Світлій пам’яті батька присвячується

5 жовтня 2013 року йому виповнилось би сто років… Він так хотів дожити до цих днів, але, на жаль, серце спинилось на чотири роки раніше. Переживши голодомор, повернувшись з фронтів Великої Вітчизняної, Олексій Васильович Худоконь у парі зі своєю Марією зростив нас, чотирьох своїх дітей, у злагоді і любові до матері, до своєї України, до щоденної праці і наполегливого навчання. Намагаючись дізнатись про таємницю життєлюбства найдорожчої людини, я часто перебираю в пам’яті його мудрі слова, цікаві розповіді - і ніби знову бачу перед очима його світлий образ, крокую шляхами непростої долі цього витривалого і мужнього довоєнного покоління.

НЕЗАБУТНЯ ПОРА – дитинство. У дитячі роки здавалось небо синішим, річка Солона глибшою, а село Любомирівка Вільнянського району Запорізької області – гарним-прегарним, адже тут народився і виростав хлопець, якого звали Олекса. Була за річкою школа із замріяними вікнами, де він навчався добре й охоче, але бідність і злидні гнали хлопчину до волів, овець. Із весни до пізньої осені – пастушком. У багатодітної родини іншого шляху не було.
Невідомо звідки в дитячу душу запала мрія: водити трактора або авто!
Як задумав – так і зробив.
Невдовзі мрія здійснилась: Олекса став причіплювачем біля першого трактора. Потім короткотермінова школа трактористів при МТС. Він - передова людина на селі: вміє водити сталевого коня.
Згодом на придніпровські села впав штучно створений тоталітарним режимом голод. Юнак зрозумів, що живе не просто на землі, а в Україні, яку він до самозабуття любить, тому відчув: щось не те діється навкруги під веселі пісні. З номерного радгоспу, куди було зібрано молодь, він бігав потайки через кряж, щоб урятувати рідних. Поклавши у лантух виснажені скелети, переносив братів через місток смерті – і врятував. Опухлим матері і дядькам приберігав у кишені зерно.
Потім була служба у Червоній Армії, яка для юнака після всього пережитого не видалась складною. Дисциплінованого, працьовитого, доброго солдата, який знав техніку, рекомендували для навчання на військового водія. Вогнева підготовка, фізичні вправи, виїзди на стрільби настільки виснажували молодих солдатів, що вони забували про все. А коли одного разу зібрались у казармі, то дізнались про жахливу новину: командир дивізії, командири полків – всі вороги народу. Їх «особлива трійка» заарештували і розстріляла. Що це? І залишився незагоєний слід у душі.
Повернувся Олексій у село з армії до матусі, що жила у старій дідівській хаті. Але не залишився там. Зрозумів, що українське село стало ареною нелюдського експерименту, на одному краю якого ситі й веселі, а на іншому – голодні й сумні. І такий шлях не лише у нього, але у всього народу.
Тому разом з односельцями подався до Запоріжжя на завод авіаційних двигунів. Став там робітником біля верстата. Працював, не покладаючи рук, адже знав: для захисту неба потрібні «крилаті соколи» і технічна сила, а людям – спокій, мирне небо. А ще він, молодий, мріяв про щастя…
Одного дня гучномовці у заводському цеху повідомили, що почалася війна. Коли вирували бої і армія відчайдушно стримувала ворога, який рвався до Дніпра, робітники під бомбами випускали необхідну фронту продукцію. Та однієї ночі, завантаживши верстати, спецобладнання у вагони, відправились у далекий невідомий край – до Омська.
Кілька разів потяг потрапляв під бомбардування, однак нестримно мчав на Схід, залишаючи Дніпро-Славуту, степи й гаї далеко позаду. І віддалялося, залишалося десь позаду миле серцю село Любомирівка.
У жовтні 1941-го уже розвантажували вагони й негайно монтували крани, встановлюючи верстати просто неба. Поруч будівельники мурували стіни майбутніх цехів. «Перший двигун для літаків виготовлено практично під відкритим небом, під мелодію холодних сибірських вітрів, першої хуртовини – це був листопад», - згадував батько про той час.
«Нам говорили, - розповідав тато, - що у плани фашистів входило протягом місяця захопити Україну, але ми знали, що наша ненька боролося з ворогом аж до сьомого липня 1942 року. Як же без нас там – в окупованих містах і селах? Як брати, матуся, сестри? І ми почали проситись добровольцями на фронт, щоб допомогти громити ворога, який удерся на нашу рідну землю».
Брат Тимофій і його друг Іван надіслали листа з фронту, в якому закликали хлопців-земляків іти до військкоматів і проситись до діючої армії. Легше буде тим, хто має військову підготовку, технічні навички, а особливо – водіям і трактористам.
