Четвертого лютого Костянтину Дубу – 80!

Сьома книга, яка вийшла друком напередодні 80-літнього ювілею літературознавця і письменника Костянтина Дуба є певним етапом світосприйняття автора, підбиває підсумки його насиченого подіями життя. «Яровій радості» ніби адресується всьому людству, якому не байдужа романтична окриленість, пісенність і лірична філософія.

«Я – з Кураївки, родом з Босоногії,

Із тих країв, де колоски збирав,

З могоричів всесильних Самогонії,

З тієї долі, що народ пізнав…»

Так представив себе Кость Семенович у своїй першій збірці «Передгроззя ніжності», яка вийшла друком у 2002 році. А потім народжувалися «Розкрилена бентежність», «Аргонавти легенд рідного краю», «Царина любові», «Яровій радості».

«Складаючи перші літери п’ятьох збірок одержуємо величне, всеосяжне слово ПРАЦЯ, – коментує свій письменницький доробок автор. І не помиляється, адже саме праця супроводжувала увесь його рід у різні часи.

Батько, Семен Кирилович

Кость Семенович народився у родині хліборобів. Його батько, Семен Кирилович, вмів робити практично все. А працював спочатку у колгоспі, а потім на заводі К.Лібкнехта. А коли вже воював на фронті, отримав поранення і опинився аж у грузинському санаторії «Цхалтубо», де його і поставили на ноги, оскільки в останньому бою ворожа міна влучила якраз у кулемет Семена Дуба, а ще зачепила ногу вище коліна та перебила сухожилля. Його, непритомного, витяг з поля бою його товариш, поранений у спину. Казали тоді, що хотіли червоноармійця Дуба на звання Героя Радянського Союзу представити, але вийшло одне непорозуміння. За будь-яких обставин солдат повинен не втратити зброю на полі бою, а в Семена Дуба ту зброю, як ми вже сказали, розірвало…

Після повернення у 1945 році до рідного Підгородного, інвалід другої групи Семен Дуб сторожував у колгоспі ім. Ульянова, у колишньому панському саду, де тоді ще стояла альтанка. Була тоді там 100-літня липова алея, рясно родили жовті сливи, яблука. А тиша була така, що на всю округу було чути цюркання диких голубів.

На жаль, вже давно немає панської альтанки, яка милувала око. Хранителів історії – суворих скіфських баб – вивезли до історичного музею. Залишилися лише спогади про оповитий легендами панський сад і все те, що його оточувало. Згодом ті місця будуть описані у тридцяти легендах рідного краю, над якими зараз працює Костянтин Дуб.

«Кільченська чайка»

Так назве К.Дуб свою новелу про маму і напише:

Топила мати пічку кураєм,

І пічка гуготіла на всю силу,

Освітлювала зморщечки очей

І косу, передчасно посивілу…

Він добре пам’ятає, як Оксана Варивонівна довгими зимовими вечорами при повному місяці вишивала рушники, скатертини, сорочки. До цього часу син береже вишиванку, яку мати подарувала йому у 1963 році. Знала вона і багато українських пісень. Особливо часто виконувала «Їхав козак на війноньку».

Як розповів Кость Семенович, за Підгороднім є містична Ясенова балка, де відбуваються всякі аномалії. Наприклад, група мандрівників з Дніпра повідомила йому, що у цій місцині у них відключився компас, довелося їм тоді три години блукати, допоки знайшли шлях. А коли знову повернулися на те місце, почули якісь голоси з-під землі. На тому мандрівка і закінчилася…

Був час, коли і Оксана Варивонівна ще 18-літньою дівчиною ходила складати сіно у Ясеновій балці. І коли настав час обідньої перерви, сіла дівчина біля ясеня. Аж раптом бачить: червоний кінь біжить по полю. Вона навперейми кинулася до нього, схопила за гриву. А він встав на дибки, повалив її на землю, вдарив копитом і кудись подівся так же раптово, як і з’явився. Так і залишився у неї шрам на підборідді на все життя.

А коли Оксана працювала кухаркою у колгоспі, стався такий випадок. Була вона чесною і принциповою. Колгоспники завжди хвалили її за смачні страви. Аж он чи не вперше на польову бригаду їде представник району, аби перевіряти роботу… кухні. Розсердилася тоді Оксана, що і до її «міністерства» вже добралися, і вирішила нагодувати районного чиновника по-своєму. Майже весь горох для приготування супу викинула тоді в поле, зварила незрозуміло що, після чого начальник дуже невдоволеним був.

