Він народився 4 березня 1962 року. Мешкав у Дніпрі, мав вищу медичну освіту – у 1987 році закінчив Дніпропетровський медичний інститут. 

У 2016 році пішов на війну медиком-волонтером – служив у Першому добровольчому мобільному шпиталі ім. Пирогова. Наприкінці 2018 року був призваний до лав Збройних сил України. Очолив медичний пункт батальйону. Буквально тиждень тому отримав чергове військове звання «капітан».

«Він запам’ятався професіоналізмом, добродушністю, готовністю завжди іти вперед, ніколи не відступати. Він врятував життя десяткам бійців. Усі, хто з 2018-го року був поранений у батальйоні, проходили через його руки», – згадує начальник медичної служби бригади Анатолій Чуйкін. 

«Коли я призвалася, і мене відвезли до «Феофана», перші його слова до мене були такі: «Ми усіх врятувати не зможемо. У медика має бути міцний характер, щоб із цим змиритися», – каже бойовий медик Валерія, яка служила під керівництвом Юрія. – Він завжди підтримував, допомагав, вчив, вимагав обережності в роботі, особливо на евакуаціях. Всі фронтові медики знали, що у них є надійний тил  – начмед, який зробить все можливе.  

До того ж «Феофан» завжди сам виїжджав до поранених. Він переймався за них й тоді, коли поранені потрапляли до шпиталю: телефонував, намагався вирішити проблемні питання. Його всі називали батьком. Я його навіть начальником не можу назвати – батько і все: і підтримає, і посварить, і навчить. Йому можна було подзвонити у будь-який час з будь-якоого питання. До нього будь-який солдат міг підійти, він усім допомагав. Батальйон осиротів. Ми всі шоковані».

У Юрія залишилася дружина Тетяна, а також дорослий син Георгій і донька Євгенія.

 

Наступного дня, у понеділок 5 липня, у 93-ій бригаді «Холодний Яр» – знову непоправна втрата. На передовій окупаційні війська вбили українського офіцера, майора Богдана Бродовського – заступника начальника тилу логістики бригади, випускника Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Він отримав вибухове поранення, несумісне з життям. 

Богдан Бродовський народився 17 квітня 1984 року. Був кадровим військовим із великим досвідом. Служив у Збройних силах України з 2002 року. 

«У 93-ій бригаді офіцер почав служити ще до початку війни. Був начальником продовольчої служби. Обіймав цю посаду й у перші роки війни. Потім ненадовго звільнявся, відновився у корпусі резерву. Далі повернувся у рідний гарнізон на Дніпропетровщині. І от зовсім нещодавно знову почав служити у 93-тій бригаді. Він був спокійним і добрим, люблячим батьком», – згадує його товариш по службі Сергій Олександрович, який очолював групу матеріального забезпечення бригади на початку російсько-української війни.   

«Був гарною людиною, – пригадує товаришка по службі Тетяна. – На першому місці завжди ставив свою сім’ю. У нього було четверо дітей. Пам’ятаю, коли з ним познайомилася, його донечка ходила у садок. І він завжди намагався забрати її додому сам. Іноді приводив на роботу. А ще у нього зовсім нещодавно народився синок: і року не пройшло. Не так давно родина оселилася у Вільному. Я ходила до них у гості. Це дуже велика втрата і для сім’ї, і для бригади». 

Нехай земля буде пухом нашим Героям! Вічна їм пам’ять!