Недавнє звернення до редакції «СН» змусило ще раз задуматися над тим, що відбувається в Україні. Офіційно «непрацюючий» Олексій Вілько з Петриківського району акцентує увагу, що українські проблеми не вирішуються, а «консервуються»: «До виборів була обіцянка тодішнього кандидата «Почую кожного!» Гасло гарне. Купилися… Але ж, погодьтеся, ніхто з нас сьогоднішньому Президенту України (чи команді, ним очолюваній) порад про постійне підвищення цін на все, скрізь і всюди, не дає. То кого ж він зараз слухає? Може, якісь таємні голоси?

ПРИКЛАДІВ – море. Більшість громадян хоче, щоб був нормальний закон про пенсію. І щоб вона залежала не від колишньої посади, а від стажу й заробітку. Та «реформатори» роблять (чи намагаються робити) все навпаки – нічого не змінюючи, добавляють вік виходу на пенсію і мінімальний трудовий стаж… Хіба про це ми їх просимо? А нас не чують, бо не хочуть позбуватися величезних зарплат, пенсій, привілеїв і т.п. Ще й кажуть – «ідемо до Європи». Думаю, наша «еліта» Європу вже перегнала. А нас, селян, вони ніколи туди не приведуть. Хіба їм до цього? Бігатимемо, як ота коза на паколі, по колу, далі – ні кроку. Постійна проблема – куди реалізувати вирощену продукцію? За неї перекупники намагаються дати найменше, а на міському ринку, як не їздиш постійно, то й місця не знайдеш…
Певно ж, якби наші «реформатори» захотіли почути власних громадян, вони чимало зрозуміли б. І не лише про одіозну пенсійну «реформу» у виключно «шляхетному» виконанні. Та, вочевидь, немає в них такої потреби – розробляти добрі українські закони на користь усього люду. Ота відома інерційність буття, здається, панує в нас і досі ще з часів радянських. Колись Михайло Драгоманов у статті «Пропащий час. Українці під Московським царством» щиро обурювався: «Двісті років мучення, поки царі доконали старі українські порядки, пропали, значить, даремне!» З сучасного погляду вже не двісті, а триста з гаком літ пропали, а «пашенним людям» ненабагато легше живеться у вже своїй державі. Майже незмінна ген з яких часів верховна влада сьогодні найдужче переймається тим, щоб… обов‘язково майоріли червоні прапори. На державному рівні. Тому в Україні зараз, як і в царській Росії та Радянському Союзі, ніхто не цікавиться думкою звичайного громадянина. Навіть з приводу того, яким робом має обраховуватися майбутня пенсія…
Цікаві думки з приводу сучасного стану українських сіл висловлює ветеран Другої Світової Микола Смик з Кравцівки Царичанського району:
- Довелося бачити ще село до колективізації, побувати в Австрії, Німеччині під час війни і після неї. За специфікою служби мав чимало справ з післявоєнними німецькими селами. Там люди багатіють власною працею на землі, все у них розвивається поступово. Багатші запроваджували нову техніку, будували переробку, фабрики тощо. Бідніші розорялися, ставали робітниками і працювали за зарплату. Щось подібне в двадцятих роках було і в нас. Але примусова колективізація з голодомором 32-33 років звели все нанівець. Величезна провина комуністів у тому, що вони, окрім фізичного винищення людей, знищили і природне бажання господаря самостійно працювати на своїй землі, замінили його міфом про «світлий комуністичний рай». Битву примусової праці з вільною вони програли вже давно, фактично з самого початку. Тому зараз у нас продуктивність праці в 5-7 разів менша за європейську. Заробітки і пенсії теж менші приблизно у стільки ж разів. Щоправда, вже років з десять формально селяни в Україні можуть розвивати власне господарство. Але як? Пай – дали, трактора – вкрали чи забрали під тим чи іншим приводом. Худобу, приміщення, токи – теж. Якогось продуманого розподілу колективної землі і майна фактично не було. Справедливіше, до речі, розподіляти землю на всіх сільських жителів, як це відбулося в Західній Україні. Найпростіший приклад наведу власний. Мій батько, ідучи в колгосп, здав 6 десятин землі, кобилу, увесь реманент тощо. Я, його спадкоємець, який захищав цю державу в боях, не отримав ні клаптика. Сьогоднішня наша бідність, переконаний, є наслідком дій Сталіна і його партії. Він хотів перехитрити увесь світ. Тому все, що робитиметься в селах, а зробити треба чимало, необхідно добре продумувати. Люди підкажуть, як розвивати власні господарства. Та голими руками на землі нічого не зробиш.