Однак наступного року біля бригадного стану зазеленіли високі кущі гороху, селяни із задоволенням смакували молоденькими стручками і не могли зрозуміти, звідки ж вони взялися…

У тому ж 1933 році Бондарка з Набережної, яка раніше печі викладала, змінила своє заняття: одягла шкірянку і стала ходити по хатах, хліб у людей забирати. Зайшла вона тоді до Оксани, а брати нічого. Тоді комісари полізли у мисники, і там з глечиків квасолю повибирали, останнє що було…

До речі, батько, Семен Кирилович, після повернення з війни теж ходив у Ясенову балку сіно косити. І тоді мати йому казала: «Слухай, Семене, візьми із собою у Ясенову балку окраєць хліба, поклади його біля ясеня, з’їсть якась тварина чи птиця, а коли будеш повертатися додому – половину залиш там, а половину – додому». І коли батько ступав на поріг, казав: «Це окрайчик від зайчика». І пахнув той хліб степом, сонцем і вітром.

А був ще такий випадок, коли все небо хмарами затяглося, блискавка вдарила, грім, і навантажений віз упав разом з кіньми у річку. А батько завжди носив із собою складний ніж, перерізав тоді посторомки і разом із кіньми вийшов на берег. А коні тоді були на військовому обліку, і якщо б Семен не вберіг ту худобину, відправили його б десь на Соловки…

Про інші свої оказії, як говорила мати, батько не розповідав. В Оксани Варивонівни була своя легенда: «Якщо золото довго лежить у землі – воно через певний час виходить на поверхню в якомусь образі – чи то тварини, чи то лисиці, чи то жарини, чи то кураїни». І коли батько їхав у поле, то мамині розповіді його лише звеселяли. Та одного разу вирішив і своє щастя випробувати. Зробив пліт і поплив на ньому до обриву, де глибина 17 метрів сягала. У тій місцині, ніби запорожці заховали десь на дні цілу бочку золота. Так воно було чи не так, ніхто не знав. Але багато хто шукав ті скарби, але безрезультатно. Отож і батько зробив пліт, взяв ломаку і вперед. А коли доплив до того місця, чимдуж пірнув та вдарив щосили ломакою у багно. Джерело відкрилося, риби поспливали, а поміж жаботинням з’явилася русалка і руками до себе манить… Злякався батько, мерщій за мотузку та вибрався на поверхню. А навкруги лелеки походжають, чайки кричать, ластівки кружляють, так гарно навкруги. Аж раптом щось яскраво засяяло, підбіг туди Семен, а то – роса на сонці виграє.

«Мабуть, я не розбагатію на чужому золоті, поїхали додому, мій друже, – звернувся він до свого коня. – Тільки ти про наші пригоди нікому не розповідай…»

З випускного – в армію

Повістку в армію Кості Дубу вручили на випускному вечорі у 1956 році. Аби бути у належній формі, вже наступного дня поїхав він у місто. Там на Озерці у перукарні попрощався із своїми чорними кучерями і, коли повернувся додому, багато хто його не впізнав. А вже через тиждень відправили призовника Дуба у Казахстан, де почали обробляти цілинні землі. Як зізнається Кость Семенович, та служба спочатку була далекою від армії: жили у землянках, косили сіно. А потім він бачив гори хліба: пшениці ставало все більше і більше. Пізніше солдатів направили на елеватор, де треба було швидко перевертати збіжжя, сушити зерно...

А далі була справжня служба у ШМАС (школа молодих авіаційних спеціалістів), після якої вже підготовленого фахівця направляють в Угорщину, де з 23 жовтня до 9 листопада 1956 року тривало збройне повстання проти прорадянського уряду країни. Спочатку солдат Костя Дуб разом зі своїми товаришами тримав оборону у Військовій академії ім. Кошута, куди час від часу підвозили новенькі автомати ППШ і там же, у підвалі, їх випробовували.

Вже пізніше Костю Дуба призначають начальником точки на військовому аеродромі.

«Одного разу провід був пошкоджений, а літак вже йшов на посадку, - пригадує К.Дуб. – Ми повинні були ввімкнути вогні, а вони не горять. Біжимо з Мірзо Мурадовим, аби знайти обрив, і раптом Мірзо у темряві наступає на обірваний провід. Він падає, кричить щосили. А коли намагався його врятувати – сам наступив на цей провід, врятувало те, що у чоботях був… Бачу, помирає мій товариш, зробив йому штучне дихання, потім поклав палець в рот, аби язик не запав. А він мій палець ледь не відкусив, довго шрам був. «Ой, Дуб, я помру», - ледве вимовляв Мірзо. А я його заспокоював, дочекалися швидкої допомоги. Життя товариша було врятоване, а літак успішно приземлився».

