Поточний № 37 (1275)

21.09.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

ВІЙНА: причини і наслідки


16.06.2011

Вже сім десятків літ віддаляють нас від початку війни, шістдесят шість років - від Перемоги, але ми змушені, здається, відкривати її для себе знову й знову. Згадаймо хоча б слова Віктора Астаф'єва про те, що він був не на тій війні, яка зображена в багатотомних історичних виданнях. Ось і ця історія, за суттю своєю є ще однією частиною безкінечної народної пам'яті про війну.
ГОЛОВНОЮ умовою будь-якої трагедії є незнання. Але якщо ми не лише не знаємо, а й знати не хочемо, трагедія посилюється в рази. Потрібна мужність, щоб говорити правду, та молода держава наша ще не любить правди про війну. А брехня з роками породжує лише брехню.
Після вивчення документів, свідчень очевидців я не чекав такого результату. Я протоптав лише вузеньку стежечку в океані радянської брехні. Історія участі СРСР в Другій Світовій війні досі є історією потаємною, прихованою пропагандистським більшовицьким апаратом. Радянські історики й публіцисти чимало літ годували людей вишуканою брехнею.
Із діючих загроз для сучасної України найбільшою небезпекою є моральне виродження. Це якраз те, чим займалися більшовики 24 роки свого владарювання до нападу гітлерівської Німеччини. Ці 24 роки радянського розтління привели до тяжких катастроф 1941-42 років. Червона армія в рази переважала Вермахт за кількістю танків, артилерії і літаків. І зброя ця не була застарілою, як нам брешуть радянські історики. Озброєння Червоної армії за якістю і за кількістю переважало німецьке. Ось спогади гітлерівських генералів.
Генерал фон Тома, відомий танковий експерт:
- У 1936 році, коли запалала громадянська війна в Іспанії, ми поставляли військам Франко літаки і танки Т-1, озброєні лише кулеметами. Та руські на два місяці швидше доправили в Іспанію свої танки, більш тяжкого типу, ніж наші. Я обіцяв марокканським солдатам 500 песет за кожен захоплений радянський танк, щоб із задоволенням використовувати їх.

Фельдмаршал Рунштед про сильні й слабкі сторони Червоної армії в 1941 році:
- Із самого початку нас здивували якість і надійність руських важких танків. Та в росіян було менше артилерії, ніж очікувалось, і в перший час їхні повітряні сили не виявили нам серйозного опору.
Фельдмаршал фон Клейст:
- Радянська бойова техніка і озброєння були відмінної якості ще в 1941 році, особливо танки. Артилерія була найкращою, як і більшість видів стрілецького озброєння – були більш сучасними за наші і мали вищу скорострільність. Танк Т-34 був найкращим танком у світі.

