Поточний № 40 (1227)

17.10.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Вчитель-легенда


28.09.2017

«Щоб відкрити перед учнями іскорку знань, учителю треба ввібрати море світла, ні на хвилю не відходячи від променів вічно сяючого сонця знань людської мудрості», – писав  відомий педагог Василь Сухомлинський.
Вчитель – це не просто покликання, це стан душі, здатної ділитися своїм життєвим досвідом, мудрістю і знаннями зі своїми вихованцями. Хто має це – залишається в школі назавжди. Уже більше сорока років на педагогічній ниві сіє добре і вічне відмінник освіти, Вчитель з великої літери Анатолій Олексійович Худокон. 
«Це наш вчитель-легенда», – так сказала про нього директор Слобожанського НВК № 1 Світлана Голендяєва.
Народився і зростав він у чудовому селі Любомирівка Вільнянського району Запорізької області. Дитинство припало на скрутні повоєнні роки. Допитливий і сміливий хлопчина цікавився всім. Первісток у родині голови колгоспу і відважного солдата, який пройшов всі пекла війни, Анатолій ніби з молоком матері всотав бажання бути першим, бути лідером, керівником, як мама, і мужнім, безстрашним, як тато.
Любив вчитися, читати. І яка то була радість, як пішов до школи. А школа в селі була незвичайно гарною. З великими вікнами і високими дверима. То колись, ще до революції, пан  Довбич подарував любомирівцям свій будинок під школу на знак дяки за працю. Навчався тут колись дід і батько. Тепер і його черга за книжки сісти прийшла.
Назавжди закарбувався випадок, як  одного разу разом з хлопчаками знайшов Анатолій біля школи якийсь ключ. Що робити? Почали шукати, до яких дверей він підійде. Ходили коридорами, пробували – не відкриває. Аж раптом крутнули – і двері відчинилися.  На них глянули  високі стелажі з книжками. Хлопці опинилися у шкільній бібліотеці та й засіли там за книжками, доки сторож не застав «розбійників» на гарячому.  Що тоді розпочалося! Зрештою мудрий вчитель фізики В’ячеслав Воскобойников пробачив юних розвідників. Адже шкоди вони ніякої не завдали.
Ріс Анатолій допитливим хлопцем, і ця допитливість ледве не коштувала йому життя. Надворі, як сьогодні, стояв вересень. Мама поралася на городі. У дворі бігали менша сестричка Шурочка і два малих братики – Вася і Льошка. А Толя вчора з хлопцями у полі знайшов якусь штукенцію і задумав її розібрати. Взяв викрутку у праву руку, знахідку – у ліву. Крутнув – і впав непритомний. Як сьогодні пам’ятає, як лежав, присипаний попелом і землею. Навколо метушня, крики. Викрутка пробила ліву руку, пальці не рухалися, бо штукенція та виявилася снарядом. Вірш «Пастораль ХХ століття» Ліни Костенко так нагадує той страшний день у житті дванадцятилітнього хлопчини. Добре, що  всі живими лишилися. Хоча дісталося всім – Шурочку оглушило, Льошці обпалило лице, а двохрічному Васі осколок потрапив у носову частину.  Найбільше постраждав Анатолій.
Тоді швидкої допомоги  в селах не було. Везла поранену малечу до лікарні машина із силосом. 
– Та він же кров’ю стече, – побачивши закривавлену руку Толика, сказав водій. А тоді зняв пояс і перев’язав вище рани. Тоді ще відвіз силос, бо машина була завантажена. І лише  потім попрямував до лікарні.
– Треба терміново відрізати руку, – таким був вердикт хірурга. Як батько не просив зберегти синові руку, як не вмовляв, відмовлявся підписувати згоду на ампутацію, однак хірург був невмолимий. 
Операція тривала довго.  Так Анатолій залишився  без руки. 
Як же тепер він буде перепливати річку Солону, як буде?..  Сотні питань не давали спокою. А потім взяв себе в руки. Він же козак! Це старий дід  Іван Лозовий його так охрестив. А раз козак, то мусить здолати будь-які випробування. Козаки – то ж орли, і жили вони тут, на рідних йому запорізьких землях. Так дід оповідав. А дід був незвичайний. Здоровий і міцний, як дуб. Шість днів до свого сторіччя не дожив.