За цей вчинок командир точки К.Дуб отримав Грамоту ЦК ВЛСМ і 10 днів відпустки.

Калинонька серед полонини

У творчості Кості Семеновича, окрім поетичних та прозових творів, є й чимало пісень, покладених на музику власну та місцевих композиторів. Він радий, що разом із хоровою капелою «Просвіта» у свій час він побував у Кустанаї, Будапешті, Софії, Петрозаводську, Вільнюсі, Тбілісі, Оренбурзі, Мінську. А в Олеському замку на Львівщині пісенний гурт побував якраз на 40-ліття Костянтина Дуба. Саме там народилася «Пісня про калиноньку», яку поклала на музику Наталя Серебряна:

«Ой піду я на плашори

В дальні Синьовири

Та й посаджу калиноньку

Серед полонини.

Та й посаджу калиноньку,

Де срібне джерельце,

Щоб не мліло, не боліло

За тобою серце…»

Вже пізніше автор допише такі слова:

«Над горами калинонька,

Між ярами – рута.

Квітни, квітни, калинонько,

Від Дніпра до Прута.

Квітни, квітни, калинонько,

Від роду до роду,

Розвеселяй України

Нев’янучу вроду».

До речі, після армії Кость Семенович працював на Південмаші, навчався на філологічному факультеті університету, працював вчителем Підгородненської СШ №4, де йому довелося шукати спільну мову з тодішнім непростим 7-Б класом, у якому навчалися Заволока, Сірик, Язовський, Дебельоргов, Золотаренки, Ляшенки. «Некерований» раніше клас після «особливого підходу» класного керівника до порушників дисципліни став цілком нормальним, навіть лижні походи влаштовував вчитель на Чорну яму, всіляко зацікавлював підлітків.

Після міністерської перевірки вчитель української та російської мови Костянтин Дуб отримує призначення на посаду директора Сурсько-Покровської (тепер – Новоолександрівської) школи. Можливо б, затримався там молодий директор не два роки, а надовше, аби не стався такий випадок. Задумав збудувати Кость Семенович приміщення майстерні, розміром 30 на 10 метрів. Вже стіни вигнали, 120 чоловік зійшлося, аби горище накласти, стали вкривати. І тут не вистачило трохи шиферу. Пішов тоді директор до місцевого радгоспу, аби ті допомогли облаштувати дах. Тим паче, що діти керівництва господарства були учнями школи. Так і не дочекався Дуб шиферу, а через кілька днів пішов великий дощ, який змарнував роботу багатьох людей…

Під час навчання в аспірантурі, куди він вступив у 1971 році, Кость Семенович працює над темою «Новелістичний роман в українській літературі». Аналізує «Вершники» Юрія Яновського та «Тронку» Олеся Гончара. До речі, з Олесем Терентійовичем він зустрічався ще у 1964 році. До цього часу береже найцінніший подарунок від автора – роман «Тронка» з підписом Олеся Гончара.

Дух землі своєї

У свої 80 рокі Кость Семенович повний енергії, задумів, планів. Найбільше тужить за своєю дружиною, якої не стало п’ять років тому.

«Мені допомагають жити ніби прості, але такі важливі речі: дух своєї землі, свого оточення. А ще двоє дітей та восьмеро онуків», – зізнався він.

Донька Ірина продовжила батькову справу, вона – доцент кафедри історії та політичної теорії НГУ, кандидат філологічних наук. Має чи найголовніше у нашій країні звання «Мати-героїня». Народила і виховала п’ятеро дітей – синів Андрія, Івана, Вірослава, Петра, доньку Олечку. Син Станіслав став істориком, має активну життєву громадянську позицію, виховає трьох діточок: доньок Богдану та Ангеліну, сина Арсена.

«Я з тих начал, що мати сповила,

І в пісні дарувала кожній долі,

Схилившись в праці, як веселка в полі…

Я з маминої крихітки тепла».

Так написав він про себе у вірші «Звідки я».

І тут, як мовиться, нічого додати. Окрім життєдайної сили, яка допомагає жити і творити нашому ювіляру – літературознавцю, науковцю, краєзнавцю і просто добрій людині – Костянтину Дубу. Здоров’я Вам Косте Семеновичу, здоров’я, здоров’я на довгії літа !

Олексій ГУДЕНКО.