Радянська феодальна армія переважно покинула своє першокласне озброєння як непотрібну річ. Це найголовніша з таємниць початкового періоду війни. Соромно, коли все, пов‘язане із загибеллю сотень тисяч солдатів, оголошується секретами і тайнами. Це пряма зневага до полеглих за Вітчизну, їхні душі при надії, що Батьківщина колись доросте до того, щоб сказати правду про їхню смерть. Соромно, що через 66 років після закінчення війни в нас ще не поховані десятки тисяч солдат. На Приоріллі і Дніпропетровщині залишаються поза увагою тисячі безіменних могил. «Війна не завершена, доки не похований останній вбитий на ній солдат», - говорив колись Суворов. Безіменні могили, непоховані останки воїнів не дають нам спокою. Та це лише частина народної трагедії. Так, ми перемогли. Та перемога далася нам ціною надважких втрат. І чим далі війна, тим це стає яснішим.
На Дніпропетровщині існує громадська «Історико-пошукова організація «Пошук-Дніпро». Зініціював створення її незмінний командир Євген Трушенко. Пошуковий рух, як напрямок вивчення воєнної історії, має прищепити молоді бажання краще пізнати історію країни, героїчні і трагічні події 1939-45 років. У ході пошукових робіт за 2010 рік були повернені із небуття 650 останків полеглих радянських воїнів, яка загинули при звільненні Дніпропетровської області в 1943-44 роках. Це частина тієї великої роботи, яку здійснюють члени «Пошук-Дніпро», за це їм велике людське спасибі.
Цитую один із документів від 23 грудня 1941 року, підписаний начальником Головного політуправління Червоної армії Мехлісом:
«Головне політуправління оперує фактами, що чимало командирів і комісарів діючих частин не переймаються тим, щоб організувати збір і поховання полеглих червоноармійців і командирів. Часто їх трупи лежать на полях боїв декілька днів. Ніхто не думає про те, щоб з військовими почестями поховати полеглих за Батьківщину бойових товаришів. Навіть тоді, коли для цього є всі можливості».
Далі в директиві йшлося: «На ділянці стрілецької дивізії 33 армії протягом 5 діб не були поховані 14 бійців і командирів. Поховання вбитих в боях часто відбувається не в братській могилі, а в окопах, щілинах і бліндажах. Братські й індивідуальні могили не реєструються, на картах не помічаються і належним чином не оформляються». За всієї одіозності такої фігури, як Мехліс, треба зазначити, що в директиві намальована реальна картина.
А в наказі заступника Наркома оборони Юхима Щаденка говорилося:
«Облік особового складу, особливо втрат у діючій армії, вкрай незадовільний. На персональному обліку в цей час не більше 1/3 частини вбитих. Дані персонального обліку зниклих безвісти і тих, хто потрапив у полон, ще більше не відповідають дійсності».
Кожен військовослужбовець Червоної армії зобов‘язаний був мати медальйон з двома пергаментними вкладками з персональними даними про власника. У разі загибелі солдата один медальйон передавався в штаб військової частини, другий мав бути похований разом із полеглим. Та до літа 1942-го п‘ята частина особового складу червоноармійців не мала медальйонів. І в такій складній ситуації 17 листопада 1942 року нарком Сталін своїм наказом припинив постачання медальйонів в армію. Єдиним документом ставала червоноармійська книжка. Почасти на трупах полеглих знаходили ці книжки, обгорілі чи залиті кров‘ю. У такій ситуації встановити особу було неможливо. Не виключаю - саме така доля багатьох полеглих бійців, рідні яких отримали відписку «безвісти зник». Дивно, що ми сперечаємось – 20 чи 30 мільйонів полягли. Так більшовизм навчив нас зовсім не цінувати життя людини. Рахунок іде на мільйони рідних нам людей, а ми не жахаємось і не виставляємо владі рахунок з цього приводу.
Якщо у радянський час і говорили про втрати, то пов‘язували їх з героїзмом. Адже героїзм, за нашими мірками, пов‘язаний із самопожертвою і є начебто окремою справою окремо взятих героїв. Пожертвували, наприклад, піді Ржевом декількома арміями. Але ж вони воювали геройськи. Залишили Приморську армію в Севастополі, а вона героїчно обороняла місто. А раз героїчно, то аналізувати причини не варто.
Однією з типових радянських помилок є твердження, що герої громадянської війни криваві Уборевич, Тухачевський, Якір, Блюхер, Приймаков та інші, не будь вони знищені Сталіним, воювали б на чужій території і швиденько б розколошматили Вермахт. Чим більше героїв громадянської зустріло б напад Німеччини на чолі військ, тим гіршим був би цей початок і довше продовжувалася б війна. Підтвердження – враження генерала Блюментріта:
- Однак лише в Другій Світовій війні ми вперше зрозуміли, що таке Росія насправді. Уже битви червня 1941 року показали, ким є нова Радянська армія. Ми втрачали в боях до 50 відсотків особового складу. Прикордонники і жінки захищали Брестську фортецю, б‘ючись до останньої межі, незважаючи на обстріл наших найтяжчих гармат. Наші війська скоро зрозуміли, що означає воювати проти руських. Фюрер і велика частина нашого вищого військового командування не мали про це уяви. Це призвело до маси бід. Скрізь, де в історії воєн діяли руські, битви були впертими, безпощадними і приводили до тяжких втрат. Вони вміють захищатися і стояти на смерть. Спроби подолати їх вартують багато крові.
