Поточний № 36 (1274)

17.09.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Великотруднії літа Марії Захарівни


18.08.2011

Народилася Марія у далекому 1921-му, 14 серпня. Саме на Маковія. Під зіркою, яка виявилась для її долі поблажливою. Хоча, як кажуть, сьорбнула не один фунт лиха, пройшла такі випробування, яких на десятьох вистачить.

У ДИТИНСТВІ пізнала, що таке голодомор, чого варта крихта хліба. У їхній сім‘ї було п‘ятеро дітей. Окрім неї – брати Василь і Костянтин, сестри Ольга і Галина. Батько Захар Мусійович і мати Векла Прохорівна доклали неймовірних зусиль, аби врятувати своїх крихіток від голодної смерті. Для них, потомственних хліборобів, було просто дико, що на благородній родючій землі, яку плекали, немов немовля, старанно доглядали, і раптом отака страшна оказія. Що їм зернини не дістанеться, що все, плодючою нивою дароване, геть вивезуть. Що доведеться перебиватися лободою, липовим листям, іншою всячиною та тими мізерними запасами збіжжя, яких так звані активісти й уповноважені з міста не виявили.
Воєнне лихоліття випало на юність дівчини. Їй би у свої двадцять навчатись, кохатись, жити повноцінно і щасливо, а замість цього – концтабір. Гірко плакала матуся, коли її забирали. Застукали колеса товарняка по рейках, а у вухах - материні зойки і ще багатьох таких як вона, які проводжали своїх дітей у рабство, невідомість, сповнену трагізмом і безнадійністю.
Потрапила Марія у містечко Форгайн, а потім – у Брест-Литовськ. Тримали, наче худобу, за колючим дротом. Так же і годували. Кинуть кілька оберемків брукви чи ще якоїсь зелені, подадуть посудину баланди. Хто спритніший, сильніший – тому більше й діставалось. Чимало невільників не витримували цих нелюдських умов. Пробували тікати, але на них чекала куля. Неодноразово і дівчині ставало зле, втрачала свідомість. Проте, як мовиться, світ не без добрих людей. Землячка, якій якимось дивом вдавалося міняти речі на продукти, ділилася своїм скромним доппайком. Це і врятувало. А ще вона, як старша і досвідченіша, зуміла допомогти вирватися з полону, з лещат смерті.
Приїхала дівчина додому – одна шкіра та кістки. Виходили батьки донечку, повернули їй здоров‘я і красу. Згодом вийшла заміж за місцевого хлопця з рідної Іллінки – Андрія. Тоді знову могла б потрапити у концтабір. Та одружених німці не забирали.
Недовго молоде подружжя купалося в коханні. З визволенням Криничанщини забрали судженого на фронт. Озеро сліз виплакала молода дружина, поки він не повернувся. Адже чи не щодня в село приходили похоронки.
З двома орденами Слави і орденом Червоної Зірки та без ноги зустріла Марія коханого. Радості не було меж, адже він – живий! Оце головне, все решта устаткується. Андрій Пилипович знайшов свою нішу в житті, без діла не засиджувався. Став комірником, виконував інші роботи, на які він був справжній мастак: чи то косу поклепати, чи сапу поточити, чи щось відремонтувати. Не цурався праці у степу. Допомагав дружині полоти буряки тощо. У зв‘язку з цим згадала Марія Захарівна такий епізод:
- Тоді ми проривали в полі цукрові буряки. З чоловіком. Андрій – на «дерев‘янці». Звісно, давалося йому це нелегко. Проте умудрявся виконувати все ретельно і не відставати від мене. Аж тут нагодився уповноважений з області. Як потім дізналася, це був Леонід Ілліч Брежнєв. Підійшов до нас, поцікавився, що і як. Дізнавшись, що мій чоловік – фронтовик, має високі нагороди за бойові заслуги, сердито кинув голові колгоспу: «Що це таке? Інваліда, заслужену людину залучаєте до важкої роботи в степу. Подібне щоб у подальшому не повторялося. Згодом я обов‘язково це перевірю». Після цього Пилиповича не допускали до такої справи.
Подружжя Зінченків (Марія взяла прізвище чоловіка) прожило разом майже півстоліття. Разом збудували за тими мірками добротну хату. Господар чимало зробив самотужки, прискіпливо стежив за тим, аби все трималося до ладу і на довгі роки: «Щоб і на нас вистачило, і на дітей». А їх у родині було троє: Володимир, Микола і Людмила. Усі знайшли себе в житті, гідно зберегли честь сімейної марки, подарували дорогій ненці шестеро онуків, а ті – вже семеро правнуків.
У 1993-му Андрія Пилиповича не стало. Проте не залишилася самотньою Марія Захарівна. Хоча ніхто і не живе постійно з нею, але діти навідуються часто. Взяли на себе догляд за городом, садибою, обійстям.
- Ще тоді, - вдається до спогадів заслужена трудівниця, ветеран праці і просто чудова домогосподарка, берегиня домашнього затишку, - коли дозволялося вирощувати вдома мак, у нас завжди на подвір‘я червонів він. Як символ любові, злагоди і добра, захисту від нечистих сил. Завжди збиралися у нас на Маковія великою ріднею. Ласували шуликами, фруктами, овочами, домашніми стравами, згадували про прожите, розповідали про сьогодення. Звісно, і мене вітали з днем народження. Ця добра традиція збереглася й дотепер. Великотрудними були мої літа, але вважаю себе щасливою. Бо маю чудових спадкоємців, не обділена їхньою увагою. Одержую чоловікову пенсію за тисячу гривень, що мені вистачає та й малечі на гостинці.
Бабуся щедро сипле словами, струменем ллються спогади. Жвава, енергійна, добра у неї пам‘ять. Непомірне у неї душевне багатство, відвертість, людяність. Дев‘яносто – вік солідний. Вона ж не зважає на нього, зуміла зберегти всі кращі якості, оптимізм. Невисока, худорлява, в очах живий блиск.
Нехай так буде сьогодні, завтра і ще багато років. З славним ювілеєм вас, шановна Маріє Захарівно! Зичимо вам міцного здоров‘я, довголіття і обов‘язково зустріти своє сторіччя.

Юрій СКРИПКЕВИЧ.
Криничанський район, Дніпропетровська область.