Поточний № 46 (1284)

21.11.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Японія: смак полуниці у січні


13.02.2019

«Сільські новини» в № 17 від 3 травня 2018 року публікували розповідь «Ми з тобою, Україно!» про благодійну акцію японських науковців-аграріїв із Асоціації «Фонд за безпеку продуктів харчування та життя» щодо подолання наслідків чорнобильської катастрофи на землях  України. Нещодавно із закордонної поїздки повернулася група українських фахівців, до складу якої входила й президент Всеукраїнського фонду «Журналістська ініціатива» Людмила Мех. Наша співрозмовниця поділилася враженнями від побаченого в Японії – країні, яка близька нам тим, що 2011 року пережила власну «чорнобильську» біду – масштабну аварію на АЕС у префектурі Фукусіма.
– Пані Людмило, сільськогосподарська тема в Японії, мабуть, як і в Україні позначена радіаційними наслідками  ядерної катастрофи. Що побачили важливого там? 
– Почну з того, що нашу делегацію спільно з японськими партнерами гостинно прийняли у Посольстві України. Надзвичайний і Повноважний Посол Ігор Харченко наголосив, що Японія багато допомагала й допомагає Україні в подоланні наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Українські експерти тісно співпрацюють з іноземними спеціалістами з метою передачі набутого досвіду. У контексті зусиль неурядових організацій Японії дипломат, до речі, високо оцінив діяльність Асоціації, яку очолює Ковака Джунічі, що вивчає проблему безпечного харчування населення й поширює знання та рекомендації вчених щодо оздоровлення людей і зниження радіоактивності продуктів.
Наступного дня після  ми були в префектурі Фукусіма – в зоні радіаційного контролю поблизу аварійної АЕС. Моторошне враження від того узбережжя Тихого океану. Уздовж нього – немов підстрижені, а то й вирвані з корінням дерева, покинуті автомобілі, залишені добротні будиночки. Раніше дбайливо доглянуті селянські обійстя нині забур’янені – це нетипова картина для завжди охайних, працьовитих японців.
Життя мешканців тамтешнього містечка Футаба – найближчого до аварійної АЕС «Фукусіма-1» – різко змінилося 11 березня 2011 року. Тоді потужний землетрус і гігантський цунамі «пробили» систему захисту атомної електростанції – на ній стався витік радіації. І нам, хто пережив свого часу страхіття Чорнобильської катастрофи, зрозумілі переживання людей, які мусили покинути рідні домівки...
– Ви зустрічали там японських «чорнобильців»?
– З нами виїздив до Футаби колишній мер цього міста Ідогава Кацутака (він, як і ми, на санпропускнику мусив одягнути спецодяг для поїздки в зону суворого радіаційного контролю). Поблизу АЕС місцями пищав дозиметр, нагадуючи, що поряд – небезпека. Пан Ідогава нині борець за права людей, які постраждали внаслідок витоку радіації. Він розповів і показав, що стало з поселенням після аварії на станції. Була й хвилююча зустріч у місті Коріяма (за межами «зони») з групою переселенців, які тепер активно протестують проти експлуатації АЕС.
– Асоціація, яка втілює в життя свій унікальний японський проект в Україні, певно, показала пресі щось і на тему продуктів?
– За шість років, відколи діє японський проект Асоціації, а він спрямований на підтримку «чорнобильців» у деяких районах Київщини й Житомирщини, наші партнери із Сайтами (це містечко в агломерації Великого Токіо) приймали в себе не одну делегацію українців. Цього разу вперше запросили творчу групу, яка працює над телефільмом, отож і програма була насичена. Навіть до вибору місця для короткого перепочинку в дорозі наші партнери поставилися творчо – показали незвичайну полуничну ферму.
Уявіть собі: парковка заповнена автомобілями, а відвідувачі – переважно молодь і сім’ї з дітьми. У павільйоні – кілька майданчиків: є місця для розваг, жартівливого фотографування, вітрина з кількома сортами полуниці в упаковках (ягода недешева – ціна одного кілограма – 20-30 доларів США). 
Поруч магазин, у якому можна купити морозиво й інші ласощі. Є також дешевша альтернатива для охочих поласувати полуничкою досхочу. Посеред зали – черга, відстоявши яку, люди підходять до працівника, що формує групи й проводить веселий інструктаж щодо майбутнього дійства, схожого на перегони збирачів ягід. Тут же двома мовами – японською й англійською – на телеекрані транслюється, теж у жартівливій формі, послідовність цього своєрідного «змагання». Кожний, заплативши однакову для учасників суму за збирання ягід у теплиці, має змогу протягом півгодини насолоджуватися зібраним власноруч «урожаєм» досхочу.
Щоправда, і тут застосовується диференційований підхід: під час оплати в касі враховуються вік споживача й час збирання. Оскільки дійство під назвою «з’їж, скільки зможеш, полуниці» на фермі «Ітіґо Но Сато» відбувається щодня з грудня до травня, то й ціна за «півгодинку» різна: в еквіваленті від 8 до 17 доларів США (700-1600 єн). Власники беруть до уваги і собівартість вирощування, і періоди найбільшого напливу відвідувачів, і сезонну ціну в торгівельній мережі.
Маркетологи зважили можливості ферми й розширили їх завдяки Інтернету. Зайшовши на сайт сільгосппідприємства, можна зареєструватися на конкретний час відвідання. 
До речі, в суботу, неділю та в свята дозволяється збирати ягоди навіть уночі. При цьому можна замовити на вечерю піцу за 2500 єн, спечену в спеціальній печі, й поласувати запашними пирогами з полуницею і навіть ягідним тортом. Усе за бажанням відвідувачів.