І слава Богу, що на полях війни виросли полководці іншого складу. Це маршали Іван Рокоссовський, Леонід Говоров, Федір Толбухін, Василевський, Іван Конєв у другій половині війни. А піднесений до небес радянськими пропагандистами маршал Жуков у своїх «Спогадах і роздумах» найдужче сфальшував історію радянсько-німецької війни. Саме він є автором непотрібних і трагічних для Червоної армії контрударів у перші тижні війни. Солдати називали Жукова «м‘ясником» і жартували, що «всі їхні перемоги повисли у нього на животі». У частині нагород Жуков був справжнім предтечею Брежнєва (спогади генерала Петра Григоренка). Цитую: «Всі, хто знав Брежнєва, дивились на нього, як на вельми недалекого простачка. Я цим Америки не відкриваю, про це всі дуже добре знають. Знають, але описують так, ніби Брежнєв мало не в атаки ходив. Та він і сам погано пам‘ятає минуле. Якби пам‘ятав, то соромився б брати звання Героя Радянського Союзу за участь у бойових діях армії, в якій жоден із командувачів і членів військової ради такого звання не одержав. А військами ж командували тоді вони, а Брежнєв у тому участі не брав і брати не міг, бо в нього були зовсім інші обов‘язки».
Документи не дозволяють вважати Жукова хорошим полководцем. У своїх наступальних операціях він завжди мав багатократну перевагу над противником, але його війська мали найбільші втрати. Операція «Марс», якою він керував, закінчилася провалом колосальних масштабів. Ця операція і досі таємна, можливо тому, що під час неї наприкінці 1942 року загинуло 335 тисяч солдат і втрачено 1600 танків. Поет Олександр Твардовський, чулий до чужої біди, написав свій вірш «Я убит подо Ржевом».
У травні 1944 року генерал Голіков, заступник по кадрах, написав доповідну Сталіну про генералітет: «У Червоній армії перебуває на обліку 2952 генерали, в США – 1065, у Великобританії – 517. Не слабнуть подачі на присвоєння генеральських звань, особливо в тилах. Для прикладу: генерал Азізбеков у Червоній армії 8 місяців, не має стажу і освіти. 142 генерали не мають ніякої освіти, 769 пройшли курси, 443 закінчили училище». Через неграмотність і безкультур‘я наших кадрів війська мали великі втрати і не досягали великих успіхів.
Напрошується питання, яке я задаю читачам «СН» і кожен із нас – собі. Хто переміг у Другій Світовій – відомо. А з іншого боку - головний переможець зник зі світової арени. Якщо Радянський Союз – переможець, то чому і досі в Україні так багато секретів, пов‘язаних з історією війни? Чому ми так часто і відверто про неї вигадуємо? А хіба живуть сьогодні наші ветерани життям, гідним звання переможців? А чи не перетворені вони в переможених? А чи можливо таке, щоб наш народ отримав перемогу, а кожен окремо взятий переможець став переможеним власними «слугами народу»?
Невже й досі не пора дати відповіді на ці питання – чесні й гіркі, як сама правда? Головними діючими особами війни і головними людьми, які завоювали перемогу, були рядові солдати. Звичайні громадяни, не «гвинтики» історії, а головні її діючі особи. Такі як мій дід Матвій Оксентійович Тригуб, солдат Другого Білоруського фронту. І мій дід Михайло Данилович Калініченко, рядовий 7-ої Гвардійської повітряно-десантної дивізії, який загинув 1944 року в Угорщині. І діди по маминій лінії: Каленик (загинув 1942-го під Ленінградом), Микола (зник безвісти 41-го під Харковом), Павло Тригуби (загинув 42-го в Сталінграді). Я їх ніколи не бачив, та знаю, що вони воювали чесно і сповна виконали свій обов‘язок. Кожен може продовжити цей ряд, бо в ньому – мільйони наших співвітчизників, які полягли в ХХ винищувальному столітті.
Грошова реформа 1947 року показала народам СРСР всю аморальність більшовицької влади і те, що в неї перед людьми немає ніяких обов‘язків. Мені здається, що люди, які були переможцями у Другій Світовій, про це так і не дізналися. Адже післявоєнне життя стало важчим, безправнішим і безпросвітнішим. Ось ще спогад Михайла Сукнєва, який воював на Волховському фронті:
- Багато років писалося і задавалося питань кореспондентам газет і телебачення: чому фронтовики після війни часто спивалися? Журналістам, перед тим як братися за перо чи мікрофон, треба вивчити б ази історії війн людства, особливо великої нашої війни. Та дізнатися б хоч що-небудь про бойову службу командирів рот і батальйонів. Взводні гинули або отримували рани разом з бійцями в перших же боях, за винятком деяких. Залишалися живими лише завдяки збігу обставин ті, хто не місяць-два, а роки перебував у перших лініях окопів. Під скаженим вогнем противника, самовпевненого в собі і в перемозі над «русіш швайн». Командири різних рангів в інших країнах отримували після війни пристойні пенсії, пільги, привілеї, там дивились не на вік, а на ступінь участі у війні. А у нас? Сором і ганьба. Солдати поверталися до своїх більш ніж скромних осель, в страшенну бідність, голодне існування. Із армії багатьох звільнили як інвалідів за станом здоров‘я… і ніяких реабілітаційних центрів! Коротше кажучи, здихай, як хочеш! І чимало фронтовиків знаходили втіху, щоб прискорити свою загибель, у горілці, в різних алкогольних сурогатах. І гинули, гинули на очах апаратників із ВКП(б), а потім КПРС. «Керуючої і направляючої», але – кого і куди? Три роки пробути на фронті – мало кому судилося з тих, хто не піднявся вище комбатів, командирів рот і батарей. Місяць-два, а то і доба-дві, і твоя загибель неминуча! Склянка горілки, більше не можна. Вино не бере, а не вип‘єш – з окопу не вилізеш. Страх сковує. А ще фронтовики наштовхнулись на кам‘яну стіну чиновників від партії, яка притиснула радянську владу на місцях і верхах, штовхнула на ешафот своїх захисників. Справжніх, не обозників, а тих, хто лежав за кулеметом, шмалив із гармати прямою наводкою по ворогу, хто не щадив життя заради правди на землі… Тепер ходиш у великі свята і бачиш: самі полковники, підполковники, здоровенні учасники обозів, лізуть на екрани телебачення, сторінки газет. Бо нас вже мало залишилося і немає кому таких «поправити».
Правду про війну, справжню, гірку до нестями, про її причини і наслідки, ми всі лише починаємо розуміти.

Анатолій КАЛІНІЧЕНКО, полковник Всеукраїнського козачого війська.
с. Цибульківка, Царичанський район, Дніпропетровська область.