Поточний № 40 (1377)

19.10.2021

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Я пам'ятник спорудив би місту


14.04.2011

Все'дно… розікрали
Ятрить роками. Ба - десятиліттями вже. Не дається в руки тема - все ніяк до неї не підступлюсь. Що залишимо нащадкам, який по собі слід?
Урочисто й весело відзначили партійно-здеклароване 100-річчя П'ятихаток. Центр їх засадили сріблястими ялинками. В усіх чотирьох околицях міста поставили по добротному пам'ятнику: Танк і Літак воїнам-визволителям, «федюк»-паровоз-трудівник (в'їзна арка - символ міста), трохи пізніше (коштом меценатів) - храм Благовіщення Пресвятої Богородиці, а також, далебі, жертвам Чорнобиля й Афгану.
Не пам’ятники - символи! І здавалося-гадалося, що на віки вічні.
Проте руїна (в наших головах) почалась - гаразд не встигли відлунати врочисті фанфари і відгриміти ювілейні салюти. На центральному проспекті спочатку понадтюкували цноту лісових красунь. Для новорічно-домашнього вжитку, дитячої втіхи. І сьогодні лік вполовинених у місті ялинок перевалив за 5-й десяток - фактично кожна чи не третя з них уже й безголова.
Заввиграшки турнули з постаменту і за невідь-яку хмару чорно забили читаючого хлопчика, що з незапам'ятних часів стояв у нас біля книжкового магазину. Вважали, мабуть, хлопаки його уособленням Вови Ульянова. І щоб у перебудовній сміливості не мозолив гласно очі... З-під нього зараз тільки облуплена тумбочка сиротиною стримить.
Потім із двокілометрової зелені райцентрівського газону лизнем злизало 9 тисяч кущів придбаних аж у Прибалтиці троянд. Усього чи й два місяці ходили ми на роботу (і з роботи), шиї свої зламавши на персикову ніжність оксамитного моря червоних-білих-помаранчевих-рожевих пелюсток.
По дворах прихватизували ненаську красу. Ще й виправдання собі придумали: все'дно розкрадуть - так хай хоч у нас збережеться... Ну, й де вона, скороминуща гордість П'ятихаток? Хіба що де-не-де он біля тамтих садиб несміло з-за хати пломеніє. Родовід якої навряд чи й має який стосунок до пріснопам'ятних троянд.
Вже не говорю про стилізовані під «пушкінську добу» міські ліхтарі. Фігурно-чудернацьке скло яких наша дітвора, чиїх тати й мами троянди з проспекту і ялинки в хату тягли, у сніжки залюбки жорстоко потрощила. А в липкі руки «металістів» здати, з «м'ясом» повикорчовувавши чавунні з них стовпи, - справа, як кажуть, вже й не техніки. Та що раку ногу відламати! Сливе, й пам'яті вже нема. (Господи, як легко, невимушене й красиво, з французьким «прононсом» пролунало: vgenema! Тільки отетеріти можна...).
Не забули й про своє обличчя. Арку-символ, трудяку-паровоз тобто. Вночі (не серед білого ж дня і справді!) знічев’я позрізали (автогеном!) з нього все «зайве». І в черговому пункті прийому металобрухту (працюють цілодобово) тій «зайвині» притулок, звісно, дали.
А що намальована зірка з того локомотива тепер просто фарбою хизується - так і на здоров’я їй! Зрештою, спільну ж історію пишемо-маємо. Хоч і суверенним Тризубом ніяк не навтішаємось.

