Поточний № 49 (1236)

19.12.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Він і пісня


16.05.2013

Час кометою пронісся,
Все колишнє десь спливло,
Та лишились Він і Пісня
І кохане ним село…

Споконвіку українці були і є співучою нацією. Праця і пісня завжди йдуть поруч у всій нашій багатотисячолітній історії. У часи радості й лихоліття люди звертаються до пісні, і спів рятує від духовного занепаду, вселяє надію… Десятого травня виповнилося 90 літ з дня народження Миколи Олексійовича Шипка, заслуженого діяча культури України. Прекрасний слід залишив він у житті Царичанки, Приорілля, в долі кожного з нас, багатьох учасників художньої самодіяльності. При згадці про нього ми відчуваємо в серці срібні дзвіночки Пісні, що дотепер звучить в нашій душі…

Найбільшою заслугою Миколи Олексійовича є відродження художньої самодіяльності в Царичанському районі після війни. Він зробив перший крок до відновлення роботи місцевих клубів. За його участі проводились огляди художньої самодіяльності, творчі конкурси. А створивши Царичанську народну хорову капелу, Микола Шипко уславив наш район на всю Україну.
Я познайомилася з Миколою Олексійовичем у 60-х роках, коли він організовував драмгурток. Ну яка ж 20-ти річна дівчина не відчувала себе в душі актрисою! Ми поставили кілька п’єс, в тому числі і «Платон Кречет». Як зараз бачу Миколу Олексійовича зі скрипкою - високого, статного, з одухотвореним виразом обличчя… Ніжні звуки його скрипки зачаровували усіх. Ми завжди бачили його натхненним, з відкритою лагідною посмішкою.
Знала я і про хорову капелу, та не наважувалась про це говорити, хоча співати любила змалечку. Вважала, що це так, для себе. Доки Микола Олексійович не запросив сам, заявивши: «Ти ж не будеш солісткою, а в хорі зможеш співати». У мене ніби відкрилося друге дихання - не йшла, а мов на крилах летіла на кожну репетицію! Всі учасники капели були настільки дружні і щирі між собою, як одна сім’я, турботи кожного хвилювали всіх. У цей ювілейний тиждень хочу розповісти про Миколу Олексійовича устами найближчих до нього людей.
Дерець Марія Федосіївна: «З 1953 року я працювала зав-відділом культури Царичанського району. Про сім’ю Шипок ще тоді розповідали легенди. Батько Олексій Софронович був керівником інструментального оркестру, вів церковний хор. Видно, з батьківськими генами усім його чотирьом дітям передалась любов до музики, пісні…
Микола Шипко повернувся з армії, де служив батальйонним фельдшером, у 1946 році. Та в душі він завжди був музикантом і співаком. Грав на всіх музичних інструментах, але улюбленою в нього була скрипка… Зазвичай демобілізовані фронтовики відмічалися в райвиконкомі. Тодішній його голова Максим Бухтіяров запропонував Миколі Шипку зайнятись художньою самодіяльністю. Війна залишила після себе згарища, понівечені людські душі… Треба було не тільки все відновлювати, а й піднімати моральний дух людей, укріпляти надію на майбутнє. Микола Олексійович об’єднав навколо себе ентузіастів, створивши пісенну агітбригаду. Від села до села вони їздили на волах і давали концерти колгоспникам прямо в полі. Люди з радістю зустрічали «артистів», які додавали їм сил і наснаги…
