15 лютого 2014 року виповнюється 25 років від дня виведення радянських військ з Афганістану

Слова «Я повернувся, мамо!» були написані на бортах багатьох бойових машин останньої колони радянських військ, які 15 лютого 1989 року перетнули афгано-радянський кордон, повертаючись на Батьківщину. Того дня завершився останній етап військової операції виведення радянських військ з Афганістану, і для народів колишнього СРСР закінчилась десятирічна трагічна війна, через горнило якої пройшло більше 160 000 українців. Зараз важко собі уявити, що пережили за часи тієї розлуки матері, - роки чекання їх зістарили, розучили радіти життю.

«Я навіть не відразу впізнав свою маму, - розповідав мені один колишній афганець, - бо пам’ятав її стрункою, красивою, а назустріч мені бігла сухенька, сива жінка». Але свій хрест матері несли мужньо, своїми листами підтримували солдат. Під гаслом «я сина народила не для війни» вони об’єднувалися для боротьби за повернення солдат додому. Наприклад, у наказі, який був прийнятий учасницями зльоту солдатських матерів міст Дрогобича і Стебника Львівської області ще на четвертому році афганської війни, зазначалось, що всі жінки за те, щоб війна назавжди була викреслена із життя людства, за те, щоб не гинули під ворожим чоботом діти. І, безперечно, такі заходи також відіграли певну роль, щоб керівництво колишнього СРСР наважилося прийняти рішення про виведення радянських військ з Афганістану, попри те, що афганське керівництво закидало Москву тривожними телеграмами з проханням залишити частину радянських військ чи хоча б пізніше вивести. Та 2729 матерів не дочекалися своїх синів, які загинули на чужій землі. На згадку про цих хлопців тільки на території України встановлено близько 400 пам’ятників.
Загиблих приправляли в рідні краї «чорні тюльпани» в забитих наглухо трунах, які у багатьох випадках не дозволяли відкривати. І матері, припадаючи до таких трун, перепитували у військових: «Чи ж там він є?!».
Відомо і те, що воїнів-афганців після повернення на Батьківщину чекала трагедія нерозуміння - «ми вас туди не посилали».
Як стверджують учасники афганської війни, багатьох і справді не посилали - сотні, а то й тисячі були добровольцями. В числі таких добровольців був і молодий офіцер Олег Оніщук, родом із Хмельниччини. Він вісім разів писав рапорт із проханням направити його для проходження служби до Афганістану. У складі «обмеженого контингенту» радянських військ Олег обіймав посаду заступника командира роти. За півроку перебування в Афганістані він взяв участь в десяти бойових операціях. 30 жовтня 1987 року очолювана ним група перехопила у горах караван зі зброєю. Вночі вони потрапили в оточення душманів, яких було в кілька разів більше. Вистрілявши усі набої, в жорстокій рукопашній сутичці Олег Оніщук та Юрій Ісламов підірвали себе гранатами, знищивши 13 моджахедів. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 травня 1988 року старшому лейтенанту Онищуку Олегу Петровичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Не за наказом поїхав в Афганістан генерал-лейтенант Петро Іванович Шкідченко - він знав, що його бойовий досвід, отриманий під час Другої світової та радянсько-японської воєн, стане у пригоді при проведенні бойових операцій. У червні 1980 року Петро Іванович очолив групу керування бойовими діями при Міністерстві оборони Демократичної Республіки Афганістан. За півтора роки перебування на цій посаді він брав безпосередню участь у проведенні 25-ти масштабних бойових операцій проти душманських збройних формувань, відзначався особистою хоробрістю, очолював контратаку. За його голову душмани обіцяли величезну суму грошей. У спогадах про нього особливо підкреслюється, як він беріг солдат. Коли в одному з полків, який перебував в особливо небезпечному місці, закінчилися продукти, Петро Іванович три дні літав туди сам, доставляючи солдатам крупу, консерви, іншу провізію. Від пропозиції офіцерів замінити його категорично відмовився - не хотів ризикувати їхнім життям. 19 січня1982 року у 16-ти кілометрах від міста Хост (провінція Пактія) душманами був обстріляний вертоліт, на борту якого знаходився разом з іншими військовослужбовцями і генерал Шкідченко. Під час вимушеної посадки на схилі гори вертоліт перевернувся і загорівся. З усього екіпажу вдалось врятуватися лише бортмеханіку. Бойовий генерал загинув. В одному з присвячених йому віршів є такі рядки: «Вічна тобі слава, генерале-брат! За спасенні душі молодих солдат!” Петро Іванович був нагороджений сімома орденами, у тому числі двома орденами Леніна, орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, «За службу Вітчизні у Збройних силах СРСР» 3-го ступеня, багатьма медалями. Окрім того, Указом Президента РФ від 4 липня 2000 року за мужність і героїзм, проявлені при виконанні службових обов’язків, Шкідченку Петру Івановичу посмертно присвоєно звання Героя Російської Федерації.
Всього ж за успішне виконання бойових операцій під час афганської війни державних нагород удостоєні 200153 чоловік, у тому числі 40537 українців (більш ніж 20 відсотків від загальної кількості нагороджених), 11 вихідців з України отримали звання Героя Радянського Союзу.
Про мужність і самовідданість, проявлені радянськими воїнами в афганській війні, багато мені розповідав генерал-майор у відставці В. Раєвський, який командував в Афганістані 56-ю окремою десантно-штурмовою бригадою. «Всі ми, - говорив Віталій Анатолійович, - були твердо переконані, що захищаємо інтереси своєї Вітчизни і надаємо дружню допомогу афганському народові. Для цього були підстави. Афганістан був південним сусідом СРСР. І, як вважалося на той час, якби туди не прибули радянські війська, там були б американські, отже, відразу виникли б проблеми з використанням Байконура, на будівництво якого були затрачені величезні кошти. Жодного запуску ракет Радянський Союз не міг би здійснити без їхнього контролю! Та й Семипалатинський полігон, де проводилися ядерні випробування, теж - поруч. Не виключалося й те, що американці встановлять в Афганістані ракети, які у разі військового конфлікту між СРСР і США, дістануть і Україну, і Урал. Тепер щодо допомоги сусідній державі. Ті, хто продовжує стверджувати, що радянські війська до Афганістану самі напросилися - їх нібито туди ніхто не кликав - або не знають, або замовчують, що було дванадцять звернень афганського уряду до уряду СРСР з проханням надати допомогу, в тому числі військову. ... Всі наші військовослужбовці в афганських боях проявили мужність і героїзм, вірність військовій присязі, що, до речі, визнали і західні військові експерти».
...2014 рік Президентом України оголошено Роком учасників бойових дій на території інших держав. Верховною Радою було прийнято постанову «Про відзначення в Україні 25-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану». Згідно з цими документами, уряду і місцевим державним адміністраціям доручено, зокрема, вжити заходів щодо підвищення рівня соціального захисту та медичного обслуговування учасників бойових дій на території інших держав, сімей загиблих та померлих учасників таких бойових дій. Попри всі труднощі, негаразди, всі ці заходи мають бути виконані. Адже байдужість до доль солдат, особливо інвалідів, до сімей загиблих не тільки ранять, але й породжують байдужість до долі батьківщини.

Людмила ШЕРШЕЛЬ (УКРІНФОРМ).