«Спільна» історія «лоха»
«Спільну історію» сучасності пишуть ниньки й наші акселерати. Як не «лохом» постамент Танка (де написано, що п’ятихатцям його подарував класик російської радянської літератури О. Толстой) на весь білий світ жирною плямою-тавром висвітлять, так на самій «тридцятьчетвірці» поряд з гвардійським значком приліплять РОА.
Розшифровувати не треба? Хоч ці недоумкуваті акселерати вже точно не знають, що її майбутнього командуючого О. Власова ще в 1941 році Г. Жуков рекомендував Й. Сталіну як основного кандидата в комфронту, захисника Москви - наскільки, мабуть, талановитим воєначальником той був. (Та й цілою ж армією у 43-ім на бік фашистів перейшов - зумів, отже, таку громаду військових людей переконати!).
І ми, українці, без яких, за Путіним, Росія обійшлася б, самотужки Перемогу здобувши, жодного разу тією РОА не дорікнули свого «старшого брата». Тоді як усього дві наші визвольні дивізії ОУН-УПА йому хіба ж такими колодами очі виїдають. (У свого терплячого читача уклінно перепрошую за цю недолугу ремарку, автор якої за національністю... уральський пельмень).
Більше місяця те «РОА» на нашому пам'ятнику бовваніло, а в усей цей час повз нашу наругу на роботу і з роботи щодня ходив доблесний… мер П'ятихаток. І впритул її не бачив! «Спільна історія»? Аж поки у вашого покірного слуги терпець не урвався (даруйте мимовільну нескромність) й мало не за петельки голову райради ветеранів: «Васильовичу, допоки?..».
І вже зовсім доморощені «історики» від п'ятихатської влади ніяк не могли визначитися з датами Українського Голодомору на Хресті, який зі власної ініціативи на колишньому кладовищі міста поставив його жертвам очільник П'ятихатського дитячого благодійного фонду, ветеран війни і праці Микола Сільвестрович Синельников (на жаль, уже покійний). У тому сенсі не могли визначитися, що як ці дати: 1921-23, 1932-33 і 1946-47 р.р., - писати на Хрест. Через коми чи тире? І взагалі, це ще треба пильно поцікавитися, звідки взявся цей дід, хто він такий з його невідомою організацією і при чому тут до неї якісь діти?!
Сивочолий дядечко разом з такою ж голубкою-дружиною Катериною Никифорівною та ще кумами-сусідами, по-козацьки власноруч нагорнувши пам'ятний горб і поставивши біля нього звичайний собі дерев'яний хрест, щороку, під будь-яку - здебільшого лиху - негоду поминали невинно й нагло померлих жертв «правильної» політики. Серед яких, зрозуміло, більшість було наших, п'ятихатських діток... Слоїк домашнього виробу (і вжитку - антиалкогольна кампанія саме була в розпалі) принесуть на рукотворний пагорб, додавши до нього таку ж посудинку консервованих кавунів, поналивають у гранчасті полустаканчики і закушують пекучу сльозу пам'яті, від якої нам не подітися нікуди й ніяк. Ще й випадкових перехожих чи просто зівак частують нею, солоною.
За Ющенка була дана команда «облагородити» пам'ятник. Знайшлись і спонсори-маценати, прийшли і владці. Привівши з собою ще й шкільну історичку (колишню секретарку райкому КПУ з ідеології), аби просвітила, зрештою, громадськість про жахіття злочинних діянь компартійного режиму. З асфальтованого путівця попередньо кахельну стежку сюди простелили.
А як всенародно обраний кандидат став президентом і зі свого сайту прийняв геноцидно-голодоморську дефініцію, одразу зміліла «владна хода» до нашого, Синельниківського, пам'ятника. Бо ж генерально-регіональна лінія хитнулась у протилежний, бачте, «вектор» (ЗМІ донесли нам повідомлення, що в Штатах відкрили пам'ятник жертвам українського Геноциду. З відповідним, само собою, написом).

«Хахляцькі» шмраклі незалежно жуємо
А ми? «Хахляцькі» шмраклі незалежно жуємо. І від історичного визнання самостійності аж упріли в шароварній натузі: чого зволите? Покращити наше життя? Ах, уже не сьогодні, а тільки в наступному році? І ні до чого тут, звичайно, харківські угоди, Чорноморський флот, «РосУкрЕнерго», дорогі цяцьки гелікоптера, Межигір'я з Семигір'ям, «оптимізація» медичної, освітньої, податкової, пенсійної, адміністративної, житлово-комунальної та ще з півтора десятка реформ «України для людей»...
Не про це я - вибачте, будь ласка, за недорікувате політиканство. Далебі, про пам’ятники я. Кажу ж: ятрить.
Он - Літак на західній околиці нашого райцентру. Пам'ятником поставлений біля колишнього німецького (а потім - нашого) аеродрому. Не червонозоряна «голка Сухова» (до речі, під час війни до неї було ще дуже й дуже далеко, бо воювали тоді здебільшого «лавочкіни», «яки», «петлякови», «ішачки» і подібні гвинтокрилі), - вже не «голка» у нас, а кістяк. З машини бойової. Розкурочили її наші вмільці. Теж без спецтехніки. І так, що соромно й боляче дивитися - як на той же Паровоз.
Я, звичайно, розумію, що за набалакану тут крамолу мене можна запросто поставить хіба ж так «струнко!». Як, зрештою, робили це впродовж усієї моєї, так званої, журналістської кар'єри. Ще й не без допомоги колег з нашого професійного цеху.
У п'ятихатський її період я викликав на себе вогонь тим, що в районній газеті написав репліку «Так переможемо!» з приводу щорічних ремонтів п'єдесталу пам'ятника В.І. Леніну. Акурат щовесни біля нього таборилися в реадромних кашкетах вусаті ремонтники з «тонкого» Сходу. І протягом тижня-півтора залампічували в ньому залисини від мармурових плит, що, мов осіннє листя, з противною регулярністю тоді опадали.
Це ж, мабуть, комусь вигідно, задавсь я риторичним запитанням, щоб на пам’ятнику «вождеві всесвітнього пролетаріату» таборяни «навар» компонували. Певно, що з «відкатом». Живі гроші, отже, на святому ділі клепалися.
Ех, як тільки «відтягнувся» на мені за таке припущення відомий тоді в районі владно-письменницький дует «пера й орла»! І хамелеон, бачте, я, на якого небезпечно покладатися, і флюгер.
А все через те, що з приводу пам'ятника В.І. Леніну осміливсь наголосити: сьогодні його жест огняної правиці - докір усім нам: і демократам, і сіробуромалиновим, і «в крапочку».
Наскільки мені відомо, щонайменше двічі кам'яна фігура «основоположника» емігрувала центральною площею його імені. Додивилися, що той хрестоматійний «жест» указував спочатку на... ресторан (тепер, хвалити Бога, - на «білий дім»).
А постамент капітально підрихтували за... мера-комуніста. Ще й досі жодна плиточка червона з нього не впала.

