Далекосхідний «Зелений Клин» - що нам відомо про далеке невідоме, про ці землі українських поселенців? За часів громадянської війни минулого століття на Далекому Сході була спроба створити далекосхідну республіку Зелена Україна, між містами Хабаровськ, Владивосток, Комсомольськ, Уссурійськ, площею близько мільйона (!) квадратних кілометрів.
За дослідженнями вченого В. Кабузана в 1883 -1905 pоках на Далекий Схід переселилося 172 876 осіб, з українських губерній 109 510 чоловік, або 63,4 відсотка всіх переселенців. Більшість із них оселилося в Приморській області - 77 139 українців, тобто 78,1 відсотка. Серед переселенців до Амурської області в даний період відсоток українців був менший і становив 47,8. Слід додати, що за місцем виходу серед поселенців тут відчутно переважали полтавчани - 64,51 відсотка, вихідців з Правобережної України було значно менше. За даними перепису 1926 року в Зеленому Клині мешкали 303 тисячі українців (або чверть усього далекосхідного населення).
Так склалося, що автор цих рядків більше відкрив для себе «Зелений Клин» після знайомства із мешканкою приморського Уссурійська Оксаною Куцепаловою, і саме завдяки спілкуванню з нею з’явилася розповідь, яку пропоную вашій увазі.
У 1866 чотирнадцять сімей із Поволжя та Астрахані заснували село Микольське (рос. Никольское), назвавши так на честь Святого Миколая. 1898 року воно отримало статус міста та назву Микольськ-Уссурійський (рос. Никольск-Уссурийский). Пізніше населення новоутвореного містечка значно поповнилося вихідцями з України, які масово переселятися на південь далекосхідного регіону Російської імперії.
Газетяр Іван Світич так описував місто у 1905-му: «Це велике малоросійське село. Головна і найстаріша вулиця - Микольська. Вздовж всієї вулиці, по обидва боки витягнулися білі мазанки, місцями і тепер ще криті соломою. У кінці міста, при злитті Раківки з Супутинкою, як часто і на корінний Україні, влаштовано «ставок», біля якого мальовничо притулився «млинок», так що виходила б цілком та картина, в якій «старий дід» в одній пісні бентежить «молоду дівчину» — «і ставок, і млинок, і вишневенький садок». Серед російського населення, не рахуючи козаків, малороси настільки переважають, що сільських мешканців міський, так званий інтелігентний, називає не інакше, як «хохлами». І дійсно, серед полтавців, чернігівців, київських, волинських та інших українців переселенці з великоруських губерній зовсім губляться, будучи як би вкрапленням в основний малоросійський елемент. Базар в торговий день, наприклад, у Микольську-Уссурійському вельми нагадує якесь містечко в Україні; та ж маса круторогих волів, ліниво пережовували жуйку біля возів, наповнених мішками борошна, круп, сала, свинячих туш тощо; той же український одяг на людях. Всюди чути веселий, багатолюдний, жвавий малоросійський говір, і в літній спекотний день можна подумати, що знаходишся десь у Миргороді, Решетилівці або Сорочинцях часів Гоголя».

- Шановна Оксано, судячи з ваших фотозвітів в інтернеті, надзвичайної кількості яскравих фотоілюстрацій у вас досить тонке і романтичне сприйняття природи, яка у ваших краях, звичайно ж, навдивижу гарна й велична.
- Наш край - це гори, море, тайга. Таке гармонійне поєднання важко десь було б відшукати. Тому наприкінці робочого тижня я завжди так хочу поїхати в гори, до річки, до природи. З рюкзаком та фотоапаратом. Не завжди виходить, але намагаюся.
Іду сама або з друзями будь-якої пори. Особливо ж вражає глибоке своєю блакиттю зимове небо, прозоре морозне повітря. Під ногами поскрипує, а іноді аж дзвінко хрумтить свіжий сніг. Лежить недоторканим людськими слідами і міською кіптявою, притягаючи до себе погляд і хвилюючи своєю чистотою. Чи волею випадку, чи то промислом Божим мені випала нагода вперше піднятися на гірську вершину. І нині я навіть і подумати не можу, що не вдихну запаху пожухлого осіннього листя, не відчую під ногами шорстку поверхню курумника (кам’яні розсипи в горах - Авт.), не почую шуму балакучої гірської річки. Незважаючи на важкості походів, на суворий приморський клімат (затяжна колюча зима, туманна весна, вологе літо), не мислю себе без гір, тайги, моря. Все це є разом у нас, в Примор’ї. Чим ми можемо пишатися, так це неперевершеною природою, особливо не займаними людиною її куточками. Дотик до її первозданності не може пройти безслідно. Він виливається в поезію, музику, малюнки, фотографії.

