Поточний № 44 (1231)

13.11.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Віддавши серце і душу своїм вихованцям


27.11.2013

У ЖИТТі буває, що проживеш майже все життя в одному районі, а зустрітися доведеться лише через 56 років. Так і в нас це сталося. А почалося все із телефонного дзвінка.
- Алло! Це Олександр Мусійович?
- Він самий, без підробки.
- Це з вами говорить Людмила Ільченко.
- Пробачте, прізвище знайоме, але Вас не пригадую.
- Олександре Мусійовичу, ви навчались у Щорській школі?
- Ну звичайно, там народився.
- Та ми ж ходили в один клас, невже не пам’ятаєте Люду Бублик?
- Люду, звісно, пам’ятаю, але чому Ільченко?
- Вибачте, я сказала прізвище свого чоловіка.
- Людо, а де ви тепер мешкаєте, де працювали і звідки дізнались номер мого телефону?
- Я виписую газету «Сільські новини» і одного разу, одержавши її, я розгортаю, а там надрукована пісня Олександра Боженка і його номер телефону, довго не наважувалася подзвонити, але все-таки хотілось дізнатись, чи справді це наш Сашко-«артист», як ми його звали в класі. Я вже на пенсії, живу селі Червоноіванівка, тут же працювала викладачем у школі-інтернаті до пенсії. Якщо є бажання, можемо зустрітися, і я все розповім.
Отакий телефонний діалог у мене з Людмилою відбувся майже через 56 років після того, як ми відсвяткували ще в далекому 1957 році свій випускний вечір.
Проходив час, а ми ще декілька місяців спілкувались по телефону, згадуючи всіх своїх однокласників. Та найбільше ми пригадували своїх вчителів, які віддавали не лише свої знання, але і всю свою душу нам, післявоєнним дітям. Адже майже в кожній сім’ї залишилось по 3-4 дитини, яких виховували жінки самі, бо чоловіки їхні не повернулись із війни. Тому до школи вони посилали своїх діток, голодних, холодних, напіводягнених.
Хочеться низько вклонитись нашим вчителям, які в ті післявоєнні роки не тільки нас навчали, але і рятували від холодної та голодної смерті: хто кофтину, хто хустину, хто шматочок хліба або завареного чаю із листя вишні чи шипшини.
Це вони, наші вчителі, несли з дому шматочок хліба або пляшечку чаю, пригощали нас, які ледь свідомі сиділи за партами. Вони навіть не питали про домашнє завдання, а оцінки ставили лише за те, що відвідували школу.
Слава і честь їм, адже вони все, що можна було, робили для нас. А ми думали, що вчитель живе на широку ногу, адже вони завжди приходили в гарному чистому одягу.
Лише пізніше ми зрозуміли, на які копійки наші вчителі жили в той післявоєнний час.
І мені хочеться від всіх дітей війни, а особливо від нашого класу, де нас навчалось більше 30 учнів Щорської середньої школи, попросити: прийдіть до церкви і помоліться за душі наших вчителів, які віддали вам своє тепло, душу і знання, Валентини Корж, Лідії Первіненко, Євгенії Поукової, Валентини Сірик, Євдокії Шульги, Федора Повода, Гната Дорогобіда, Григорія Мокромго, Петра Патамана та іншимх, пробачте, що всіх не назвав. Низький вам наш уклін за ваше виховання і знання. Нехай вам всім буде царство небесне.
День зустрічі
І ось цей день зустрічі настав. Закарбувати цю подію я попросив свого друга, колишнього фотокореспондента нашої районної газети «Нові рубежі» Віктора Крисаня. Коли я йому розповів, куди ми їдемо, він мені не повірив.
- Як? До Людмили Іванівни до Червоноіванівської школи-інтернату? Та це ж мій класний керівник.
І ось ця вулиця Дзержинського, ми з Віктором ідемо у ранковий час, але вже чутно подих та запах золотої осені, тихенько падають до наших ніг золотаві листочки з абрикос, вишень та яблунь, ніби останнє своє гніздечко покидають.
Але яскраве тепле сонечко, ніби у міражному мареві, бреде повітряною стежкою. Майже в кінці вулиці назустріч нам в українському вбранні виходить симпатична, але вже, звісно, немолода жіночка.
Звичайно, я відразу не признав у ній Люду Бублик, адже пройшло стільки років, відколи ми не бачились, але по її доброзичливій усмішці я зрозумів: так, це вона – наша найсмачніша в класі Люда Бублик, тому що слово «бублик» кожному з нас надавало такого апетиту, що хотілось якось приблизитись до неї і вгризнути.
На великий подив, вона мене впізнала і Віктора також. Як гарна господиня, запросила на своє подвір’я. Майже новий великий будинок на тихій вулиці, до якого веде велика, вся повита виноградною лозою оранжерея. Ліворуч у красивому невеличкому садочку стоять гарно прикрашені вулики.
- А це моя пасіка, - випереджаючи наші запитання, говорить Людмила і запрошує нас до своєї оселі, де на підлозі лежать гарні домоткані доріжки, а на стінах висять красиві українські вишиванки.
Згадалося, як багато років тому, будучи керівником і режисером народного театру, готуючи вистави за п’єсами українських драматургів Карпенка-Карого, Кропивницького та інших, їздив по селах і шукав стареньких бабусь, щоб роздобути якої-небудь старовинної скрині чи домотканих доріжок або рушників. Ми все це купували, а доброзичливі бабусі, дізнавшись, хто ми і для чого це потрібно, віддавали нам і старовинні глечики, і ступи, і все інше, за що я і по цей день їм щиро вдячний. Звичайно, їх уже немає, але їхня пам’ять живе і в цей час у наших виставах.
