Завтра - початок календарної весни. Та, здається, дедалі все важче і важче збагнути, коли він, цей початок, насправді відбувається в нашому «заплутаному» кліматі. Колись чіткі межі між порами року вже геть розмилися. Лютий, що минає, був чи не найбільш теплим за останні роки. Та й січень не можна назвати по-справжньому зимовим. Давно не пригадую, щоб проліски на вулицях продавалися вже напередодні Різдва, як було цього разу, а нині ж їх можна побачити ледь не за кожним рогом великого міста. Хоч і приїхали десь із Криму… Щоправда, знаючі люди мені казали, що бачили першоцвіти й у лісах під Дніпропетровськом, наприклад, побіля Черкаського…
А на моїй пам’яті початок весни був не таким…

СТРУМКИ дружно збігалися в один більший потік, що з дзюркотом летів згори вниз. Ми, хлопчаки одинадцяти-дванадцяти літ, весело бігли вслід. Праворуч пагорба на проталинах аж парувала чорна рілля.
- Зима плаче слізьми, з нами прощається, - промовляю вголос я.
- Ну ти і поет, - щось аж кривиться мій сусід по парті Вітя: йому не зрозуміти мій душевний порив, оскільки з усіх шкільних предметів він визнає тільки два – фізкультуру та трудове навчання. – По мені ж сніг просто розтає…
- То ж по тобі, - кажу я і посміхаюсь сонцю, підставляючи лице під його тепле-тепле проміння. Я і всі-всі скучили за ним, лагідним. Зима була дуже холодною, снігу намітало в наші два зрости, а в школу, бувало, не ходили, бо шкварчали тридцятиградусні морози.
Ми зупиняємось на схилі величезного та глибокого-глибокого яру, за багато віків розмитого весняними водами. То тут, то там схиляють перед нами свої блакитні голівки проліски. Кожен із нас вириває по кілька ніжних рослинок – ми відкушуємо овальні цибулинки. Їх смак – ледь гіркувато-солодкий. І наче запах самої весни вливається в наші дитячі організми.
- А може, дівчаткам нарвемо цих квіточок, - пропонує хтось із хлопців.
- Обійдуться, - заперечує Вітько. – Хай самі рвуть, ганчурниці сопливі…
- Та чого ти про них отак уже?.. - питаю.
- Так мій дід їх називає, - Вітя сердитий на дівчат ще й тому, що не раз одержував від них у класі портфелем по голові.
- Твій дід завжди це каже, коли горілки вип’є, - вже серджуся я. І непомітно кладу за пазуху невеликий пролісковий букет. А для кого – мій секрет…
Уже після школи, коли я по-справжньому захопився поезією, десь вичитав таку легенду. Коли Бог за провину прогнав Адама та Єву з Раю, то на землі була зима і йшов сніг. Єва замерзла і почала плакати, із сумом згадувала теплі райські сади. Щоб втішити її, Бог перетворив кілька сніжинок на проліски.
Тоді я цього не знав, а то б сказав хлопцям, особливо Вітькові, що проліски були першими квітами на землі…
Ми дружною юрбою спускаємося на самісінький низ яру. Підходимо до нашого, вже заповітного місця – глибоко з-під гори весело дзюрчить, виграючи кришталем на сонці, тугий потічок.
Здрастуй, джерело!
По черзі присідаємо і набираємо у пригорщі прозоро-прозорої води. Вона наповнює наші худенькі тільця прохолодною наснагою. Вже потім я дізнався, як нам поталанило в дитинстві – пити з життєдайного джерела одного з водоносних горизонтів відомого миргородського прогину.
Тут ми весело ловили багрянопузатих джерелянок. Пекли біля кучерявих кленів картоплю, запиваючи схожою за своїм вмістом на миргородську мінеральну.
Так буде і цього разу, коли настане справжнє тепло. А нині – весна. Стрімка-стрімка, радісна-радісна…

Микола ШАРИЙ.