Майор сержантським голосом сказав
«Подорожував» у нас й Анатолій Григорович Железняков. Даруйте - його погруддя. Так-так, це той самий анархіст, що в 17-ім перекинувсь до більшовиків (он звідки «тушки» беруть початок!), матрос-партизан-Железняк, який у Таврійському палаці Установчі збори знічев’я розпустив: рр-революційна моя охорона, пардон, шановні, заморилась вами опікуватись...
А в нас вважається, що легендарний командир легендарного бронепоїзда не «в степу під Херсоном» загинув, а під П’ятихатками. Що й засвідчує невеличка залізнична станція його полум’яного імені. А сам він, як Ленін на буржуазію, скоса тепер, через дорогу, позирає на вже згадуваний тут православний храм Благовіщення Пресвятої Богородиці.
Що й казати - символічне сусідство! Особливо з огляду на те, коли пригадати, що на відльоті «перебудови» була ж таки спроба славне місто П’ятихатки, яке у своїй історії ймовірно перевалило за 420 повновагих літ, перейменувати у Железняковськ. Не знаю, як уже Бог відвернув і руку чиюсь, і язик. Бо вже точно тоді в історію вляпалися б.
Чи ж дивно тепер, що наші діти тих, хто вчора під новий рік рубав на проспекті сріблясту цноту ненаських ялинок і корчував прибалтійське диво троянд, а сьогодні целофановими мішками виносить під скалічені ялинки хатній непотріб, - наші діти за найвищий мають пілотаж щоночі біля пам’ятника афганцям трощити пляшкотару з-під «Сармату», «Роганя» й «Славути». Не жовтоводські, не вільногірські, не помаранчеві зі Львова і не біло-блакитні з Донбасу, а саме наші парубки «розважаються» у нас тим, що в три погибелі позгортали металеві лавочки для відпочинку городян, хизуючись безкарністю, перевертають на асфальт сміттєві урни - нетлінний «писк» місцевої моди.
Доморощена босота роками в друзки била шибки районного історико-краєзнавчого музею. І як його завідувачка було поскаржилась у міліцію на таку «фішку» нерозумних розбишак, то в черговій частині високоповажний службіст при майорських погонах по-сержантськи порадив, кажуть, музейні вікна цеглою замурувати...
А то якось завідувачка і зовсім мало не з плачами до мене: одну (з двох) скіфську бабу, що біля входу в музей вцементовані, незалежні від совісті п'ятихатські дітки навпіл розбили. Це ж якими бездушними, волячої сили, новоявленими геростратами треба бути, щоб глупої ночі заввиграшки розтрощити не одного віку діабаз каміння! Два тисячоліття сиві предки нам цих історичних бабусь берегли. Щоб ми в самостійницькому ражі, безділлям рук і бездіяльністю душі мучившись, отак позбиткувалися над Совістю, Історією та Україною. Позаяк ні в жодних європах немає ніде подібних пам'яток!
Ще й ще раз хочеться вибачитися за публіцистичну загостреність даного «крамольного» виступу. Але ж... ніяких великих і маленьких начальників, вартових, сторожів і міліціянтів не настачиш до кожного пам'ятника, кожного деревця, кожної квіточки і нахальної купи смердючого сміття...
І нарешті. Я був би не я і надовго втратив би своє обличчя-реноме, якби насамкінець не вдався до свого традиційно-любимого жанру - анекдота від... Отже, на східній околиці нашого міста - Паровоз («у комуні лиш зупинка»), західній - Літак, південній - Танк, північній - Железняков, а в центрі - Ленін з «афганцями» й «чорнобильцями» (живі пустили сьогодні картуз по колу – для реконструкції пам'ятників по загиблих побратимах). Словом, історія, десь я уже наче писав, ест магістер, тобто вчителька... А ветеран, корінний п'ятихатець, роздивившись навколо нашої розперепрекрасної будучності, ностальгічно зітхнув: ех, «Аврору» оце б сюди...
Вчителька життя: хто, коли й за віщо поставить пам'ятник нашим П'ятихаткам?

Вячеслав БУЛАВА,
лауреат Почесного знака Національної спілки журналістів України «За вірність професії».
м. П'ятихатки,
Дніпропетровська область.