проглядалися. Відтак можна було вволю посміятися над ними, почасти ризикуючи багато чим, хоча східна мудрість і говорить: «в усміхнене обличчя стрілу не пустиш». До вашої уваги, шановні читачі, кілька цікавих бувальщин Придніпров’я.

Полтавські осли

Свого часу в Полтаві в одній з газет працював Олександр Ковінька. Тоді приїхав у місто цирк, де був ослик. Ковінька написав про подію статтю під назвою: «Нарешті в Полтаві з’явилися осли». Наступного дня запрошують його в обком партії:

– А кого в Полтаві Ви називаєте ослом?

Довго довелося пояснювати Ковіньці, хто в давньому козацькому місті справжній осел. Кілька разів викликали його «на ковер», щоб дізнатися, де ж саме ті полтавські осли водяться…

Щоб робив сталеваром!

Ця подія трапилася в Кам’янському на металургійному заводі, де завше трудилося чимало селян з навколишніх сіл. Збори працівників мартенівського цеху проходили якраз в день народження Сталіна. З цієї нагоди начальник цеху перше слово надав звичайному робітникові, адже єдина тоді правляча партія, що незаконно прийшла до влади в результаті збройного перевороту в жовтні 1917–го, вважалася «партією робітничого класу». Підвівся міцної статури досвідчений сталевар:

– Бажаю нашому генсекові доброго здоров’я. І щоб він робив так довго, як я сталеваром!

І почалося… Наступного дня забирають його на допит в НКВС:

– Так ти що, хочеш, щоб наш вождь і вчитель Сталін працював сталеваром?

– Та ні, навпаки – я побажав, щоб Сталін, генсек, робив так довго генсеком, як я сталеваром…

І знову кілька підступних запитань. Нарешті сталевар пояснив, здається, все до кінця. Наче втямили, відпустили. Назавтра знову тягнуть на допит…

Перевернувся в труні

Було це в селі Могилів-2 Царичанського району, де діяв свій окремий колгосп. Івана Олексійовича Кібця, водія автороти в Китайгороді, який жив у Могилеві-1 і відзначався неабиякою дотепністю, направили перевозити сусідам вантажі. Приїхав він автомобілем, а роботи ніякої не дають – в колгоспній конторі закриті партійні збори. Причому тривають вони безперервно вже кілька годин поспіль. Підійшов водій під двері, слухає, а там комуністи розповідають правду про… злочини покійного Сталіна! Але роблять це своєрідно, мовляв, сякий він і такий, у всіх Голодоморах, розстрілах, висилках людей на Соловки, винищенні української інтелігенції та інших величезних гріхах компартії один винен! І знов по тому ж самісінькому колу – сам, мовляв, генеральний секретар те найбільше в історії людства зло сотворив, він один собі власний культ особи витворив тощо…

Дочекався-таки безпартійний люд закінчення незвичайних зборів, першим з них вийшов голова колгоспу. Іван Олексійович одразу ж до нього:

– А ви чули, що Сталін тепер в труні в мавзолеї не голічерева лежить, а ниць?

– Ні, не чув! А чого?

– Та щоб ви усі тепер його в одне місце лизнули!

П’ятирічку – за сім років!

За часів радянщини в моді були лозунги, байдужісінькі звичайним людям. Зокрема в «семирічний» плановий термін гриміло «Семирічку – за 5 років!» Пізніше перейшли на постійні п’ятирічки. У Щербинівці Царичанського району працював тоді бригадиром Григорій Щербина. І на загальних зборах своєї бригади він запропонував: «Товариші! Виконаємо п’ятирічку за сім років!» Присутні підтримали його схвальними вигуками і аплодисментами… Посміялися люди з пропозиції мудрого бригадира, тиску на нього, на щастя, не було.

Вірьовка доплітається, а стільчик – доробляється!

Ця подія трапилася в Царичанці навесні 1990-го, вже відбувся знаменитий січневий Ланцюг Злуки від Києва до Львова, і написи «Україні – волю!» траплялися все частіше. Та Компартія ще жила, точніше – доживала до літнього масового виходу її членів з організації після звістки про те, що в генерального секретаря вода у його басейні міняє колір за бажанням власника… А навесні до Царичанського управління зрошуваних мереж завітав лектор обкому партії з лекцією про «поточний момент». Як заведено, на неї зібрали всіх працівників. Спочатку промова гостя бігла давно торованою дорогою. Коли ж настала черга запитань, справа пішла тугіше – лектор всі жахи, завдані людям Компартією, вже не міг пояснити стандартним «перегини, перекручення лінії партії на місцях» тощо. В тому числі і найсвіжіші – нащо було українцям нести якийсь таємничий «інтернаціоналізм» далекому афганському народу, де панував племінний устрій, ціле десятиріччя? Або чому партія вигнала людей на першотравневу демонстрацію 1986-го в Києві, коли її керманичі достеменно знали, що всі присутні отримають чималі дози радіоактивного опромінення, яке пронизувало тоді все живе навколо?

Пристрасті в залі закипали, лектор вже не міг до пуття щось пояснити. Нарешті зважився на запитання:

– Скажіть, які зміни потрібні нашій партії в сучасних умовах?

– Я – вірьовку доплітаю! – моментально підвівся слюсар оперативно-виїзної бригади Микола Миславець.

– А я – стільчик доробляю! – хутко підтримав колегу Валерій Глян.

