Поточний № 16 (1404)

30.09.2022

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Як здолаєм воріженьків, не буде в нас лиха


11.05.2012

СЛОВА популярної народної пісні, винесеної в заголовок, ще раз засвідчують, що українці як нація настільки великодушні і залюблені в цей світ, що навіть ворогів звуть якось по-родинному - воріженьки. А, давши відсіч, прощають їм і гріх військового нападу, й інші лихі дії. Події Другої світової не до кінця зрозумілі навіть її учасникам. Іван Полежай з Могилева Царичанського району знає свою, гірку правду про той час:
- На війні сталінська влада не дуже за людей переживала. Та й після неї теж. Як звільнили Могилів від німців восени 1943 року, мені не було ще й сімнадцяти. Та в польовому військкоматі про вік нікого не питали. Найперше, що ми почули після мобілізації від визволителів: «Ви под фріцем сідєлі! Кров’ю іскупітє віну!». Та хіба ж моя вина в тому є, що прийшли фашисти? А інших хлопців, що підросли за роки окупації? (при цих словах у 85-літнього Івана Іововича набігають на очі сльози). Повели нас на Пушкарівку в куфайках, у своєму одязі. Ночували в окопах, в кого взувачка слабенька була, мерзли дуже. В торбинках брали з собою продукти, та їх поодбирали червоноармійці. Німці бомбили, кидали й діжки просвердлені, які вищать як свині, робили паніку. Коли збіглися подивитися на ту діжку, а він розстрілює з літака. Самий пісок навкруги, після кожного нальоту треба витрушуватися. Фактично дітей зібрали, зброї не давали. Женуть в атаку через Дніпро, офіцерня поховається, без командування не знали, що й робити. Через чотири доби мене з Григорієм Глущенком та кількома односельцями вночі направили у Зміїв Харківської області, в мінометне училище. Так дивом минулося пушкарівське пекло. Скільки людей полягло там нізащо, так всі й лежали в куфайках …
Не солодко було й при німцях. Окупантам сподобався більшовицький винахід – колгоспи з майже дармовою примусовою працею.
- До війни я закінчив шість класів, - пригадує ветеран, - батькам вдома допомагали змалечку. При німцях і буряк варили, квашу, щоб вижити. Я був погоничем біля волів, Левошка Житник - упорядником. Воли добре ходили у борозні, то Левошка й каже: «Намости бур’яну на плуг, сідай і їдь, а я трохи перепочину». Поклав я кураю, соломи, сів, воли йдуть, плуг оре. Й інші так зробили. В кінці поля плуг перевертаю набік, борозенного заводжу в борозну, підручний поряд, ставлю плуг і далі. А могилівський комендант Греба виїхав на Підкряжанську гору і в бінокль усе побачив. Дивлюсь - біжать волятники, там довгенькі гони, хапаються за чепіги. А в Греби ціпок з колючками, б’є усіх підряд, Левошку б’є, а той міцний, чепіги гне донизу, іржа тільки лусь, лусь… Через перекладача нас попередили під загрозою розстрілу, щоб такого більше не робили.
А раніше були роки колективізації. Батько Іов Іванович служив у царській армії, був поранений, мав «Георгія», отримував пенсію, та червона влада її відмінила. Разом з дружиною Мотроною Павлівною батько господарював, мали шестеро дітей. Мусили йти до колгоспу, а дід Іван відмовився.
- Діда розкуркулили, забрали його господарство Павликівщину, там була городня бригада, лише хата сину Артему зосталася, - йдуть на спомин Івану Полежаю родинні трагедії. - Діда Івана вислали з Могилева невідомо куди. Забрали і маминого кума Костогриза з дітьми Миколою та Федором. Під 33-й шестирічним я опух від голоду, віддали в дитсадок, там якось вижив. А дітей не колгоспників не брали. Скільки людей знищили голодом у Могилеві, мабуть, ніхто не знає.
…У Змієві новобранців переодягли в армійський одяг. Тут Івана Полежая чекало нове випробування, яке ледь не коштувало йому життя.
- Пішли ми по воду з Віктором Годоваником, раптом лунає постріл. За звичкою падаю, дивлюся, з-під Віктора тече кров, - розповідає Іван Іовович,- підтяг його до себе, а він неживий. Наші гукають - не вилазь із-за зрубу, засів снайпер! Німців прогнали, а він залишився. Довелося лежати непорушно. Снайпером виявився молодий хлопець. Не пожалів ні чужого життя, ні свого.
В листопаді 1944-го 23-й стрілецький полк з мінометником Іваном Полежаєм відбув на Західний фронт. Кілька разів довелося передислоковуватись.
- Перемогу зустріли на Одері в Німеччині, - згадує Іван Іовович. - Влітку завантажили свої 82-міліметрові міномети і на Японію. Неподалік Златоуста японці засіли на сопках, міномети допомогли вибити їх звідтіля. Я був наводчиком, а найгірше доводилося заряджаючому, треба постійно вилазити з окопу. За кілька днів японці почали відступати, всього в Маньчжурії ми були місяць. І одразу поїхали в Івано-Франківську область.
Іванові Полежаю після цього довелося ще шість років служити в армії. Був матросом Чорноморського флоту, рядовим і водієм автобудівної бази у Севастополі.
- Хлопці, служіть, бо ворог не спить, - казали нам політруки. - Вітчизна вас не забуде! - пригадує післявоєнні літа Іван Іовович. - У Криму іще раз дивом залишився живим. Наше відділення брало глину з величезного довгого підкопу. Ми вийшли, а зайшли свіжі десять чоловік - стався велетенський обвал. Ніхто їх навіть не діставав, списали і все.
У листопаді 51-го через вісім довгих років повернувся демобілізований солдат у рідний Могилів. Страшну ціну заплатив рід Полежаїв у Світовій війні. Іванів брат Макар служив льотчиком, помер перед війною. Брат Микита не повернувся з фронту, сестра Олександра пропала безвісти у Німеччині. З батьками була Катерина з донькою. Вона залишилася вдовою – чоловік Іван Переяслав загинув 9 травня 1945 року в переможеній Німеччині.
Молодому досвідченому водієві робота знаходилася скрізь. У Петриківці в геологорозвідці, у Могилівській лікарні на полуторці швидкої допомоги, у колгоспі сусіднього Кобеляцького району Полтавщини. Там і зустрів чорнокосу красуню Пашуню, випускницю Бабайківського зоотехнікуму. З нею в любові та злагоді народили і виховали дітей - Віктора та Галину, діждали трьох онуків і чотирьох правнуків.
Ось такі звичайні і водночас незвичайні штрихи біографії учасника трьох воєн. Сьогодні інвалід війни Іван Полежай після того, як Парася Андріївна пішла за вічну межу, живе з сім’єю доньки Галини Поляничко. Не з усім, що робиться в державі згідна його хазяйновита натура :
- Для нас, ветеранів, краще, що Україна самостійна. А для дітей ? Чому сина Віктора у передпенсійному віці ніде не беруть на роботу? Чому двоє з трьох онуків змушені шукати праці аж у Дніпропетровську? Політики обіцяють нам багато, а роблять мало.
Українські села і люди справді гідні кращої долі. Саме цього сьогодні найдужче прагне Іван Полежай зі всіма переможцями Другої світової. Вони мають вистраждане роками лихоліть право бути почутими, хоча б у святий День Перемоги.

Григорій ДАВИДЕНКО. Дніпропетровська область.