Цей сумний спогад я вирішив написати після останніх судових процесів у справах гвалтівників. У всі часи так жорстоко вбивали жінок, дівчат, дітей. Було це і при Союзі. Хоч і рідше. Та й у пресу не так часто потрапляли ці жахливі історії. Особливо тоді, коли великий і неподільний готувався до московської олімпіади.
Я ніколи не бачив того гвалтівника, вже не дізнаюсь його імені.
І не хочу знати. Але я ніколи не забуду імені цієї дівчини. Дивного, особливого - Агнія. Тепер я знаю, що в перекладі з латині воно означає «непорочна».

МОЛОДЯТА сіли до столу першими, а ми всі – дружки, хлопці та дівчата – вряд, праворуч та ліворуч. Після вітальних слів батька та матері нареченим стіл дзвінко зацокотів склянками та замелькав ложками і виделками – весела процесія зголодніла після весільної церемонії.
Перехиливши келих вина, я мимохіть перехопив погляд поперед себе – на мене якось сполохано і загадково дивились молочно-шоколадні очі русявки, невеличкої та тендітної.
«Яка гарнюня!» - разом зі струмком червоного вина майнуло юною головою.
А ось дівчина враз схилила свою чепурненьку голівоньку і мляво почала копирсати виделкою салат олів’є в своїй тарілці.
«Ой, божечки, вона навіть соромиться їсти при людях», - стало смішно мені.
Весілля сягнуло своєї кульмінації, і після залпу тостів з вигуками «Гірко!» почалися танці під супровід нашого вокально-інструментального ансамблю, відомого навіть у сусідньому селі.
Я вже став дуже сміливий. Весільне вино було смачним, прохолодним та міцненьким. Без вагань підійшов до русявки і майже наказав:
- Потанцюємо!
Вона спідлоба глянула на мене, а була нижчою майже на голову, хоч і я на зріст невисокий, і на її рожевих щічках з’явились дві ямочки. «Мабуть, так посміхається»,- радісно подумав я. Її гнучкий дівочий стан ледь-ледь завібрував у моїх теплих руках.
- Як тебе звати?
- Агнія, - а голосочок, як дзвіночок.
- Як-як?! Вперше чую, щоб так звали дівчину, - я ледь не сказав, що з таким іменем тільки бабусь знаю.
- Агнією веліла назвати мене бабуся.
Тільки вона казала, що я Агнешка, Агнеша. Це по-польськи. Моя бабуся та мама родом із-під Варшави.
- Отакої, а ти ж як тут?!
- Тато служив у Польщі, там покохалися з моєю мамою, побралися та й переїхали в Миргород.
Покохалися-побралися, - як же гарно вона розмовляє!
Весілля вже розгулялося не на жарт. Хтось танцював вальс під мелодію «Боні-М», хтось накручував гопака, а хтось уже смакував носом салат олів’є.
- Агнешо, а може, ми втечемо звідси. Бо тут так весело, що аж смішно.
- Справді. Не люблю такого. Та й п’яних уже багато.
- А хочеш підемо в дитячий садочок? Он видніється неподалік, метрів зо двадцять. Там є де посидіти.
- Хочу.
Серпневий день добігав кінця. Але від того, що вітерець вже стихав, ставало ще спекотніше. Важко дихалось.
Ігровий майданчик сільського дитсадка був не абищо – дві пісочниці, гірка, дві гойдалки. Поруч – кілька розлогих старезних яблунь із червонобокими яблуками.
- Давай погойдаю тебе на гойдалці, - чомусь виникло в мене це бажанням першим.
- Ну я ж не маленька…
- Та й не велика, - сказав я та глянув на Агнешку.
Їй дуже личила біла блузка та блакитна клинчиком спідничка.
- Так душно. Давай посидимо під яблунею, дивись, як гілки вона нахилила. А пахнуть яблука як! – і Агнеша першою примостилась на ледь пожовклу, але густу траву.
- А ти поступив навчатись?
- Ага, заочно. А оце пішов на роботу.
- Куди?
- Кореспондентом в районку.
- Ким-ким?
- Ну в газеті я вже працюю. А навчатимусь на журналіста.
- Ти ж іще не журналіст, а вже в газеті. Хіба так можна?
- Виходить, мені можна. Я написав вірші – мене і взяли,- гордо сказав я, хоч вірші мої вітіювато-романтичні були ой і далекі ж від досконалості.
- Який ти розумний! Про мене напишеш?
- Напишу, - хоч я відверто не знав, про що написати, може, що в неї таке дивне ім’я й вона якась чудна.
- Ой, а то що? – погляд Агнеші спохмурнів. Вона злякано дивилась праворуч на металеві відблиски неподалік.
- Хрести. Там кладовище.
- Як кладовище!? Дитсадок же поруч – а там ховають людей.
- Край села. Не знаю чому – так склалося. Може, дерева підростуть і тих хрестів не буде видно.
- Все одно – щось недобре. А ти боїшся похоронів? А на кладовище ходив?
- А чого ж боятися? Там мертві, – сказав я, промовчавши, що кілька днів тому ввечері не пройшов повз кладовище, а пролетів, як сокіл.
- Сміливий ти… А я дуже боюся.
- Про що ми балакаємо? Хіба немає більше про що?
Враз червоне яблуко впало в спідничку Агнешки і покотилось аж до місця, де вона тримала свої маленькі ручки – нижче талії.