Почав Анатолій тоді ще більше цікавитися розповідями про козаків, читав, збирав всілякі оповідки від старих людей. І ці легенди і перекази про славне запорозьке козацтво, про характерників ніби додавали сил і упевненості юнакові, що зможе і з однією рукою плавати. Бо раніше був у воді, як риба.  І поплив. І вдома старався в усьому допомагати. Навчився навіть однією рукою сапку тримати і город полоти. 
Аж ось прийшов час подумати про справу свого життя. Батько дуже хотів, щоб діти вчилися.  У школі всі предмети давалися добре: і математика, і фізика. Та все ж історія приваблювала найбільше. Спробував вступити до Одеського університету – не  вистачило лише одного бала. Не здавався.  І через рік він уже став студентом історико-філологічного факультету Дніпропетровського державного університету. Навчання припало на роки хрущовської відлиги. Серед студентства ширилися твори  Василя Симоненка і Ліни Костенко, інших поетів-шістдесятників. Були вони суголосі духовним поривам студентської молоді. Став відвідувати літстудію. Тоді з’явилися і його перші літературні проби пера. Здебільшого це новели і етюди.  Були і літературні читання, і відвідування обласної спілки письменників. Тоді літературне життя на курсі шалено  вирувало і навіть відсторонило на певний час захоплення історією. Тож не дивно, що серед однокурсників Анатолія був і лауреат шевченківської премії 2016 року Юрій Буряк.
Саме у Дніпропетровському університеті зустрів Анатолій і свою долю – Олю. Мила і надзвичайно розумна, вона полонила серце козацького нащадка своїми віршами. Їй він присвятив новелу «Дипломниця».  По закінченню вишу стали вчителювати разом. У парі зростили двох чудових доньок – Юлю і Руслану. 
Хорошого організатора і натхненного оратора Анатолія Олексійовича Худокона  в радянські часи партія  залучала до партійної роботи, довгий час працював викладачем педагогічного училища.  А Ольга Микитівна школі не зраджувала ніколи. І вмовила все-таки свого Анатолія прийти працювати до школи. І ось уже 25 років подружжя Худоконів разом сіють добре і вічне у дитячі душі. 
Саме з приходом Анатолія Худокона з 1992 року у Ювілейній ЗОСШ № 1 (нині Слобожанський НВК № 1) вітаються «Слава Україні – Героям слава!». Так, власне, вітаються з ним і на вулиці не тільки нинішні учні, а й випускники. 
– Йду цими днями повз садок «Червона шапочка», де йде ремонт, крізь скрегіт і шум працюючих інструментів чую:
«Анатолію Олексійовичу, слава Україні!», – з гордістю розповідав  Вчитель.
Хоча, ніде правди діти, приходили батьки з’ясовувати, чому не можна сказати дітям просто «Здрастуйте». 
– Люди добрі, – в серцях говорить наш козацький отаман, – та це ж наша рідна Україна, і герої наші. І не націоналізм це, а щирий патріотизм.  Його чомусь досі так багатьом не вистачає в нашій рідній Україні. Тож, може, і жили б краще.
А ще Анатолій Худокон започаткував у Слобожанському НВК № 1 козацьку організацію «Соколи», де виховують дітей за принципами козацької педагогіки, вчать допомагати один одному, поважати національні традиції і свою історію, розвивають здібності і таланти, прищеплюють найкращі моральні принципи поваги до батьків і старших, чесності, витривалості, кмітливості і винахідливості, щоб справді козацькому роду не було переводу.
Нещодавно Анатолій Олексійович відзначив свій ювілей, його щиро вітали всі педагоги і учні, подарували йому на пам’ять булаву і відеофільм, озвучений його улюбленими українськими піснями.
Редакція «Сільських новин» приєднується до вітань з ювілеєм і професійним святом Днем учителя, оскільки Анатолій Худокон не лише передплатник нашого видання, але й активний наш автор. 
З роси і води Вам, шановний Анатолію Олексійовичу, щоб ще надовго вистачило козацького запалу працювати у школі і обов’язково відсвяткувати  своє сторіччя!
Світлана МАРКОВА,
сел. Слобожанське,
Дніпровський район,
Дніпропетровська область.
На знімку: Анатолій Худокон посвячує школярів у  «Соколи» і вручає отаману 5-Г класу Олексію Петровцю козацьку булаву.