Уже 80 літ Україна живе з дуже болісною пам’яттю про мільйони своїх рідних, молодих, старих і ще ненароджених на Божий світ, яких радянська влада стратила голодом. Знавіснілі від несподіваної, ніким не контрольованої безмежної імперської влади червоні кати впродовж 1932-33 років витискали останні життєві соки з українців. Бездумно відкинувши давню національну хліборобську традицію родинного господарювання на землі, більшовики запровадили недолуге «колективне ярмо», на десятиліття наперед прирікши людей до напівголодного існування. Примара «союзу серпа і молота» обернулася насправді гіркою реальністю смерті й голоду…
Свідчення людей, що пережили небачені світовою історією жахіття Голодомору, є історичними фактами. Свої спогади про той час редакції «Сільських новин» надав нещодавно Борис Ванда, учасник війни з Царичанки. Вони у віршованій формі. Написані про той трагічний відрізок буття українського народу, який на все життя залишився в пам’яті п’ятилітнього хлопчика. Тоді йому довелося пережити незрозумілу дитячій душі смерть рідних людей від голоду. А давні спогади вже у зрілому віці постали реквіємними поетичними рядками…
У вересні Борис Демидович святкував своє вісімдесятип'ятиліття. У Царичанці він належить до когорти ветеранів, яких називають совістю нації. Дякує долі, що є в нього син Олександр, який з сім’єю живе і працює на Миколаївщині, і була люба його дружина Марія, яку судилося пережити… І є друзі і всі люди, з якими вміє жити в злагоді. А ще книги і преса. І є власні поетичні твори про красу цього світу, сторінки свого нелегкого трудового життя і дитинства.

Григорій ДАВИДЕНКО.