Я із якоюсь заздрістю глянув на те яблучко, а ще більше не Агнешчину спідничку і, не збагнувши чому, потягнувся своїм обличчя в те звабливе місце, схопив яблучко за сухенький хвостик зубами, а тремтячими руками обійняв її пружні стегна.
Спідничка Агнешки закотилася, і в сутінках зблиснули її біленькі та кругленькі колінця.
- Що ти робиш?! – Агнеша вмить запустила свою ручку в мої кучері і щосили смикнула їх до себе.
- Ой-ой! А ти що? Я ж нічого – хотів просто яблуко взяти.
- Зубами? А рук нема?
- А ти б закричала, що лізу руками по твоїй спідничці. Якісь ви дивакуваті, дівчата, - я почервонів: а справді, чому раптом я це зробив?
- То ви такі. І ти, як усі. А ще журналіст. Чи пак, хочеш ним бути, - Агнеша надула свої губки.
- Воно якось само собою, - почав я виправдовуватись.
- Може, ти ще за роздягнутими дівчатами підглядаєш?
- З чого ти таке взяла?
- За мною наш сусід через дірку в паркані підглядає, коли я ходжу в купальнику в садку.
- Молокосос якийсь, мабуть?
- Та ні, армію вже відслужив. П’є, курить, бридкий. Під нігтями у нього завжди брудно. Прищавий весь якийсь.
Щось аж кольнуло мені від цих слів.
- Може, він того…
- Не сповна розуму? Та балакає нормально, тільки посмішка якась весь час скривлена. Мама на нього накричала. Перестав підглядати, а оце знову…
- Попроси батька, нехай з ним серйозно поговорить.
- Нема тата. Розбився два роки в аварії під Миргородом.
- Пробач. Агнешо, пробач мені, будь ласка. Якщо хочеш, удар мене по зубах.
- На перший раз пробачаю. Давай оце яблучко з’їмо вдвох, - подобрішавши, Агнеша з хрустом відкусила собі половину. – Найсоковитіше, солодке та трохи кисленьке.
- Ага, справді, - але мені потрапила, мабуть, кисліша половинка, бо, як не силкувався, ніс само собою почав морщитися від оскоми.
Агнеша відвернулася від мене і дзвінко розреготалася.
- Ой-ой! А в тебе брехунець, - і я легенько провів пальцем по неглибокій борозенці, що ділила навпіл тоненьку шию Агнеші. – Ти, мабуть, любиш прибріхувати? - і ніби їй у відповідь самовдоволено засміявся.
- Я не вмію брехати. Я можу трішки похитрувати. А ось в тебе зараз якісь млосно-радісні оченята. Не дивись на мене, як котик на мишку. Я не така.
- І я не такий. А як це похитрувати?
- Бісики пустити. Подивись ближче в очі мені…
Я дивився в ті молочно-шоколадні очі і наче топився в глибокій криниці, де на дні пульсувала маленька зірочка – зірочка з далекого неба. А літнє небо вже розсипало міріади таких зірочок над нами.
- Поцілуй мене…
Поцілуй? Боже, поцілуй. А казала - не така. І я не такий.
Довгий-довгий поцілунок пахнув кисло-солодким яблуком. Був терпким, як аромат яблуні. Ніч не спала від наших поцілунків, чи то милувалася, чи то дорікала нам, що ми не такі…
- Ти приїдеш до Миргорода? – вранці ми стояли біля зупинки, чекаючи на автобус до міста. - Погуляємо на курорті, покупаємось в Хоролі.
- Приїду, дуже приїду, - радісний щем охопив мою душу, хотілось обійняти Агнешу тут, посеред села, і серед людей розцілувати.
Бусик загальмував. Агнешка швидко, але ніжно цьомкнула мене і попрямувала до розчинених дверцят, але враз обернулась, підбігла до мене - і ми злились в обіймах.
- Ей, закохані! Чи вам ночі було мало, ще націлуєтесь! - водій занервував.
Агнешка, не озираючись, стрибнула в дверцята, і я навіть не встиг розгледіти, де вона присіла, як автобус рушив.
Я стояв і не міг зрушити з місця, немов сподівався, що от-от вона повернеться…
Тиждень минав невимовно довго. Але ж ось і п’ятниця - завтра її побачу.
Побачу…
Із цією думкою я підійшов до хвіртки батьківського дому, коли мене покликав сусід Іван, наречений з весілля, де ми познайомились із Агнешою.
- Що, як життя в жонатого чоловіка?
- Та я не про те, - Іван дивився не на мене, а в землю.
- А про що?
- Знаєш?.. Ну, словом, я знаю, що ти проводжав Агнію до Миргорода.
- Проводжав. І що?
- Погана вість. Мені рідні подзвонили з міста. Страшно…
У моїй душі все похололо. Іван мовчав.
- Ну, кажи ж…
- Агнію сьогодні знайшли вбитою.
- Як?!!
- Викопали її в садку під яблунею. Якийсь сусід зґвалтував, задушив, ще й лопатою голову проломив.
- Мовчи, Іване!! - закричав я. І повільно опустився під ворота нашого дому. Я не міг ворухнутися, якісь цупкі лещата здушили мене. Я ліг на землю і заплакав…
Агнешу ховали наступного дня. Як наречену - у весільній сукні. А я думав про те, що вона злетіла янголятком високо-високо в небо - аж до зірок…

Микола ШАРИЙ.