ДИВОМ виживши в пеклі Іловайського «котла», він не нарікає на долю. Після трьох кульових поранень – в плече, руку і ногу – Артем лікується в Дніпропетровську. Все пережите в зоні АТО невисокий приємної зовнішності худорлявий хлопець з відкритим поглядом очей пригадує з вірою в праведність власного шляху:

- На війні все залежить від людини. Інколи від тієї, яка знаходиться з іншого боку протистояння… Події останнього року, що відбулися в Україні, глибоко мене вражають. Твердо переконаний – українська нація має право на щасливе вільне життя. До нього треба повсякчас прагнути і свідомо обирати, принаймні хоча б періодично на виборах. Добре розумію величезні загрози, підготовлені для українців правлячою кремлівською верхівкою. Свій «рускій мір», де людина є лише тим одвічним «гвинтиком» в імперському войовничому механізмі, вона насаджує цинічно і підступно. В житті мені щастило на зустрічі з людьми, які допомогли стати патріотом. Я закінчив Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту імені В. Лазаряна, працював менеджером в ТОВ «СВК Снабресурс», у 2012-2013 роках був помічником народного депутата Андрія Міщенка з ВО «Свобода».

Коли весною Росія почала бойові дії проти України, організовував на батьківщині волонтерський рух допомоги нашим бійцям в зоні АТО. А як побачив, що передовій потрібні воїни, записався добровольцем до батальйону «Дніпро-1». Пройшов двотижневий курс підготовки в ізраїльських інструкторів. Акцент робився на фізичну підготовку, бо на війні солдат має рухатися. Третина групи з 15 чоловік не витримала навантажень. Я постійно займався бігом, тож підготовку пройшов. Добровольчі батальйони вчасно потрапили на передову – якби не вони, ворог був би вже біля Дніпра.

Одразу зрозумів – на війні невіруючих немає. Коли потрапляєш під вогонь «Граду», то дрижить не лише земля, а й повітря. В такі хвилини треба лягати і молитися Богу. А в бою головне - не боятися. Особливе захоплення професійними діями викликає наш батальйон «Миротворець», де служать хлопці, які були до цього в «гарячих» точках. На загал у добровольчих батальйонах вища дисципліна. Та досвід приходить з боями до кожного солдата, хоча його ціна надзвичайно велика. Втрата найближчих друзів – найстрашніше… В Донбасі нам протистояли наркомани, криміналітет, професійні військові. Останні перевдягались в нашу форму і групами по 6-9 чоловік діяли, деякі з них вже знищені. Озброєння у них краще, є «калаш-сотка» з глушником і пластиковим прикладом тощо.

Причин утворення Іловайського «котла» декілька. Перед цим добровольчі батальйони та армійські підрозділи добре потіснили терористів. Ще б трохи, і територія України була б вільною від різноманітних банд. Та Москва не хотіла змиритися зі швидким закінченням організованої і початої нею війни, тому в Дні Прапора та Незалежності кинула в бій професійні військові частини. Іловайськ – велика залізнична станція. Там було все – і зрада, і здача позицій. Щойно мобілізовані солдати однієї з бригад при першому вогневому контакті почали тікати… «Азов», Дніпро-1» і «Донбас» з армійськими підрозділами трималися. Наш батальйон потрапив у засідку, ми прийняли бій. Нас обстрілювали міномети і «Гради». Але танкісти робили дивовижні справи – під вогнем зібрали всіх поранених… Відійшли, наступного дня зупинив їхній блокпост, не змогли пробитися. Зайняли кругову оборону, чоловік шістдесят пішли на допомогу «Донбасу».

Нас оточили біля 500 чоловік, почалася масована атака. Після трьох їхніх атак ми пішли в контрнаступ, але «сєпари» обсипали нас «градами» і «ураганами». Треба було пробиватися в напрямку Старобешеве, пішки в бойовому порядку, але хтось сказав, що там пастка. Пізніше почали домовлятися про вихід. Росіяни запропонували скласти зброю, але всі сказали – ні. Вони пообіцяли нам безпечний коридор. Ми почали просуватися двома довгими колонами, переважно цивільним транспортом, було три БМП і 10 танків. У «спринтері» нас було 30 чоловік. Невдовзі він заглох, бо раніше був посічений осколками. Далі їхав з «Миротворцем». Наш «Богдан» біля Новокатеринівки був обстріляний, куля попала мені в плече. Ми йшли як в тирі, а росіяни із засідок на пагорбі по нас «працювали». Далі застрибнули в «пікап», почали прориватися. Вибух викинув мене із заднього сидіння. «отримав» кулю 5,45 мм вище коліна і руку перебило. Відтоді лежав на місці, доки не стемніло. За годину в тому степу полягло біля півтисячі наших побратимів…

