Через якесь передчуття 24 лютого прокинувся  близько четвертої ранку. Довго не міг заснути, аж поки племінник зателефонував вже за годину і повідомив про війну. Тоді перед очима пролетіла 30-річна історія нашої незалежності. Як Україна крок за кроком підіймалася з колін і заявляла про себе на весь світ, поступово виходячи з-під впливу росії, яка всіма засобами намагалася контролювати політичні орієнтири України. І коли Україна заявила про свій європейський вибір, росія розпочала військову агресію, яка завершилась анексією Криму і частини Донбасу.  Росії наспраді давно муляла українська незалежність. Згадаймо конфлікт навколо острова Тузла у 2003 році. Що це було, як  зазіхання на територіальну цілісність України. Тоді реакція української влади була швидкою і рішучою.

За президента Ющенка у 2005 були внесено зміни у воєнну доктрину України, і одне із положень нової редакції передбачало поступову інтеграцію України до  блоку НАТО. 

У серпні 2008 року Росія ввела свої війська до Грузії. Саме тоді і Грузія, і Україна мали намір долучитися до Плану дій щодо членства (ПДЧ), але під час Бухарестського саміту 2008 року обом країнам було відмовлено у їхньому прагненні долучитися до колективної безпеки. 

21 квітня 2010-го року у Харкові президенти росії Дмитро Медведєв і України Віктор Янукович підписали угоду про базування Чорноморського флоту Росії в Севастополі до 2042 року, що стала передумовою анексії Криму росією. Але анексію Криму не визнали Україна, Генеральна асамблея ООН, ПАРЄ, ПА ОБСЄ, а також більшість держав світу, включаючи США і країни ЄС. Міжнародна спільнота вважає анексію Криму порушенням міжнародних угод, зокрема, Хельсінкського акту від 1975 року про непорушність сформованих у Європі кордонів, Будапештського меморандуму від 1994 року про гарантії безпеки Україні. Саме порушивши цей меморандум, росія три місяці тому, 24 лютого, розпочала повномасштабний наступ на Україну. Вони думали за три дні захопити Київ. Не вийшло!!!

Варварство, мародерство російських солдат не має меж. І коли вони вбивали та грабували мирних жителів Бучі, Бородянки, Ірпеня. І коли вони викрадали очільників міст, селищ, сіл, депутатів, активістів, директорів шкіл, журналістів. Звідки те дикунство народилося? Які матері їх народили? Такі, яких ми чуємо у перехоплених телефонних розмовах, де дружини та матері окупантів закликають своїх чоловіків і синів гвалтувати українок та вбивати. Це так званий «братній» народ?

Пригадую, як ще у 1984 році  працював у складі студентського будівельного загону Дніпропетровського держуніверситету, який носив тоді ім’я 300-річчя возз’єднання України з Росією. Працювали ми у селі Казимирово Руднянського району Смоленської області. Півтора місяця майже за безцінь, впроголодь зводили теплотрасу до дитячого садочка. Спочатку мене вразило те, що в магазинах, крім консерв, нічого немає. Але вже зранку місцевий люд – і чоловіки, і жінки - всі були напідпитку. Більше того,  водії, які привозили нам бетонний розчин, арматуру, теж були «під шафе», а наприкінці зміни  просто випадали з кабіни. Ми брали їх за руки і ноги і відносили у початкову школу, яка стала нашою домівкою на ті півтора місяця, і де ночували шофери, відряджені до Казимирово із Смоленська. Після чергового камбеку, який ледве не завершився наїздом на одного з наших студентів, довелося у категоричній формі висловити своє невдоволення такими горе-водіями майстру ПМК, яка опікувалася цим будівництвом. Наступного дня водія  замінили. Але й цього вистачило аж на три дні. Знову довелося звернутися до майстра. Але він, передбачивши моє прохання, зразу ж сказав: «У нас більше немає водіїв. Міняти ніким!».

Не знаю, як би пережила звістку про війну моя матуся,, якої вже немає на цьому світі майже 10 років. Вона мені розповідала, що у 1942 році врятувала свою родину на Чернігівщині від знищення німецькими окупантами під час евакуації. Її старший брат Олексій був смуглявий, і їхня мати постійна голила йому голову, аби фашисти не сприйняли його за цигана. А моя мама, якій було всього кілька місяців, була біленькою дівчинкою. І у німців тоді не виникало питань. До речі, мій дід, а мамин батько, Григорій Григорович Гриценко, героїчно воював у партизанському загоні на Чернігівщині, нищив німців та поліцаїв-запроданців. 

Після того, як партизани ліквідували старосту, який служив німцям, мого діда «здала» німцям дружина того старости. Він розповідав, що сидів у камері смертників, але нікого не видав. Після того був відправлений у Німеччину. 

Дуже близько сприймав до серця путінську війну і мій батько,. «Що він хоче, той Путін, чого йому не вистачає?», – повторював він, коли вже був тяжко хворий. 

«Психологія ненависті до українців і України». Так можна схарактеризувати стан російського населення. Моя сестра розповіла, що з Півночі росії напередодні Великодня їй зателефонував родич, який вже 15 років мешкає там з дружиною-росіянкою. І попросив, аби сестра розповіла його дружині, що  кладуть українці до Великоднього кошика. «Ми кладемо до кошика не лише паску, а й сир, яйця, ковбасу, шинку», – розповіла сестра. І почула у відповідь: «Ви, хахли, єщо щі туда палажитє!». Сестра  не захотіла з тією кацапкою більше розмовляти. Із цієї розмови стає зрозумілим, що роздмухування ненависті до всього українського стало державною політикою путінського режиму. Навіщо і чому? Мріє про повернення СРСР? Хоче ввійти в історію як «собіратель земель рускіх»? Ні, він увійде до історії як руйнівник. Бо це з його наказу стерто з лиця землі Маріуполь, знищено Ірпінь і Бучу. На його руках кров десятків тисяч росіян і українців. І немає йому прощення. Він є ворогом не тільки українців, а й росіян, які сліпо підтримують свого диктатора, що ніби веде боротьбу з націоналістами, а насправді зі свободолюбивою нацією - українцями.

Ми пишаємось Президентом Володимиром Зеленським, який став символом боротьби з окупантами, не схибив і не покинув країну, незважаючи на смертельну небезпеку. Завдяки його зверненням Україна виграла інформаційну війну - весь світ нас підтримує у нашій боротьбі.

 Вічна пам’ять тим, хто загинув за свободу і незалежність нашої держави.

Слава Україні!

Іван БОЙЧЕНКО.

На знімку: українські фермери теж допомагають Збройним силам України.