У ДОВГОМУ новенькому автобусі Ромни-Дніпропетровськ лишилось одне місце, аж у самісінькому кінці салону, на галерці, так би мовити.
- Добрий вечір, - сказав, глянувши на свою попутницю.
На мене допитливо дивились чорні, мов вуглинки, очі в обрамленні такого ж кольору дещо густуватих брів, антрацитового відлиску завитки легенько лягали на високе чоло…
- Вижу, вы женщина с Востока, - я перейшов на інтернаціональну, російську мову.
- С Узбекистана.
- В гости?
- К дочке. В Царичанку. Муж ее украинец, уже и внучка есть.
Вельми цікавий шлюб. Азіатки-мусульманки, чи навіть коли й православної віри, рідко виходять заміж за слов`янських чоловіків. Родові традиції. Менталітет. Усе-таки східним жінкам, надто домашнім, дуже практичним, важко зрозуміти, чому росіянин чи українець з тугою проводжає небом журавлиний ключ, або, не дай Боже, в сентиментальному пориві обнімає не її, а берізку чи калину. Їх співплемінники більш приземлені, воліють жити теперішнім життям за принципом, що швидко припливло до рук, хутчій неси додому. З другого боку, за великим рахунком східних жінок і дещо шкода, бо вони часто-густо потерпають від несвободи, домашнього насилля. У тому ж Узбекистані фіксуються дуже багато випадків самовбивств, навіть шляхом страшного самоспалення жінок, що зазнали приниження через побої. Щоправда, схоже явище, в дещо менших масштабах, є скрізь, зокрема і в Україні. У той же час світ глобалізується, й інтернаціональні шлюби вже не рідкість.
- Как вас зовут?
- Оля.
- ?!
- Да у нас много Оль.
Нехай і так. Можливо, в часи великого й неподільного Союзу давньоруське ім`я Ольга (Хельга за своїм скандинавським походженням) стало популярним у Середній Азії. Хоча ще будучи студентом журфаку і спілкуючись з дівчатами-арабками, я відзначив одну особливість ментельності східної жінки. Вміють вони якось атристично, мило, я б сказав, наївно прибріхувати. Зовсім на не шкоду собі чи комусь, а для чого – загадка. Хоча у характері жінок різних національностей, зокрема й українок, живе «помираюча» актриса. Та як би насправді не величали узбечку – Гульчатай чи Зухра – не так і важливо. Бо, як казали в давнину наші бабусі-прабабусі, назвіть хоч горщиком, тільки в піч не садіть. Не імена, а спілкування зближує людей.
- У нас в Узбекистане сейчас очень жарко. Прилетела с Ташкента в Борисполь – и тут также тепло. С Киева уже доехала в Полтаву, и вот с вами еду до Царичанки, - розповідає про перепитії свого вояжу в далеку Україну Оля. - На огородах у нас уже собирают урожай. - І дістає з сумки великого червонобокого помідора, що аж лоскоче ніздрі справжнім природним ароматом.
Оля всміхається самими очима. Завважую, що вона з тих узбецьких жінок, котрих у Європі та ближній Росії називають «азіатськими італійками». Благородний європеїдний тип лиця, трішки довгуватий, але прямий ніс, дещо по-монгольськи розкосі очі. Саме такої краси жінок славив у своїх рубаях всесвітньо відомий перський поет Омар Хайям.
Оля, навіть не дочекавшись моїх розпитувань, розповідає, що роботи в Узбекистані дуже мало. Простий люд подався на заробітки в Росію, сусідні Казахстан і навіть Киргизстан. Чимало узбечок вже не сидять, як раніше вдома, находять підробіток, а то й самі їдуть шукати кращої долі.
Чоловік Олі займається рибальством на Амудар'ї. Коли улов є добрий, а коли й так собі. Судячи, як сум хвилькою пробігає в чорних очах Олі, улов, як правило, «так собі».
- Я приезжаю в Украину на летний сезон, торгуем сем-тем вместе с зятем и дочкой на базарах Царичанки и Кобеляк. Ширпотреб закупаем в Одессе.
- Жить ведь как-то надо. И ничего зазорного в этой торговле, Оля, нет, - кажу.
- Ой, спасибо, Николай, первый раз я так душевно поговорила с мужчиной-украинцем.
- Я не мужчина, я – журналист, – хоча подумавши, що за дурницю я ляпнув, миттєво виправляю: - Я мужчина-журналист.
Очі Олі дещо здивовані, але такі ж усміхнені. Певно, вона вперше зустрічає чоловіка такої незвичної спеціальності, та ще й в Україні.
І Оля вже серйознішає:
- Вы знаете, жизнь узбекских женщин очень сложная. Дом, семья, дети, часто много детей. Иногда неблагодарные и жестокие мужья.
- Я читал, что в Узбекистане, молодых женщин лишают возможности материнства.
- Да, есть такая беда…
Ця азіатська країна перенаселена, як на свою територію. За чисельністю – третя в СНД, після Росії та України. Це майже 20 млн. корінних узбеків, більше мільйона росіян, навіть українців сто тисяч, багато інших національностей, - усього ж майже 30 млн. жителів Узбекистану. Дуже багато сімей, де 5 - 6 дітей. Так було ще сто років і в Україні, поки голодомор, репресії та війна не підрубали генетичну міць нашого народу.
Утім, що стосується Узбекистану, то як би не хоробрився президент Іслам Карімов, котрий уже 20 літ тоталітарно править цією країною, дуже й дуже не вистачає тут економічних можливостей, щоб забезпечити більш-менш достойний рівень життя людей.
І справді, в Узбекистані йде назвична навіть нашим вухам кампанія штучного зменшування народжуванності. Тисячі лікарів і медсестер вмовляють жінок дітородного віку, особливо тих, котрі вже мають двоє чи більше дітей, пройти процедуру стерилізації. Бувають невдалі і невмілі «дії» лікарів, внаслідок чого жінки назавжди залишаються безплідними, а то й втрачають здатність пізнавати радощі близького кохання. Як правило, чоловіки кидають таких нещасних. Хоча, якщо вже відверто, варто східним чоловікам позбуватися комлексів ще феодального ладу і передусім берегти в жінці здоров’я матері його дітей. Та й нашим чоловікам це не завадить.
…Автобус гальмує. Ось і Царичанка.
Оля хутенько піднімається і, махаючи мені рукою зі словами «Всего доброго, Николай», як пташка, злітає зі східців задніх дверей автобуса. Внизу вже стоїть молода пара з пикатенькою дівчинкою на руках. Під радісні вигуки всі обіймаються і цілуються. А чорнооке маля аж верещить від задоволення - дзвінко-дзвінко…

Микола ШАРИЙ. Полтава – Царичанка – Дніпропетровськ.