- Мені здається, Оксано, що це «занурення в природу» викликає в людини глибокі думки про минущність життя, про вічні цінності…
- Ви маєте рацію. Не раз ловила себе на тому, що подумки йду все далі і далі від міської суєти. Але як перетворює та ж природа звичайні творіння рук людських, їй достатньо кількох хвилин, щоб покрити їх снігом,умити дощем, опромінити сонячним світлом. І тоді авто, будівлі, самі вулиці, такі до дрібниць знайомі, стають дещо іншими. Буває, подившись на Покровську церкву, на її сіяючі куполи, і вона здається не такою, як колись, щось у ній нове, тільки сьогоднішнє. Чомусь коли споглядаєш ті куполи, серце починає битися інакше...Чому? Може, то наше коріння заявляє про себе… Входжу у церковні ворота.... Переді мною перший в Уссурійську храм, який був побудований ще в 1901 році на Занадвіровській, нині вулиця Чичеріна. Дивно думати, що колись, дуже давно не було тут ні церкви, ні ринку, ні музею, та і самого міста теж не було. Тільки ніким не займана дика і незвідана природа. Лише з 713 р. по 926 р. на території Примор’я існувало Бохайське королівство, а на місці Уссурійська - населений пункт під назвою Шуайбинь. Він був стертий з лиця землі внаслідок навали кочівників.
- Оксано, ти, напевно, цікавилася історією та своїм корінням?
- Так. Загальовідомий факт: початок життя на цих зелях поклали перші чотринадцять сімей із Центральної Росії. Пізніше, з 1880 року, Уссурійський край став основною притокою переселенців. В основній масі це були сім’ї з Чернігівської та Полтавської губерній. З однією із таких сімей і приїхала в Примор’ї моя прапрабабуся, родом вона була з Чернігова. Прабабуся ж народилася уже тут в Примор’ї, у Владивостоці, згодом із родиною переїхала в Микільське. Звали її Коваль Ірина Федорівна, у неї було сім сестер і один брат. Чоловіком її став фотограф з Польщі, з міста Кракова, Ян Скальський. Родинне життя їх не склалося, вони розлучилися, прадід поїхав у Москву, залишивши дружину та двох дітей - хлопчика і дівчинку (мою бабусю). Більше про нього нічого не відомо.
Як же пізно приходить розуміння того, що чогось колись не запитали, не договорили, не дізналися, чимось вчасно не поцікавилися!..
- Звичайно, Оксана, як і в будь-якої людини, в котрої є докори сумління і котрій не байдуже, з якого вона роду-племені.
- Кілька років тому мені довелося побувати на відпочинку в Західній Україні, в Трускавці. Час мого перебування випав якраз на Різдвяні свята. Я потрапила просто в якусь казку зі строкатим дійством, з колядками, які були чутні з кожного відчиненого вікна, - вони тішили слух і живо відгукувалися в серці. Всі навколо славили Христа! І ця атмосфера, і моя поїздка в Почаївську лавру і чоловічий монастир Серафима Саровського залишили глибокий слід в душі. Згадалася також поїздка на скелі Довбуша, запальні українські пісні і те, як пустилися в танок прямо на вулиці, незважаючи на мороз, всі разом – і росіяни, і українці. А ще я пораділа за український народ, за те, що зберіг і передає з покоління в покоління традиції, за те, що така сильна в них віра... На жаль, у нас Різдво так широко не відзначається.... Звичайно, і в нашому місті, і в сільській місцевості, і в цілому в Примор’ї проживають дуже багато людей, діди і прадіди яких жили колись в Україні. Тому у нас досі співають українських пісень, але хотілось би більшого відчуття історичної прабатьківщини.
- Як взагалі живеться в далекому для нас Приморському краї?
- Нині в Примор’ї облаштували своє життя росіяни, українці, корейці, татари, а в останні роки з’явилися і китайські сім’ї. Більшість китайців приїжджають на заробітки, хтось залишається. Але все ж коріння наше - це Україна та Росія, сполучені невидимими нитками - людськими долями. У селах українські будинки завжди відрізнялися від інших. Вони сіяють чистотою, тут вишиті рушники…
- А українська кухня?..
- Нині і люди, і кухня, і звички - все так змішалося, важко навіть щось виділити. Дещо з української кухні, звичайно ж, збереглося, наприклад, налисники, пампушки з часником, коржики макові, їх все ще печуть наші матусі-бабусі. Матеріально люди, як і по всій країні, живуть по-різному. Владивосток годує щедро морем, там рівень життя набагато вищий, ніж в Уссурійську. Хоч у нас поруч море, а риба - дорога. Нерка - 400 руб. (по курсу - 100 грн., далі 4 руб. до 1 грн. - Ред.) , горбуша - 180, кета - 250 руб., морепродукти: креветки - від 500, кальмар - 300 рублів. Багато чоловіків, особливо взимку, займаються риболовлею, ловлять навагу, корюшка, камбалу. Восени, коли йде ікра, кету. Ціни: хліб від 20 рублів і вище, яловичина без кістки - 400-500 руб., молоко - 40-50 руб. 1 літр., яйце - 50-60 крб. за десяток.
- Трішки про себе, Оксано?
- Про себе?.. Навіть не знаю. Професія моя не вельми цікава, але затребувана на ринку праці. Колись давно закінчувала медучилище за спеціальністю акушерка, але в медицині працювати так і не довелось. Так склалося, що стала працювати бухгалтером, закінчивши технікум та інститут. Живу природою, походами, читаю багато, люблю поезію Ахматової, Тушнова, Візбора. Коли надто вже переповнюють емоції, то виливаю їх на папір,останнім часом намагаюся передати щось через фотографію...
- А як поживає знаменитий уссурійський тигр?
- Уссурійський тигр живе-поживає і навіть дуже добре. Буває, взимку, особливо дуже сніжною, виходить до сіл у пошуках їжі. Його жертвами стають собаки, рідко, але бувають сутички з людьми. Жила якось біля гори Туманної (у мене є фотоальбом) тигриця, а коли в неї з’явилися тигренята, єгеря прогнали її подалі від села в тайгу.
- Що би хотілося,Оксано, побажати українцям.
- Берегти себе і природу, свою історію, примножувати добрі традиції.

Микола ШАРИЙ.