Мати Героя Людмила Марчук написала:

«За вікном несамовито виє-голосить вітер, а я запалюю свічки й розмовляю з сином...  Так, як ніби він поруч. І відчуваю його невидиму присутність. 

У наступні години і дні після страшної звістки я просила у Бога лише про одне: аби дав мені здоров’я і мужність гідно провести свою дитину в останню дорогу – усіх їх разом, чотирьох наших Героїв-побратимів, котрі загинули разом 4 січня під час виконання бойового завдання на Харківщині. З ними прощалося наше місто Рівне у перший день Різдва Христового, 7 січня 2023 року. 

Ніколи не забути мені цей день. Невимовно сумний. Та сотні людей обймали мене й дарували від себе ту часточку людського тепла, якого я потребувала. Коли ти в горі, але почуваєшся не самотнім, то горе ділиться наполовину. 

Так, я ніколи вже не дочекаюся свого сина додому. Але яка велика гордість наповнила материнське серце, коли побачила, скільки людей у перший день великого свята прийшло провести його в останню дорогу. Яке то хвилююче відчуття для матері, коли вона бачить, скільки людей любили й шанували її сина. Скільки людей стали з нею поруч у тузі за ним. Ніколи такого не переживала. Та все колись буває вперше. 

Хочу низько вклонитися усій рівненській громаді, своїй родині, землякам, моїм і Богдановим друзям за ту підтримку й найвищі почуття любові, які ви висловили.

Всі люди плачуть. Бо як не плакати? З портретів усміхаються до нас молоді, вольові обличчя. Всі ми усвідомлюємо: чи не щодня  прощаємося на майданах наших міст і сіл із тими, хто є сіллю землі нашої, оплакані гірким  материнськими слізьми. Хоронимо кращих наших мужів і синів. Але всі відчувають гордість. Відчувають нашу силу й непереможність. 

Подумалось у якусь мить, якби наш ворог побачив, як  ми  прощаємося з нашими Героями, він би теж це зрозумів. Хоча навряд. Їм далеко до нашої висоти. Вони надто мізерні. І мерзенні...

Ми часто не усвідомлюємо призначення кожного з нас. Тепер я усвідомила: місія мого сина – бути воїном, щоб захистити рідну землю. Там, на передовій, у складі легендарної бригади спеціального призначення ім. І. Богуна, він був щасливим. Виконуючи найскладніші й найнебезпечніші завдання. «Щасливий визволяти рідну землю...», – писав на своїй сторінці у Фейсбук, долаючи біля пів сотні кілометрів пішки за три дні.

Ніколи ні на що не скаржився. Завжди був усміхненим.Світлий, ясний мій хлопчику, спочивай з миром. Твоє місто і твоя родина гідно провели Тебе в останню дорогу. Твій маленький син, стоячи біля твоєї домовини, виявив недитяче терпіння: тамуючи сльози, не заплакав. Не закричав.   

У церкві лиш задав наївне дитяче питання: «Мій тато там живий?» «Ні, синочку, в домовині ніхто живий не лежить. Там лише його тіло. А душа татова тут, над тобою». «А де вона? Чому я її не бачу?» – спитало дитя, розглядаючи храм. «Вона невидима. Ти не побачиш її, але відчуватимеш».

Ми всі їх відчуватимемо. Невидиме янгольське військо наших Героїв там, на передовій. Вони воюватимуть поруч із живими доти, поки триватиме ця  війна. А  потім стоятимуть поруч із нами, коли відбудовуватимемо наші зруйновані міста. Ми звірятимемо з ними всі свої дії і вчинки. Їхня честь, їхній високий подвиг допоможуть нам очиститись від тієї скверни, яка й привела на нашу землю лютого ворога».

***

Людмила Марчук – моя  однокурсниця.  Разом  навчалися у Дніпропетровському державному універститеті, була старостою групи літераторів і  перед тим уже встигла закінчити педучилище. 

Завжди усміхнена, вона добре навчалася, а наприкінці першого курсу разом зі своїми однокурсницями поїхала до студентського будівельного загону, де виконувала не зовсім дівочу роботу з утеплювання теплотрас скловатою. Та найбільше запам’ятався час, коли на початку другого курсу ми поїхали на Рівненщину на її весілля. До нашої групи ввійшло близько 20 однокурсників на чолі зі старостою курсу Валентиною Поліщук. У залізничній касі на потяг до Києва не вистачило двох квитків. «Їдемо всі, – сказала староста, і ми розмістилися по вагонах, а за двох студентів заплатили гроші провідникам. Все було добре, допоки о 4-ій годині ранку до нашого вагона не завітав контролер. Двох пасажирів з нашої студентської групи висадили на станції Тараса Шевченка. Довелося їм добиратися до Києва наступною електричкою. Вже у столиці ми були знову всі разом – ледь сіли у переповнений електропоїзд «Київ – Здолбунів», де три години часу з шести довелося стояти впритул один до одного. Далі – автостанція Здолбунів, звідки ми дісталися до місця призначення. Впродовж двох днів ми були гостями справжнього українського обрядового весілля, де почули багато весільних пісень, познайомилися з привітними людьми Рівненщини.  

Після другого курсу Людмила Марчук продовжила навчання у Львівському університеті. Закінчила аспірантуру в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського . Працювала в шкільній та вищій освіті на Рівненщині. Реалізувала себе в журналістиці. Автор кількох книг – зокрема, «Інша зупинка», «Метаморфози новорічної ночі», «Благослови, Боже!», «Урок для вчителя», «Гапчине щастя», «Во ім’я любови», «Я звідси не поїду».

Остання наша зустріч з Людмилою Марчук була у 2016-му, коли ми відзначали 30-річчя закінчення університету. Розповідала вона тоді про свої творчі плани і про любов до України.

Такою ж любов’ю до рідної землі був сповнений і її син Богдан Гордійчук, який 4 січня пішов у вічність, захищаючи українську землю від російських окупантів. Щиро співчуваємо тобі, Людмило… 

Вічна слава Герою Богдану Гордійчуку!