Поточний № 49 (1287)

14.12.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Військовий розвідник


22.02.2012

Минулого року у центрі Казанки в урочистій обстановці відкрили пам‘ятний знак воїнам-інтернаціоналістам, як свідчення шани і поваги до тих юнаків, які з честю виконали свій військовий обов‘язок у далекому Афганістані. На спорудженні пам‘ятника активно працювали воїни-афганці, серед яких і колишній військовий розвідник із села Миколаївка Казанківського району Олександр Турчак. У той пам‘ятний день голова Миколаївської обласної спілки воїнів-інтернаціоналістів і запасу О. Токарєв за великий особистий внесок у справу афганського руху в Україні, вірність законам воїнського братерства, активну участь в увіковічненні пам‘яті загиблих героїв нагородив О. Турчака грамотою обласної спілки воїнів-інтернаціоналістів і запасу.
НАРОДИВСЯ Сашко Турчак 8 листопада 1960 року. Забігаючи наперед, хочу сказати, що саме з цією датою у його житті пов‘язано кілька важливих подій. Чи то простий збіг, чи то сама доля так розпорядилась… Саме 8 листопада, але вже 1979 року, Олександра призвали на службу до Радянської Армії, а вже 8 листопада 1981-го він повернувся додому після Афгану. Але все це буде потім, а поки що Сашко навчався у Миколаївській школі, після закінчення 8-го класу пішов на курси від СПТУ у радгоспі «Україна». Після курсів і роботи в радгоспі, на день народження, райвійськкомат зробив Олександру ось такий «подарунок» - призвали в армію. До Тирасполя новобранці прибули у грудні, там, 25 грудня 1979 року, й прийняли військову присягу. А на старий Новий рік надійшла команда – готувати екіпіровку: бушлати, саперні лопатки, підсумки для гранат, сталеві каски. Спочатку молоді солдати не надали цьому значення, лише згодом дізнались, куди вони так ретельно збираються. Новобранці навіть не здогадувались, що чекає їх у далекій гірській країні з своїми звичаями та законами. Тираспольський полк вишикували на плацу й оголосили, що особовий склад частини буде направлено для виконання інтернаціонального обов‘язку до Демократичної Республіки Афганістан. Ці хлопці, а серед них і наш земляк Олександр Турчак, були одними з перших радянських солдатів, які потрапили на афганську війну.
На Кушку рядовий Турчак зі своїми товаришами прибули 21 січня 1980 року. Серед офіцерів Радянської Армії ходила тоді така приказка: «Менше взвода не дадуть, далі Кушки – не пошлють». Служити на Богом і людьми забутій Кушці – гірше не придумаєш. Далі був лише Афганістан, що буквально потонув у вогні кривавої і жорстокої війни. Тут молодим солдатам довелось пережити перші серйозні випробування. Важка виснажлива праця, адже доводилось, часто по коліна у крижаній воді, ледь не цілодобово вантажити ящики, інше спорядження. Перед відправкою генерал обіцяв, що годуватимуть їх за посиленим бойовим пайком, насправді ж на кушкінській пересилці солдати буквально голодували - за щастя, якщо вдалося вхопити з купи на столі цвілий сухар, а основною стравою в солдатському раціоні був «клейстер» - так бійці називали пюре з картопляного порошку, що мало синьо-сірий колір, і навіть з голодухи їсти це було неможливо. І тоді хтось із «тилових щурів» наживався на солдатських пайках. А вже на афганській стороні солдатів місяцями заїдали воші…
Служити рядовий Олександр Турчак потрапив до розвідувальної роти розвідбату 70-ої штурмової гвардійської бригади, що дислокувалась в афганській провінції Шандант. У розвідроті його розподілили до спеціальної бойової групи з десяти чоловік. Саме на базі таких бойових груп розвідників почали створювати перший армійський спецназ. Вони першими здобували в боях той військовий досвід, який потім допомагав залишатись живими новоприбулим бойовим товаришам. Наші розвідники вистежували і знищували групи озброєних душманів, перехоплювали каравани зі зброєю, виявляли й знешкоджували ворожі засідки. Доводилось супроводжувати і охороняти у горах каравани з хлібом для мирного афганського населення та урядових військ. Афганці – народ войовничий, з дитинства кожен чоловік тримає у руках зброю. Цілком звична картина, коли майже кожної вільної хвилини поважаючий себе афганець, трохи розмотавши чалму, цією тканиною ретельно протирає свою нерідко стару, але безвідмовну завдяки старанному догляду рушницю. Афганські чоловіки дуже вправні стрільці, природжені снайпери. Пострілом зі звичайної гвинтівки вони з досить великої відстані могли перебити антену на БМП. В одному з боїв, що точився у гірській місцевості, розривна куля, випущена душманом, поранила Олександра. Лікувався у госпіталі Ташкента, а потім знову повернувся до своєї розвідроти.
