Режисеру, поету і гумористу, інваліду Другої світової війни 2 травня виповнилось 95.

АНАТОЛІЙ КУЗЬМИЧ, як завжди, у доброму гуморі. Хоча болячки і фронтові рани зараз постійно нагадують про себе. Про його життя можна писати мемуари, знімати фільми. Адже він не лише героїчна постать, а й творчо обдарована людина – закінчив Московський інститут мистецтв, здобувши фах режисера і керівника художнього колективу.

На строкову службу був призваний у 1940-му році. А щоб було веселіше служити, взяв із собою з дому гармошку. Коли ж зі своїми ровесниками потрапив на фронт, намагався завжди підтримувати бойовий дух побратимів дотепним словом та віртуозною грою на музичних інструментах. За це його називали веселуном. Навіть під час запеклих боїв його друзі намагались прикрити свого «маестро», бо без пісні на фронті було дуже тяжко.

До цього часу Анатолій Кузьмич добре пам’ятає всі деталі свого бойового шляху. Серед найтяжчих боїв – переправа через Дніпро, коли вода у річці була червоною від крові. А серед приємних спогадів той, коли до їхнього підрозділу приїхав генерал і коли йому доручили підготувати для високого гостя концертну програму.

Після виступу Анатолія Шкребка та його однополчан генерал був дуже задоволений, особисто потиснув руку «веселуну» і сказав: «Дякую, що розважили старого».

На жаль, свою 95-ту весну Анатолій Шкребко зустрічає у глибокому смутку: немає вже його дружини, поховав свого сина, якісь негідники взимку пограбували його обійстя. Поліція їх так і не знайшла. Добре, що у нього є донька, онуки, правнуки, які, сподіваємось, не забувають свого славного родича.

«Тяжко зараз нам жити, - говорить ветеран. - На День Перемоги чиновники на всю країну у своїх промовах не забувають сказати про вічний борг перед нами. Виходить, що його недарма назвали вічним, бо обікрали нас навічно…

На війні Анатолій Кузьмич втратив око, але не втратив душевного оптимізму, який він передає людям, які його оточують.

Здоров’я Вам, Анатолію Кузьмичу, ще на довгії літа!

Олексій ГУДЕНКО. м. Підгородне, Дніпропетровська обл.