Так і створювалася хорова капела. З 1947-го по 53-й роки в її рядах було 80 чоловік (а найбільше - 120!). Це була школа хорового акапельного співу - єдина в області. До нас приїздили вчитися зі всієї Дніпропетровщини! У 1960-му році капелі було присвоєно звання народної, а Миколі Олексійовичу - «Заслуженого діяча культури УРСР». У 1964 році в Царичанському районі було вже 22 хори. Під час святкування 300-річчя Переяславської ради у Царичанці на Діброві Микола Шипко об’єднав капелу з двадцятьма двома підготовленими ним шкільними хорами. Всього було до 500 чоловік, вони разом заспівали дві пісні. Це було щось неймовірне! Не чути було співу пташок, шелесту дерев, гомону натовпу - тільки линув у небо золотий звук багатьох сердець… Більше п’ятисот чоловік пройшли через хорову капелу. Чимало хто з них обрав служіння мистецтву своїм життєвим шляхом».
Васильківська Любов Дмитрівна згадує: «У Царичанському РБК я працювала з 1955 року інструктором-методистом, Микола Жорняк був директором, а Микола Шипко -художнім керівником. Під час першого знайомства з Миколою Олексійовичем я одразу збагнула, настільки це неординарна людина. Професіонал, людина високої культури і водночас дуже скромна, щедро обдарована талантом. Був закоханим у пісню, великим ентузіастом своєї справи, який невтомно шукав близьких за духом людей. А «першопроходцями» хорової капели були Микола Жорняк, Марія Хмара, Лідія Шаповал, Марія Постольник, Іван Портянко, Настя Нетеса, Микола Васильківський.
Микола Олексійович любив класику і народні пісні. Спочатку невеликий хор був двоголосим, а згодом став чотириголосим. Мов невтомний золотошукач, його керівник відшукував нових учасників. З кожним він говорив особисто, підказував, направляв, турбувався по-батьківськи. Коли співала капела - аж моторошно було, прямо «мурашки йшли» по тілу. Було відчуття такого високого піднесення, аж дух перехоплювало! Нібито ти відновлюєшся духовно…».
Дружина Шипко Галина Іванівна: «Таке чисте, вірне кохання ми пронесли через усе наше життя. Микола Олексійович був не просто чоловіком, а й справжнім другом. Ми розуміли одне одного з півслова, це була гармонія душі і серця! За 56 прожитих разом років я не почула різкого слова, не відчула гніву. Микола Олексійович дуже любив сім’ю і все робив, щоб її зміцнити. Своїми руками він збудував дім для себе і окремо для сина Олексія.
Ми зажди відчували, що він був духовно вищим від нас і всіляко підтримували морально. Усією сім’єю брали участь в його роботі. Він гордився своїм дітищем -капелою, цю гордість ми розділяли з ним. Хорова капела виступала в Полтаві, Ленінграді, тричі в Києві, де здобула друге місце в республіці, була першою у Дніпропетровщині. Її голос у грамзапису слухали українці в Канаді…
Микола Олексійович був люблячим, уважним батьком, порадником. Дав освіту сину й онуку, прищепив їм любов до мистецтва. Вся наша родина стала співучою. Він радував близьких чудовою грою на скрипці, виконанням улюблених пісень «Дивлюсь я на небо», «Із-за гори кам’яної» та інших. Любив родиною відзначати сімейні свята і обов’язково співати. І сьогодні в родині зберігається традиція - співати при негоді. Любов до пісні передалась і малій правнучці Настусі, яка співає разом з бабусею.
Він любив природу, рибалку, Оріль, писав гуморески, дружні шаржі… Був надзвичайно уважним до людей. Ось уже сім років немає мого дорогого коханого, кожен день я відчуваю це… І не раз в тяжкі хвилини подумки звертаюся до нього і прошу підтримки. Стає легше, я відчуваю, що він розділяє мої турботи».
Вдячні щирі слова дружини і колег найкраще розповідають про нашого приорільського велета духу. А ще Микола Олексійович вражав своєю енергією, ентузіазмом, терпінням, увагою. Він умів почути кожного, і, де треба, ненав’язливо і коректно підправити. Хорова капела-результат його довгої натхненної праці, улюблене дітище, духовний пам’ятник Приорілля.

Алла МАЛЬЧЕНКО.
Дніпропетровська область.

На знімках: Царичанська народна хорова капела зі своїм диригентом,1997 рік;
Микола Шипко.