Олексій подав заяву начальнику цеху, а той, людина літня, досвідчений керівник, лише похитав головою: «У те пекло війни, де гинуть сотні тисяч хлопців… Добровільно… На це зважуються або українці, або божевільні. Сподівався, що чимось вас утримаю».
Так взимку 1942 року Олексій Худоконь опинився на фронті.
Перший жорстокий танковий бій. Звичайно, дуже важко уявити, як гинуть люди під кулями, про що думають моряки, коли зустрічаються у відкритому морі з ворогом, як зустрічають смерть пілоти у небі. Але найстрашніше видовище, коли залізні машини з гуркотом і вогнем рвуться у бій. Це справжнє пекло!
Не молодим солдатом, а мужнім тридцятирічним воїном Олексій водив в атаку бригаду із п’яти бойових машин. Очевидно, досвід, сміливість, відвага забезпечували успішні прориви фронту, адже підрозділ виконував особливе завдання: «Розвідка боєм».
Розбиваючи фашистів, танкісти йшли на захід, здійснюючи велику місію визволення народів. Їх наздоганяли пісні, легенди і нагороди: Олексій Васильович до того вже мав медаль «За відвагу», орден Червоної Зірки, орден Слави III ступеню. Були поранення і невдачі, адже це – війна.
Під Кенігсбергом старший сержант, механік-водій Олексій Худоконь воював у складі екіпажу лейтенанта Нечаєва. Танкістам тоді вдалося знищити батарею ворожих гармат, 3 кулемети, взяти в полон 27 гітлерівців. Але у важкому бою танк загорівся, екіпаж загинув. Чудом Олексій залишився живий. Контужений, оглухлий, стікаючи кров’ю, він витягнув з палаючого танка пораненого командира машини, що був уже непритомним, і виніс його на собі з-під вогню супротивника у безпечне місце. Так записано у нагородному листі, який вдалося розшукати його онучці Юлії в московських архівах. За мужність і відвагу, проявлену у боях з німецько-фашистськими загарбниками, старший сержант, командир гармати Т-34 2-го танкового батальйону 159-ої танкової Полоцької ордена Леніна Червонопрапорної ордена Суворова бригади Худоконь Олексій Васильович був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеню.
Після війни батько оселився в селі, одружився з чорнявою дівчиною Марійкою. Разом вони звели хату, виростили чотирьох дітей, посадили сад і прожили 50 років у мирі і любові. У сім’ї він був нам другом і порадником, годувальником і лікарем, уважним слухачем і цікавим оповідачем, зразком у праці й живою сторінкою нашої родинної історії.
Підлітком Олекса одержав початкову освіту в школі й «академічне виховання» бабусі Вірки, тому що його батько загинув під час громадянської війни. Найголовніше зрозумів – доведеться в усьому розраховувати на власні сили.
Так склалося, що XX століття поклало на його покоління зловісний відблиск смутку і тривог, болю і ненависті. Записуючи спогади, я бачив перед собою чесного трудівника, вірного друга, воїна з рисами Тараса Бульби.
Працюючи в колгоспі механізатором, він завжди був добросовісним і надійним трудівником, а коли фронтова контузія та поранення підступно нагадали про себе, правління господарства довірило йому пасіку. На посаді бджоляра Олексій Худоконь керував більше двох десятків років примхливим комашиним царством. Доглядав працелюбних бджіл, які опилювали поля й сади, поповнював пасіку новими вуликами, пильнував, щоб зберегти рої та забезпечити медозбір. Одночасно він брав участь у процесах, як сучасність стає минулим, як ростуть і набирають розуму діти, цвітуть сади, змінюється побут. Завжди цікавився нашими успіхами, проблемами на роботі, станом здоров’я, навчанням і поведінкою онуків, підтримував, давав поради. Любив поговорити про геніїв, історичних діячів, учених, письменників. Знаходив час для читання книг. Українською мовою спілкувався в родині й між людьми все життя.
Найцінніша сторінка батькової біографії – родинне життя. Взаємодопомога, щирість, вірність і порядність, готовність прийти на допомогу в будь-яку хвилину визначали сімейні стосунки. Так віддано і безмежно, як батько кохав Марійку, нашу маму, описати неможливо.
Наш обов’язок – зберегти світлу пам’ять про нього і передати нашим онукам і наступним поколінням непросту, але таку мудру історію його довгого і досить значимого для інших життєвого шляху. Бо як у краплі води віддзеркалюється океан, так одна людина уособлює свій мужній, витривалий, працьовитий народ.

Анатолій ХУДОКОН,  відмінник освіти, вчитель-методист.
селище Ювілейне, Дніпропетровська область.