Поточний № 15 (1202)

24.04.2018

«…Все життя фактично жити без батька, але таки бути дочкою, і мати батька!»


15.02.2017

Містечко Підгородне нещодавно відвідала гостя з Києва – поетеса Лариса Пастух. Її батько, Пастух Михайло Васильович, був старшим політруком роти, служив у 556-му стрілецькому полку 169-ої дивізії. Ці військові формування були серед тих, хто обороняв Підгородне від німецько-фашистських військ у вересні 1941-го. Тут, на нашій землі, Михайло Васильович і загинув, не доживши до 42-х років.

Починаючи з 1953 року, Лариса Михайлівна буває в Підгородному. В ті далекі часи, коли приїздила вперше, ще встигла побачитися з очевидцями воєнних подій, з тими, хто зміг розповісти, як, за яких обставин загинув її батько.

… У вересні 1941 р. йшли важкі бої за Дніпропетровськ. Під натиском ворога наші війська відступили. Старший політрук Пастух очолив так звану «групу заслону» (25 чоловік). Потім до них приєдналися ще 26 солдатів. Всі разом прикривали відступ радянських частин. Коли йшов бій між вулицями Поштовою і Сагайдачного (колишньою Комсомольською), то там загинуло 49 радянських воїнів (серед них і офіцер Пастух). За свідченнями підгороднян, двоє пішли з поля бою. Один з них прибився до хати, яка тепер є під номером 100 (вул. Поштова), попросив перевдягти у цивільне, а зброю і партбілет узяв із собою. Сказав, що старший політрук не дає здаватися. Що нібито від німців була пропозиція здатися, але він сам не захотів й іншим не дозволив.

У 1953 році очевидець, підгороднянин Павло Іванович (прізвище донька Пастуха забула) розповів, як загинув старший політрук Пастух. Він був поранений у ліву руку і в голову. У жорстокому бою загинули всі радянські воїни. Коли все закінчилося, то німці нібито показували на загиблих і казали своїм солдатам: ось як треба воювати!

Михайло Пастух разом з побратимами лежав у садку Чорної Ганни. Жінка, яка їх пізніше поховала, розповідала, що спочатку окупанти заборонили ховати. А селяни вночі зібрали патрони загиблих, які ті носили на шиях, і поховали вночі. В патронах збереглися всі прізвища, які були передані до військкомату після звільнення Дніпропетровщини від фашистів. Таким чином, збереглося ім’я і Михайла Васильовича Пастуха.

Приїхавши в Підгородне наступного, 1954 року, Лариса Пастух не побачила батькової могили на сільському городі. З’ясувалося, що місцева влада перепоховала воїнів на братському кладовищі. Зокрема, прах сорока дев’ятьох, разом з тілом командира Пастуха, було перенесено на центральний братський цвинтар, поруч з яким тепер знаходиться історико-краєзнавчий музей ім. О.Коваля. Про це пані Ларисі розповіли місцеві люди, очевидці воєнних подій. Навіть показали тоді дві могили, в одній з яких, за їхніми словами, лежить тіло політрука Пастуха. Та сталося так, що в офіційних документах значиться не Пастух, а Пастухов, і не на центральному військовому цвинтарі, а на братському кладовищі біля школи №4. Лариса Михайлівна стверджує, що це – багаторічна помилка, що вона вірить словам підгороднян, на чиїх очах розгорталася трагедія 1941 року.