Зал зайшовся від реготу… На цьому лекція завершилася, доля партії була вирішена по–народному, однозначно.

Заблудилися 15 індиків

Ця бувальщина трапилася в Царичанській районній газеті «Приорільська правда» наприкінці 90-х, коли майже повністю змінився штат її творчих працівників. А з новими людьми на новій роботі чого тільки не буває… Редактором газети став колишній інструктор райкому партії Микола Жадан. Тоді він ще не оформляв свою дружину, вчительку Царичанської школи, прибиральницею, і ще не скорочував через це постійних працівників редакції, щоб отримувати додаткову зарплату.

Восени 1999-го якраз були президентські вибори, і з Дніпра прийшов «циркуляр» – чималенька стаття, яку необхідно було ставити в номер. Йшлося в ній про 15-х кандидатів у Президенти України, робився «потрібний» наголос тощо. Словом, закипала звична передвиборна «локшина». І коли вже номер був практично готовим, до редакції забіг схвильований дідусь:

– Люди добрі, допоможіть! Десь зайшли мої індики! Надрукуйте, будь ласка, оголошення, хтось прочитає, вони знайдуться!

– Так у номері ж і місця вже немає!

– Та хоч невеличке, я за нього й заплачу, дуже вас прошу!

Редактор дав команду відповідальному секретареві: хутко поставити оголошення будь-куди, де є вільна шпаринка. Сторінку ту більше не вичитували, ніколи було, газета пішла в друк. Наступного дня рано–вранці в редакцію зателефонували з обласного управління преси:

– Так ви що там, у Царичанці, кандидатів у Президенти України з індиками порівнюєте?

– Ні–ні, Боже борони нас від такого! Навіть гадки подібної не маємо! – запевнив редактор.

– А газету свою Ви читаєте?

– Ну аякже!

– То подивіться вчорашній номер…

Через декілька секунд редактор аж заволав:

– Усі сюди! Ой, що ж ми наробили з тими індиками! І де той дід взявся лихої години? Куди ж ви дивилися? – дорікнув відповідальному.

– Так ви ж самі сказали – ставте там, де є хоч трохи вільного місця…

Редактор схопився за лисину – дійсно, так і було. Всі втупилися в матеріал, запанувала тиша… Та втриматися від сміху було неможливо – в останній колонці величезної статті про 15–х гідних і не вельми кандидатів у Президенти України красувалося велемовне оголошення:

«Заблудилися 15 індиків. Хто знайде, прошу повернути за винагороду!»

Довгенько увесь район реготав з тих «індиків»…

Як «звірі» «барліг» ділили

З часу відновлення Петриківського району 13 грудня 1991-го згодом була заснована і районна газета (теперішня назва «Петриківські вісті»). І трапилася в Петриківці, столиці петриківського розпису і справжній візитівці України, подія, про яку загув увесь край. Тими «бартерними» часами Дніпровському металургійному комбінату з Кам’янського із земель Єлизаветівської сільради були виділені 72 гектари під дачі, навзаєм заводчани взялися мурувати в Петриківці за допомогою держави адміністративний і житловий будинки за югославською технологією. У багатоквартирному мали поселити молодих спеціалістів, що приїхали з інших місць відроджувати новий район, і пільговиків.

Та нові квартири впали в око і старим кадрам – представнику Президента України, голові райради, начальнику КРУ, прокурору Петриківського району тощо... У кожного з них – або пристойна квартира, або добротна хата. Але й нові квартири муляли очі… Думка поцупити їх собі не давала спокою. І додумалися… розлучитися з жінками! «Відповідальні» працівники фіктивно «розбіглися» зі своїми половинами, продовжуючи жити з ними, у декого вже й онуки були, і поприписувалися до колгоспних гуртожитків і т. п. Одразу стали й на квартирну чергу. І вже як «бездомним» їм і виділили службове житло… Люди дивом дивувалися з того ґешефту чиновників, обурювалися. Газетярі відчували необхідність розповісти правду читачам. Але як обійти цензора з Білого дому, який за компартійною звичкою вичитував кожен номер?

Та нестандартні ситуації, як кажуть, вимагають нестандартних рішень. Тоді член Ініціативного комітету за відродження Петриківського району, поет Анатолій Лисенко написав байку «Вовча грамота» під псевдонімом Максим Блискавка. Йшлося в ній про те, як мешканці лісу спільними зусиллями збудували барліг. І як потім ділили його – ведмідь, щоб урвати дурнісінько собі ще один затишний куток, фіктивно розлучився з ведмедицею, вовк – із вовчицею, лис – із лисицею… Тобто все, як і в житті. А коли підписували номер, то редактор Володимир Міщенко поніс його на вичитку в найостанніший момент. І цензор лише спитав – а це що? Коли ж почув «байка про звірів», заспокоївся.

Наступного дня з тих «звірів» сміявся вже увесь район, газету з «Вовчою грамотою» буквально виривали з рук… Кожен чиновник, причетний до афери, упізнав себе! Веремія зчинилася неабияка, тож газетярі отримали від тодішніх засновників «на горіхи» по повній. Але люди вдячні автору байки і журналістам за громадянську мужність, адже невдовзі «бездомні» чинуші хутенько «прихватизували» отримані службові хороми та й пустили їх з молотка. Ще й досі в Петриківці згадують, як ті «звірі» «барліг» ділили…

Зібрав Гриць УКРАЇНЕЦЬ.