Навкруги там нема трави, все випалене - один попіл, він був як антисептик для моїх відкритих ран. Довго повз вночі до Новокатеринівки, в пошуках води добрався до свинячого хліва. Там мене побачив господар і спитав: «Яка армія?» Коли почув «українська», занудьгував, але дав поїсти. За півгодини приїхали росіяни, обшукали – а чим вас озброює армія НАТО? Привезли на блокпост, перев’язали медики, не росіяни, поклали на ліжко. Були дуже здивовані, що я вижив після кількох поранень і великої втрати крові. А поряд зібрали на «КамАЗ» чимало наших поранених і довго возили, після чого кілька з них померли. Один з росіян наставляв на мене автомата і злісно запитував: «Страшно?» Багато представників «денеерівців» українських добровольців розстрілювали. Мене не допитували. Пізніше зав’язалася кількагодинна розмова. Росіяни не розуміли – чому ми в оточенні не здаємося в полон? Чому в нас такий високий бойовий дух? Тоді дехто з них вперше почув правду про Україну. Про те, що в нас немає ніяких фашистів і влада обирається демократичним шляхом. Я говорив українською і російською. Наприкінці російський офіцер зізнався, що в них немає мотивації воювати проти нас. Та в них забирають телефони і наказами женуть вперед на нашу землю…

Пізніше мене долучили до групи з обміну. Так навіч переконався, що на війні все залежить від людини. Коли загальнолюдські цінності переможуть оту загарбницьку східну злість, яка розділяє на два табори жителів Донбасу? Як могли люди повестися на чужі облудні обіцянки і воювати за чужі інтереси? Ці питання глибоко турбують мене.

ТАК, Росія в Донбасі вже в котрий раз повторює свою давню підступну тактику - на «чорне» каже «біле» і навпаки. Пригадаймо, як у 40-х роках минулого століття в Західній Україні діяли, за розсекреченими тепер даними, сотні радянських диверсійних груп. Вони ночами, переодягнувшись в повстанську форму, вбивали і палили вчительок і дітей зі сходу, а провину покладали на… УПА. Ще й досі дехто вірить цій брехні і люто ненавидить Степана Бандеру - легендарного українця, який усе свідоме життя боровся проти всіх окупантів української землі, за нашу з вами свободу. Хіба це не найбільший парадокс давнього обману? А сьогодні росіяни під нашим прапором обстрілюють мирні донецькі оселі, а звинувачують у всьому «українську хунту». Як не дивно, знову чимало хто цьому вірить, як і вірить у міф про «власну республіку». Колись В’ячеслав Чорновіл часто повторював – не вір словам, а вір ділам. А справжні діла свідчать, що під виглядом «утворення нових республік» відбувається нахабна окупація нашої землі новітньої ордою.

Артем Кравченко, попри молодість, добре розуміє суть сьогоднішньої окупаційної війни проти України. Протоієрей Геннадій з Дніпропетровська, його духівник, сказав про Артема такі слова:

- Він підкорив мене своєю любов’ю до України. Його поклик – вести людей за собою, його знають скрізь і підтримують. Коли був Майдан, Артем сказав: «Люди, обирайте правду!». На моїй пам’яті Кравченко жодного разу не покривив душею. У кожного є своє призначення. У стріли, наприклад, є наконечник. Артем і є цим наконечником. Тому я без тіні сумніву благословив його як кандидата до Верховної Ради України.

У це навіть важко повірити - після кількох операцій на нозі, з рукою в гіпсі і двома кулями в тілі, практично перебуваючи на лікарняному ліжку, Артем Кравченко зробив і цей життєвий подвиг. Був висунений громадою кандидатом у народні депутати по 34-му мажоритарному округу, тобто по рідному Верхньодніпровському, Царичанському та П’ятихатському районах, і прийняв запрошення. Йшов, спираючись на патерицю, до людей, стояв, пересилюючи біль, перед ними на холодному осінньому вітрі:

- Дякуючи Богу, залишився живим в Іловайському пеклі, тож маю особисту відповідальність перед Богом, Україною і побратимами, які там загинули, захищати нашу державу, - каже Артем Кравченко. – Українські воїни власним життям і смертю довели, що таке любов до України. В парламенті держави треба діяти так само рішуче і розумно, щоб наш народ зміг почати жити за новими, праведними законами, про що мріяв ще Тарас Шевченко. Вдячний усім, хто підтримав мене на виборах, і всім, хто на них прийшов. Вірю в кращу долю України.

У нелегких виборчих змаганнях Артем Кравченко серед дев’яти кандидатів 34-го мажоритарного завоював почесне третє місце – його підтримали 10 тисяч 394 виборці, а на кількох дільницях впевнено переміг. І це при тому, що він фізично не міг багато їздити і не мав коштів на рекламу, як опоненти. До речі, його основними конкурентами були директори потужних підприємств. Люди повірили Артему ще й тому, що він твердо переконаний – нові законопроекти мають розроблятися після публічного діалогу з громадою на місцях і схвалюватися насамперед виборцями. Цього, на жаль, ніколи не було в його рідному окрузі. Як і не було досі – дуже хочеться помилитися - у всій Дніпропетровщині.

Тож спасибі тобі, Артеме, за все, що ти вже встиг зробити для України. Після завершення лікування в Польщі, куди він незабаром поїде за направленням Дніпропетровського облздороввідділу, його обітниця, вистраждана після страшного Іловайського пекла, обов’язково здійсниться. І нехай всі дороги для нього на цьому шляху будуть рівними, а люди – привітними!

Григорій УКРАЇНЕЦЬ.