Неможливо не погодитися з цими думками мудрої і шанованої в краї людини, воїна і вчителя Микола Антоновича. Час давно доказав абсурдність ідеї «світової революції», причому доказав надзвичайно дорогою ціною. Лише примусово «паличка» або «трудодень-дурнодень» стали стимулом до праці селян. Чимало колективних господарств закінчили свій шлях тим, чим і розпочинали – безоплатною селянською працею. Та примусово реорганізувати колгоспи, як і силоміць утримувати їхніх працівників, певно ж, було не варто. Потрібно було одразу з постанням України дозволити вихід з колгоспу зі своєю часткою землі і майна. І дозволити самостійну чи у спілці працю задля добробуту власних родин. Але ж і тоді людей не питали, що і як реформувати, як їм далі працювати і жити…
Тому й проблем із зайнятістю в селі чимало. Абсолютно в дусі давніх часів прем‘єр Азаров нещодавно порадив «брати лопати, вирощувати овочі і годувати родини». Порада виглядає скоріше як знущання – лопата, сапа, вила – основний інструмент більшості селян. Непривабливу, що й казати, перспективу накреслив очільник уряду власним співгромадянам… Нащо ж тоді в школах комп‘ютери запроваджувати, нові освітні технології? Для лопати великого розуму не треба: бери – побільше, кидай – подалі… Щоправда, Європу, до якої полюбляє вчащати Микола Янович за кредитами, на лопаті не наздоженеш… І навіть не наблизишся до неї, як би не хотів.
Така «сучасна» порада прем‘єра, А чому б Миколі Яновичу не сказати: «Шановні селяни, бажаючим вирощувати овочі надаємо безвідсоткові кількарічні кредити. На придбання міні-тракторів, «кротів», сівалок, обладнання для крапельного зрошення тощо. Вирощені овочі ви зможете реалізувати за ціною, на 10 відсотків нижчою за ринкову, там-то й там. Три роки вам будуть нараховуватись внески до Пенсійного фонду, далі, будь ласка, розвивайтесь і сплачуйте самостійно. Запевняю – з наступного року жодного кілограма цибулі, картоплі, яблук, м‘яса і гречки завозити не будемо!» От на таких умовах, переконаний, знайшлося б чимало бажаючих працювати на землі з овочами (чи фруктами, худобою, бджолами, птицею тощо). А пропонувати саму лише допотопну лопату… Час уже інший, і люди - теж.
У роки роботи попереднього уряду деякі «вузькі» місця селянського буття, як гуртові ринки, молоковози з холодильниками, пробували «розшити». Намірів було багато, справ – не дуже… Сучасний уряд заповзявся спершу реформувати пенсійну систему, причому в дивний спосіб – не розширюючи число майбутніх пенсіонерів, а… зменшуючи. І запропонував лопату як засіб боротьби з бідністю. Цей «урядовий набір», певно ж, є вельми куцим. Розширити його і можна, і треба. Як? Послухати, бодай раз, власних громадян. Китай, до речі, три десятиліття тому визначив - головною виробничою силою має бути наука. А у нас? У нас – лопата… Наслідки – видимі. Цікаво, скільки років поспіль нашому уряду потрібно стрибати в гречку (китайську), щоб втямити, що потрібно українському селу і Україні?

Григорій ДАВИДЕНКО.
Дніпропетровська область.