Село Мар’є-Дмитрівка притулилось біля ставу своїми чепурними хатками і поглядає на нього очима-вікнами. Та найкраще місцевий ставок видно з бази СПД «Кодня». Звідси він – мов на долоні: спокійне плесо, розлогі береги в очереті і просторінь така, від якої душа відпочиває.

Менше ніж з десяток років зі ставу було видно колишню базу цього господарства, що суттєво відрізнялася від себе нинішньої. І місцеві рибалки, сидячи з вудкою, тільки поглядали знизу вгору на ті зміни.

- Тут не було нічого, крім старої колгоспної ферми та пустиря з амброзією в ріст людини, - пригадує місцева господарка Людмила Кодня. – Оцей склад, що ви бачите, кабінет, кухню ми будували самі. Притягувались вагончики, все бетонувалось, обгороджувалось... Було дорого, клопітно і довго...

Це сьогодні жінці аж наче дивно говорити про те, що з того моменту, як вона прийшла сюди, пройшло вже майже дев’ять років. Для неї все було, наче вчора. А людині сторонній і взагалі важко зрозуміти, як вона, така тендітна жінка, котра була далека від роботи на землі, стала на ній повноправною господаркою.

Людмила Вікторівна – вмілий практик-фінансист і успішна бізнес-вумен з немалим стажем. Торуючи свій шлях у житті, вона й подумати не могла, що одного дня доля їй вручить ключі від дверей, за якими опиниться не тільки невідома їй самій діяльність, але й труднощі з боргами.

Ще в дитинстві вітчим Леонід Вікторович замінив їй батька, став по-справжньому рідною людиною. Він вклав у Людмилу душу, тому не дивно, що саме їй довірив своє дітище – господарство у Мар’є-Дмитрівці. У свій час він був директором асфальтного заводу, двічі представляв інтереси місцевих селян у Софіївській районній раді в якості депутата, а тут ще й спробував свої сили як господар на землі. Так склалось, що з віком чоловікові стало не по силі справлятись з усіма клопотами, тож і звернувся до доньки із зятем: беріть, мовляв, діти, мою справу і продовжуйте її далі.

Що ми без наших близьких, без їхньої підтримки? Так і Людмила Кодня завжди дослухається до мудрого слова мами Лідії Семенівни, а починала працювати тут і зараз добре трудиться в основному завдяки розумінню і допомозі чоловіка Миколи Вікторовича та сина Олександра. Вони – її однодумці, а ще опора по життю, люди, з якими будь-які проблеми долаються швидше, а радість видається в два рази більшою. З року в рік разом вони щодня поспішають за два десятки кілометрів з райцентру в Мар’є-Дмитрівку на роботу, і кожен з них уже не уявляє свого життя без цього господарства.

Якісь дві сотні гектарів землі, стара техніка та чималі борги – оце з такою даністю випало розпочинати Людмилі Кодні. Чи не було їй страшно? Ще й як! Адже фермерство – все-таки робота не жіноча, тим більше, що одразу їй довелось мати справу з чоловіками різного віку, до кожного треба було знайти свій підхід. І вона його знаходила!

Це тепер вона знає, хто в господарстві чим дихає, а вони вже здалеку бачать, з яким настроєм приїхала на базу їхня директорка. Та для цього треба було разом з’їсти, як кажуть у народі, не один пуд солі. А роботу на землі Людмилі Вікторівні довелось починати із спілкування з досвідченими фермерами, вивчення фахових журналів, підбору головних спеціалістів і капітального ремонту техніки.

- Коли я сюди прийшла, то не знала, з якого боку до комбайна підходити, не могла борону від культиватора відрізнити, - посміхається спогадам жінка. - Та швидко зрозуміла, що головне – мати хорошого агронома. Адже це – абсолютно нова для мене сфера діяльності, бо я добре знаю банківську справу, через що плачу достойну зарплату тому фахівцю, на якому тримається вся робота в полі.

Крім того, у господарстві, яке вона прийняла, була серйозна проблема - тут працювали хороші спеціалісти, які страждали від своєї любові до оковитої. Тож Людмила Вікторівна змушена була ставити питання руба: хто хоче трудитися на совість і заробляти для сім’ї гроші, той мусить «зав’язати». Так п’ятеро чоловіків пролікувалися і тепер ніскільки не шкодують про це.

Три старенькі комбайни, не молодші за них чотири трактори, два «газони», причіпна техніка, котра бачила на своєму віку кращі часи, - все це довелося капітально ремонтувати. Як довелося і вирішувати питання з водовозкою, яку теж капітально відремонтували, зробили на неї необхідні документи і стали розвозити для своїх пайовиків воду, бо в Мар’є-Дмитрівці з нею біда. Також для своїх працівників на базі було зроблено свердловину з електронасосом, тому воду тут ніхто відрами не тягає.

Треба було зібрати не один врожай, щоб Л. Кодня у своє господарство змогла придбати два нових трактори. Так зате ж на них тепер працюй і хочеться. А сіють тут і косять пшеницю, ячмінь і соняшник. Господарка переконана, що на посівному матеріалі економити не слід, а тому щороку витрачає «круглу» суму на придбання якісного насіння. Нинішнього літа зернові завдяки вчасним дощам тут вродили нівроку, а от соняшник підвів. Дякувати Богу, у вересні посіви з озиминою обмило живильною вологою, тож сходи її радують око, вселяють оптимізм.

Не до оптимізму було, коли Людмила Вікторівна отримала складний перелом ноги. Будь-хто інший після такого та ще й чотирьох операцій сидів би вдома і керував усім по телефону. Але треба знати характер цієї жінки, якій спокій тільки сниться: вона і в ті місяці приїжджала в Мар’є-Дмитрівку і пересувалась тут із загіпсованою ногою на милицях – мов так і треба.