На період бойових дій в Афганістані діяла комендантська година – з 18-ої години до 6-ої ранку, саме в цей період спецназу розвідки дозволялось без попередження відкривати по порушниках вогонь на ураження. Як правило, вночі у горах рухались душманські каравани зі зброєю і наркотиками, які мали перехоплювати й знищувати радянські розвідгрупи. Зброю «духи» перевозили на тракторах з причепами або на потужних джипах, бо інша техніка в горах не пройде. Наші бійці рухались на БРДМ – розвідувальних машинах. Якось вранці після нічного рейду спецгрупа розвідки, до якої входив і рядовий Турчак, помітила на горі підозрілу печеру. Вирішили перевірити, почали рухатися вгору по звивистій гірській стежці. У печері звернули увагу на купу пакистанських військових шинелей, які відрізнялись від інших дерев‘яними застібками замість гудзиків. Значить – десь поруч і «духи». Коли вийшли з печери, у бінокль помітили замасковані камінням бойові точки душманів. Зрозуміли, що потрапили у пастку, «духи» їх спеціально заманювали на пристріляну заздалегідь місцевість. Добре, що не пішли вище в гори, бо там би й залишились – живими б їх «духи» не випустили. І тут пролунав перший постріл. «Ігоре, по нас стріляють!» - крикнув Олександр своєму товаришу Ігорю Надєєву, який зараз живе у місті Антрацит Луганської області. Куля вдарила біля ніг розвідників, і вони кинулись вниз по стежці під захист БРДМів. Страху не було, тих, хто боявся, відразу з розвідки переводили в інші підрозділи. Рвонули щодуху, мали добігти до великого каменя, щоб там укритись від обстрілу. Кожної миті у те місце, якого торкалась нога, били ворожі кулі. Наші розвідники перед цим вперше одержали нові автомати Калашникова з підствольними гранатометами, граната з якого летіла на 400 метрів і осколки розлітались на 40 метрів. Вже з-за каменя Олександр Турчак з «підствольника» почав гранатами стріляти по ворогу, що не давало «духам» вести прицільний вогонь. Коли хлопці добігли до БРДМів, то командир групи лейтенант Алік Імамбаєв, який живе зараз у Ташкенті, сказав Турчаку: «Сашко, ти народився у сорочці!..» А Олександр, розпалений боєм, чомусь помилково подумав, що кулеметник не прикривав їх відхід, тож спересердя вихопив у того з рук кулемет і щосили кинув об землю. Але, обпікши руку гарячим кулеметним стволом, зрозумів свою помилку, – кулеметник, прикриваючи їх, вистріляв усі набої…
Йшов до завершення другий рік служби Олександра Турчака в Афганістані. Саме тоді заступник командуючого 40-ою армією (це на той час був найбоєздатніший підрозділ радянських військ) наказав розвідці провести спецоперацію зі знищення замаскованих душманських баз у пустелі неподалік від іранського кордону. Вилетіли розвідники на чотирьох вертольотах. Спостерігачі помітили ворожу базу, надійшла команда десантуватись. «Вертушки» зависли низько над землею, і наші бійці почали стрибати вниз, майже на голови «духам», які не чекали нападу. Розгорівся запеклий бій, ніхто з «духів» з нього живим не вийшов. Наші війська, розгромивши цю базу, захопили велику кількість зброї і спорядження. За участь у цій бойовій операції рядового Олександра Турчака нагородили медаллю «За відвагу». Зберігає Олександр у своєму домашньому архіві і Грамоту Президії Верховної Ради СРСР за особистим підписом Л.І. Брежнєва. Цієї відзнаки О. Турчак удостоївся за мужність і військову доблесть, проявлені при виконанні інтернаціонального обов‘язку в Республіці Афганістан. Наш земляк також нагороджений медалями «За мужність і честь», «Ветерану воїну-інтернаціоналісту», «Захиснику Вітчизни», «70 років Збройним Силам СРСР», «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу», «20 років з дня виведення військ з Афганістану», «За бойові дії». Вже тридцять років минуло з того часу, як Сашко повернувся з Афгана, а, здається, що все це було зовсім недавно.
Після служби в армії Олександр Турчак почав працювати у радгоспі «Україна». Його фото як передовика виробництва було розміщене на районній дошці Пошани, за успіхи на збиранні врожаю нагородили туристичною путівкою до Азербайджану. У його трудовій книжці записано більше десяти подяк за сумлінну працю. Пізніше довелось працювати бригадиром МТФ № 1 СГВК «Україна», начальником мехзагону ТОВ «Миколаївське»… Зараз активно працює у районній спілці воїнів-афганців. Жителі Казанківщини добре знають свого земляка. Адже Олександр Турчак – людина справедлива, з життєвим досвідом, справжній і надійний товариш. Як кажуть у народі – я б з таким у розвідку пішов!

Юрій ХІЛЬ. Миколаївська область.