Ця жінка має поважний вік: їй 84 роки. Вона так трепетно згадує свого батька, ніби в ній ще живе та дев’ятирічна дівчинка, яка сімдесят п’ять років тому востаннє бачила рідну людину… Лариса Михайлівна говорить: треба навчити нинішніх дітей любити близьких, рідних. Вона знає «рецепт», як, за її словами, «все життя фактично жити без батька, але таки бути дочкою, і мати батька». Цей «рецепт» - пам’ять, невмируща пам’ять. Це коли подумки звертаєшся до рідної людини, якої немає поруч. Саме так вчиняла Лариса Михайлівна, яка своє життя звіряє «за батьком», уявляючи, що сказав би він у тій чи іншій ситуації… Розмова про батька, якого немає поруч – надто важлива нині, коли в десятків тисяч дітей України батьки боронять рідну Батьківщину, а багато хто й гине на неоголошеній російсько-українській війні…

Тоді, в сорок першому, війна застала дівчинку в Умані, на Черкащині, де тато був директором дослідної селекційної станції. А до цього кандидат наук Михайло Пастух працював у Києві, у Всесоюзному науково-дослідному інституті цукрових буряків. В Умань маленька Раїса (Ларисою вона стане пізніше, аж у 1967 році, коли творчий псевдонім поетеси прикипить до неї і стане власним ім’ям) приїхала разом з нянею, там вони й жили, а потім діждалися маму і Раїсиного брата Фелікса з Києва. Коли почалася війна, батько добровільно зняв з себе бронь, і 6 липня 1941року поїхав на фронт. Узяв із собою п’ятнадцятирічного сина Фелікса, фактично «сина полку». Діставшись разом із сім’єю до Піковців (це в 3-х км від Умані), удвох із сином кинулися наздоганяти свою військову частину. А дружина, няня й донька Рая, вже без чоловічої підтримки, прокладали свою нелегку дорогу в евакуацію…

Коли у вересні 1941 року Михайло Пастух загинув, юний Фелікс працював у друкарні при татовій військовій частині. Після загибелі батька керівник друкарні Брановець вручив юнакові листа. Він адресував його своєму знайомому – ректору Тбіліського інституту Кіпшидзе. Там була просьба допомогти хлопцеві і слова: «Батько загинув, а мати невідомо де». Отож, подальший шлях Фелікса Пастуха пролягав до далекого Тбілісі. А його мама, няня і сестра добралися туди ж. Влітку 1941-го вони втікали з місць, куди ось-ось могли вступити окупанти. Дружина М.Пастуха – студентка, майбутня лікарка – взяла в дорогу десять ртутних термометрів. Донька і няня знали, навіщо: якщо наздоженуть німці, цією ртуттю мати потруїть себе і їх…

Спочатку дісталися козачої станиці Семикаракорської. Збирали там кавуни… Мама, Хейвід Мойсеївна, звідти поїхала в Ростов. Там домоглася, щоб її, студентку Київського медичного інституту, перевели у такий же Тбіліський навчальний заклад. Потім вони втрьох - мама, няня і маленька Раїса - дісталися таки грузинської столиці. Мама навчалася на стаціонарі, а вночі працювала в евакогоспіталі. Її доньці пошили маленький білий халатик, і Рая була з мамою на її роботі, писала пораненим листи.

До 1944 року сім’я жила в Тбілісі. На щастя, брат Фелікс знайшов там свою родину, і вони стали жити разом. На свята одягали Раїсу в український костюм, який зберігся з довоєнних часів – щоб «помилувалися люди»… Дівчина залюбки вивчала грузинську мову, пам’ятає дещо й зараз. Лариса Михайлівна пригадує, як няня завжди говорила українською, наприклад, на базарі. І грузини добре її розуміли…

Коли Україну звільнили від німецьких загарбників, сім’я повернулася додому, в столицю. Для цього був необхідний спеціальний виклик. Його зробила тьотя Дуня, Євдокія Василівна, батькова сестра. Вона весь час мешкала в Києві, не виїздила в евакуацію. На той час київська квартира Пастухів згоріла. Бібліотека, яку оцінювали в 10 тисяч рублів, була розграбована (дещо вони потім бачили на базарі). Тож поселилися в тьоті Дуні, в її крихітній 9-метровій кімнатці.