Я запитав Людмилу, як так може бути, коли все це вона змогла зробити.
- Це вже після того, як пішла на пенсію. Адже я пропрацювала майже 40 років на однім місці вчителем. А тепер на заслуженому відпочинку.
- Людо, вибач мені, але ми не зустрічалися майже 56 років, хотілось би знати, як твоє життя склалося після того, як ми всі розлетілись?
- У мами у дворі жила вчителька, вона була охайна і любила квіти, була завжди весела і чарівна. І от, коли мені було 6-7 років, я поставила собі таку мету: коли виросту, закінчу школу, то обов’язково стану вчителькою.
Після закінчення школи, вступила до Дніпропетровського державного університету. Закінчивши його, одержала спеціальність філолога, викладача української мови та літератури і з 1963 року почала працювати в Червоноіванівській школі-інтернаті.
Коли я туди приїхала, там уже було 740 учнів і 70 вчителів. Майже всі діти були із дитячих будинків та багатодітних сімей. І мені, ще зовсім молодій вчительці, якось було лякливо, адже хлопці і дівчата були майже моїми ровесниками. Але я сама не знаю, як це сталося, що ми всі порозумілися, і вони мене дуже поважали.
Інтернат-школа мала своє підсобне господарство, дуже велику пасіку, два великі сади, де росло дуже багато яблук, груш, слив та інших фруктових дерев. Були і велика свиноферма, корівник, декілька коней, свій ставок, де ми проводили свої літні канікули, а також для їдальні інтернату ловили свіжу рибу, якої було вдосталь. На кількох гектарах землі вирощували і помідори, і картоплю, і все інше. Ми нічого не купляли. Вчителям продавали м’ясо свинини чи яловичини по 2 крб. Разом з учнями збирали урожай яблук, груш та овочів і продавали, а вже на одержані гроші їздили майже всі діти школи-інтернату у літні чи зимові канікули на екскурсії в Крим, а також в Сокольники, де теж була школа-інтернат. Там ми разом з вчителями тих шкіл висаджували багато плодових дерев. Також побували у Москві, Полтаві, і все це на зароблені гроші наших учнів і вчителів на підсобному господарстві. Наші хлопці держали ферму, де було більше сотні биків, а на свинофермі свиней майже не лічили.
Думаю, що це не тільки заслуга ваших учнів і вчителів, але і дирекції школи-інтернату. У той час директором був Григорій Степанович Мокрий.
- Людмило Іванівно, за свої сорок років педагогічної діяльності багато випускників називали вас своєю мамою. А хто з ваших випускників, як кажуть, вийшов люди, можете декілька прізвищ назвати.
- Так, це Коваленко Віктор, Корнійчук Олександр. А дівчат так дуже багато. Наташа Лавренко працює викладачем у Дніпропетровську в університеті, в Адамівській школі аж троє наших випускників, які працюють вчителями: Підков Світлана – директор, Галина Вишкуватова – завуч, а Коцар Тетяна - вчитель фізкультури. Багато випускників школи-інтернату закінчили вищі навчальні заклади і стали лікарями, військовими, багато хто працює у сільському господарстві на великих посадах.
А ще я дізнався, що моя однокласниця - Людмила Бублик - заслужена вчителька, нагороджена медаллю ветерана педагогічної праці, має багато інших нагород. Але зараз займається домашнім господарством. Зростила трьох синів. Всі троє після школи навчались у Криворізькому педагогічному інституті, який закінчили з відзнакою. Один працював в Адамівський школі, другий у селі Дружба, третій у Семенівській школі.
Але династія педагогів обірвалася: через низьку зарплату сини кинули школу, всі стали фермерами. У кожного тепер є свій власний будинок. Живуть тут же, у Червоноіванівці. Всі невістки теж мають вищу освіту. Зростають п’ять онуків і онучок, старша вже стала на рушник, ще одна закінчила юридичний інститут і працює в обласній міліції, а найменший ходить до школи у 6 клас.
Людмила Іванівна ж завзято працює на землі, порається по господарству, займається пасікою. Має також дві корови, як кажуть, і сметана і масло - все своє, декілька поросят, із птиці її улюблені індики, качки та гуси, звичайно, і багато курей.
Тож доводиться крутитися, бо ж хочеться й дітям, і онукам трішечки допомогти. Діти і праця задля них – що може бути дорожчим. Велику допомогу Людмилі Іванівні надають перші її випускники, допомогли звести будинок і підсобні приміщення. Вона з радістю чекає і запрошує у гості своїх орлят-соколят, і дівчаток і хлопців, завжди пригостить теплим молоком, медом, звичайно і індичим та курячим м’ясом.
Ми залишаємо з Віктором цю гостинну оселю з глибоким почуттям любові й вдячності до цієї вже не молодої, але ще красивої жіночки. Воістину доки є в нашій Україні такі гарні і душею і серцем люди, то не так все ще погано у нашому домі.

Олександр БОЖЕНКО.
сел. Кринички, Дніпропетровська область.