Хтось подумає: мабуть, не звикла довіряти, хоче все контролювати сама. Та справа не в довірі, а в тому, що Людмила Кодня звикла завжди бути активним учасником подій. Пасивне споглядання – не про неї. До своєї роботи вона завжди ставиться дуже серйозно, бо переконана: справою треба займатися добре або не займатися зовсім. Такий-от виробничий максималізм. І нічого з цим не поробиш.

Мабуть, саме тому її запал до роботи і хороші результати діяльності на сільських землях були не раз гідно оцінені – он в робочому кабінеті Людмили Вікторівни на чільному місці висять почесні грамоти за підписами голів районної держадміністрації та райради, голови обласної адміністрації, вручені господарці за сумлінну працю, високий професіоналізм та вагомі трудові здобутки. Є тут і грамота її батьку – Леоніду Вікторовичу Сухомлину - за вагомий внесок у розвиток Софіївщини. Так що і старшому, і молодшому поколінню є чим гордитися. Шкода тільки, що вже ніколи не порадіє успіхам свого друга та його доньки друг родини – Олексій Олександрович Чорний, котрий 40 днів, як залишив цей грішний світ. Важка це втрата для них усіх...

Людмила Вікторівна все життя живе в квартирі, але вже практично повністю оволоділа навичками сільської жительки. Їй навіть якось довелося приймати пологи у свиноматки. Тільки уявіть собі: зима, снігові замети, ніч, світла немає, бо обірвало дроти електропередач, а жінці дзвонять із Мар’є-Дмирівки, що в її господарстві свиня пороситься при... свічках. Разом з чоловіком поспішає вона в господарство і розуміє, що доведеться зробити таке, про що й подумати не могла, бо у породіллі поросятко йде впоперек. Тому господарка одягає гумові рукавички, закриває зі страху очі і навпомацки перевертає в утробі свиняче маля. Не зроби вона цього, велика свиноматка не розродилась би і загинула. А так вийшло врятувати не одну тварину. Тим більше, що тоді ж їй довелось приймати пологи ще в однієї свинки, в якої теж якраз почались перейми. Разом з чоловіком Миколою Вікторовичем Людмила Вікторівна у ту ніч прийняла два десятки новонароджених поросяток.

Шкода, що через брак в селі спеціалістів з тваринництва господарям довелось розпродати свиней і корів. Взагалі ж з фахівцями сільського господарства нині дуже туго не тільки в Мар’є-Дмирівці – практично скрізь в країні. Чимало з них пішли шукати собі кращої долі до міста. Але чи знайшли?

Однак ті, хто трудиться в СПД «Кодня», то все люди в основній своїй масі – добросовісні і до роботи нелукаві. Головний агроном Сергій Леонідович Хворостов – надія і опора керівництва, завжди на підхваті завскладом і комірник в одній особі Василь Вікторович Снарський, за справність всієї техніки в господарстві несе відповідальність завгар Микола Миколайович Сіньковський. Що ж стосується кращих механізаторів і трактористів, то тут перед ведуть Олексій Миколайович Кращенко та Дмитро Анатолійович Карпенко, а є ще Олександр Іванович Коваленко та Сергій Сергійович Сергійчук. Щоб вони продуктивно працювали, про це турбується кухар Тетяна Єлисеївна Маркович, котра щодня їздить на роботу велосипедом із сусіднього Девладового. Людмила Вікторівна довго шукала хорошого кухаря і таки знайшла. Задоволена її вмінням смачно нагодувати всіх, підтримувати постійний порядок на кухні.

СПД «Кодня» першим у Мар’є-Дмирівці серед десятка інших господарів розрахувалось зі своїми пайовиками за оренду паю. А ще тут для своїх орендодавців сіють люцерну, суданку, привозять тюковану солому, недавно навіть по мішку борошна для пенсіонерів видали. То чого ж до таких господарів та й не йти? Тому з року в рік пайовиків тут тільки додається. Селянам тут є з кого вибирати, та не дивно, що віддають свою землю саме Людмилі Кодні. До всього жінка ще й завжди охоче виступає спонсором соцсфери Мар’є-Дмирівки, чим заслужила окрему повагу від місцевих жителів.

На перше листопада в неї вся територія прибрана, чистенько виметена, хоч боком котись. Порядок тут видно в усьому. Шкода тільки, що Людмила Вікторівна, як і багато інших сучасних господарів, не почувається у своїй роботі впевнено.

- Нам важко, бо немає стабільності в країні з цінами на пальне і посівні матеріали, відсутнє для нас і безвідсоткове кредитування, - скрушно говорить жінка. – Ми щороку надіємось на врожай, а як щось не вродить, то від держави дотації чи допомоги годі й чекати...

Однак як би там не було, життя продовжується. Тому, сподіваючись на перспективу, нинішнього року батьки взяли для сина Олександра, котрий вчиться на п’ятому курсі Запорізького університету економіки і комп’ютерних технологій, близько ста гектарів землі. Тож сімейна історія господарювання продовжується – тепер уже в третьому поколінні. Нехай вона буде обов’язково щасливою.

Олена ЧЕРНЯВСЬКА. Дніпропетровська область.

Фото:

Така вона – керівник, бізнес-вумен, меценат і просто чарівна жінка Людмила Кодня.

Батьки Людмили Вікторівни: Лідія Семенівна і Леонід Вікторович.

Мамина надія – син Олександр. Урочистий момент – вручення директором грамот і подарунків кращим працівникам господарства.