По поверненні в Київ мама стала начальником санчастини військовополонених на станції Сирець. Донька навчалась у 5 класі київської школи. Носила чоботи-«кирзаки», благеньке пальтечко, й не хворіла. Лариса Михайлівна говорить, що підлітки того часу були впевнені: якщо ти «беззмістовний», з тобою нецікаво дружити! Читали книжки, ходили в кіно (раз на місяць). У 7 класі дівчинка Рая задумувалася над важливими речами: «Знаю, для чого рослини. Знаю, для чого тварини. А для чого на світі люди?..» І сама собі відповідала: «Щоб доповнити духовністю світ». Цікаво, що на початку війни дівчинка, якій ішов дев’ятий рік, зібравшись в евакуацію, взяла із собою… кандидатську дисертацію свого тата! Ця безцінна річ і досі зберігається в квартирі пані Лариси.

Дружина політрука Пастуха померла у 1983 році. Свого часу приїздила в Підгородне, де загинув її чоловік. У 70-х рр. минулого століття, коли ще живий був перший директор краєзнавчого музею Олекса Коваль, вона подарувала безцінні речі: вовняний шарфик свого чоловіка та його польову командирську сумку. Коли минулого року до музею завітала їхня донька, ми не змогли знайти татів шарфик. Мабуть, час був невблаганний до вовняної речі… Зате Лариса Михайлівна дуже зраділа, коли побачила в музейній вітрині татову сумку! Тулила її до серця, мало не зривалася на плач. Попросила винести сумку на сонце. Ми поклали її на освітлене підвіконня: нехай «подихає» свіжим повітрям!..

А потім ми взяли цей дорогий музейний експонат, коли йшли в актову залу міської ради: саме там відбувся творчий вечір поетеси Лариси Пастух… Напевне, їй було затишно виступати, адже поруч лежала давня татова річ. Польова сумка - як підтвердження невмирущої пам’яті… Так, ця поважна пані знає «рецепт», як «все життя фактично жити без батька, але таки бути дочкою, і таки мати батька!».

Щодо письменницького хисту: Лариса Михайлівна пригадує, що в роду її матері було аж четверо письменників. Одна з тих обдарованих родичів – Софія Рєзнік. Певно, донька політрука Пастуха літературний хист успадкувала від неї – рідної тітки. Хоча талант до навчання могла успадкувати й від свого тата. Адже тільки непересічна особистість може мати таку парадоксальну біографію, яку мав український хлопчина Михайло Пастух.

Родом із села Війтковці Рихтецької волості Кам’янець-Подільської губернії, він рано залишився сиротою, ріс у наймах, пас корів, і аж до чотирнадцяти років… був неграмотний! В історико-краєзнавчому музеї ім. О.Коваля зберігається ксерокопія автобіографії Михайла Васильовича (1899 р.н.), написана його рукою 9 червня 1939 року. Він повідомляє, що аж у 1915 році «почав і закінчив церковно-приходську сільську школу»! Зробив неймовірний ривок в освіті і самоосвіті: була ще одна двокласна школа, школа інструкторів із сільського господарства, технікум, армія, навчання в Київському аграрно-інженерному інституті, потім в аспірантурі… І в сорок років Михайло Пастух захистив кандидатську дисертацію, ставши кандидатом сільськогосподарських наук!

…Коли завітаєте до музею, пройдіть до зали, присвяченої Другій світовій війні. У правому кутку є скромна експозиція, присвячена загиблому захисникові нашого міста. Там виставлена безцінна річ – польова сумка, яка підтверджує, що 75 років – це, в порівнянні з історією людства, короткий відрізок часу. І власник цієї сумки жив на світі відносно недавно.

А музеї для того й існують – щоб подовжити життя речам і людській пам’яті.

Лариса ОМЕЛЬЧЕНКО, завідувач історико-краєзнавчого музею ім. О.Коваля.

м. Підгородне, Дніпропетровська обл.

Поетеса Лариса Пастух з міським головою Підгородного Галиною Кузьменко.