– Ви, звичайно ж, спробували на собі, як усе це працює?
– Власне, ми таким чином пообідали. У супроводі ввічливого представника ферми компактною «колоною» з трьох-чотирьох десятків людей пішли до щільних рядів теплиць. Коли перетинали вузеньку дорогу, регулювальниця руху зупинила автомобілі, що рухалися до стоянки. При цьому вклонилась і нам, і водіям…
У довжелезні теплиці група може на вибір зайти й розпочати незвичайне «змагання». Плоди стиглі, яскраві, пружні, ароматні. Виносити ягоди не дозволено, а от на місці їсти – скільки завгодно. І півгодини – цілком досить, щоб «пообідати» вволю. Смакота!!!
Правду кажучи, були сумніви, що наші шлунки витримають таку кількість ягід та ще й немитих. А їх мити й не треба, пояснили нам (вони так вирощуються, що не торкаються ґрунту і є абсолютно чистими, як, приміром, ягоди малини – їх же можна вживати без миття).
Справді, господарі чітко дотримуються технології крапельного зрошення при вирощуванні полуниці, або, як її називають аграрії, суниці садової. Кущі ягід акуратно розміщені рядами, рослини надійно захищає агроволокно. Міжряддя достатньо широкі, відвідувачі можуть розминутися без проблем. У кожного в руках картонні стаканчики – для плодоніжок. Жодних залишків від споживання ягід чи якогось сміття в теплиці не побачиш.
За півгодини ми побували в трьох теплицях, де вирощують різні сорти ягід. У кількох сусідніх бачили робітників ферми, які збирали й акуратно упаковували врожай у спеціальні ящики. Плоди – такі самі першокласні, відбірні, як і ті, якими щойно поласували ми. 
–  Мабуть, власники ферми запрошують подорожніх і постійних клієнтів не лише на полуницю?
– Так, удалині ми бачили ще десятки теплиць – там виноградники. І коли настане час збирати врожай, частину території теж віддають для проведення традиційного для ферми й, вочевидь, незбиткового дійства «з’їж, скільки зможеш…».
Коли в супроводі організатора ми поверталися до офісного павільйону, обмінювалися думками, а чому б і власникам ягідних ферм в Україні не спробувати цей експеримент? Він особливо актуальний тоді, коли дозріває великий урожай, а зібрати його не вистачає рук і часу. Як варіант: ліпше за прийнятну суму дати змогу охочим поласувати, ніж допустити псування плодів. Звичайно, успіх нововведення залежить і від культури поведінки тих, хто впродовж півгодини «господарює» на фермі, і від уміння аніматора знайти контакт з групою, і від бажання обох сторін дістати задоволення не лише від смакування, а й від самого дійства. Зрештою – від взаємоповаги і взаємної доброзичливості, яких так хочеться бачити більше в нинішньому суспільстві!
У Японії мені згадався телесюжет, який бачила торік на одному з наших центральних каналів: йшлося про фермера-початківця, який виставляв частину зібраного врожаю на столику на узбіччі жвавої траси, а сам їхав у невідкладних справах. Занадто сміливий експеримент не розчаровував чоловіка: подорожні брали дари саду-городу й залишали гроші, якими оцінювали вартість екологічного продукту. Але новатора найбільше радувало інше: ніхто не зіпсував його продукцію і не прихопив «касу». Можливо, з таких прикладів і починається процес відновлення довіри між незнайомими людьми в непрості часи. У Японії теж після аварії на АЕС 2011 року через недовіру й страх за здоров’я близьких різко зменшилось споживання сільськогосподарської продукції не лише з префектури Фукусіма, а й із сусідньої до неї Тотіґі, в якій ми й поласували ягодами.
– Вас не лякала, так би мовити, «чорнобильська» полуничка?
– Японські фермери у своїй роботі спираються на рекомендації науковців і фахівців з радіаційної безпеки. Агротехнічні заходи своєчасно й у повному обсязі проведені на перевірених ділянках, виробники надають документальні підтвердження належної якості продукції, якою торгують. Загалом же уряд Японії має стратегічну мету повернути до нормального життя постраждалі території і дбає про чистоту продукції. Боятися споживачам абсолютно нічого на таких фермах.
– Чим іще, крім полуниці, частувалися і що зазвичай їдять японці?
– Гостей з Європи пригощали салатами, всілякими суші, екзотикою на кшталт «чіпсів» із сушених морських водоростей, супами з креветками, в’яленою хурмою, свіжими фруктами тощо. З алкогольних напоїв – саке, віскі, дуже смачне японське пиво.
А в раціоні самих жителів Японського архіпелагу, крім морепродуктів і неодмінного рису, який виконує роль хлібних виробів, справді багато овочів і фруктів. Орної землі в країні обмаль. Японія менша за Україну, а населення там втричі більше, та ще й велика частина території – це гори, в яких люди не живуть. Проїхавши швидкісними залізницями півкраїни від Токіо на Хонсю (найбільший острів) – до південної префектури Наґасакі на Кюсю, ми не раз бачили, як місцеві селяни облаштовують ділянки для овочів просто біля обійстя. Тутешній клімат дає змогу збирати по кілька врожаїв на рік. Тому на відносно просторих місцях виднілися рисові чеки, а біля штучних каналів – ряди теплиць, зручних для вирощування овочів і ягід.
Загалом країна напрочуд цікава й розповідати про неї можна не одну годину й навіть не один день. Але ж у газетної шпальти є межі… 
Щиро дякую за пропозицію поділитися з читачами газети враженнями з далекої, але такої близької нам за своєю грізною радіаційною бідою країною. 
Розмову вів Михайло СКОРИК, 
власкор «Сільських новин».
м. Київ.