БІЛЬ ШОКУ

Прямо посеред тихих та патріархальних П’ятихаток, що за 424 роки своєї буремної історії звикли послуговуватися «русько-українським» суржиком, прямо посеред моїх рідних П’ятихаток вишуканою українською до мене несподівано звернувся з настільки ж вишуканим, як і цілком, повірте, несподіваним проханням молодий вірменин швець Шаварш Калашян:

—Даруйте, будь ласка, за, може, несподівану турботу, але чи не могли б ви, шановний, поставити ось тут свій підпис? — Ненав’язливо кладе під мій лікоть уже помережаний чиїмось автографами аркуш паперу, а в руку ніяково тицяє кулькову ручку. — У П’ятихатках розпочалася акція по збору для міськради голосів наших земляків про вшановування вічної і світлої пам’яті невинно убієнного в Донбасі мого і вашого співгородянина Юрія Голополосова.
Важко передати навіть співучо-солов’їною той шок, що спізнали його два глибоких пенсіонери. Шок! Бо йшлося не про 62 збитих легендарним асом німецьких зайд-літаків, а про вбивство сепаратистами-терористами під Червоним Лиманом нашого п’ятихатця Юрія Олексійовича Голополосова. І Назвати це НОВИНОЮ?! Ні — Болем! Потрясінням! Жахом! Злочином! Бо йдеться про Життя, покладене на вівтар України, на її незалежність, на її неподільність, на її сьогодення і на її будучність.
Тому, як свого часу повітряний винищувач Павлюк малював на фюзеляжі свого апарата червоні зірочки за збиті ворожі літаки, так того дня ми поставили українські тризубики своїх підписів у вимогливому зверненні до рай- і міськради молодого вірменина-земляка Мехаковича (назвемо його тут і по батькові, хоч і має від народження всього 26 років).
- Оце за день маю лише 270 підписів, - скрушно інформує. — А всього треба, як мені сказали в координаційній громадській раді молодіжного руху району «Народжені Майданом», — щонайменше 5 тисяч. І мій побратим Юрій Нікітенко уже має в активі більше тисячі. Та ви, лишень, до нього підійдіть - поруч працює. Він залюбки дасть вам розгорнуте інтерв’ю.

МАЙДАНОМ НАРОДЖЕНІ
Розмова з новим знайомцем і справді стала вдячною. Скромно відпозиціонувавшись як громадський діяч любих П’ятихаток, юнак з неабияким пієтетом почав розповідати про діяльність їхньої молодіжної ради «Народжені Майданом» по увіковічненню світлої пам’яті нашого земляка (і його, завважте, тезки — з гордим придихом у голосі акцентував) Юрія Голополосова.
- Річ, повірте, не лише в тому, щоб на будівлі першої міської школи і п’ятиповерхівки, що поруч з нею, де майбутній воїн учився і жив, прибити по меморіальній дошці, а, передовсім, у вихованні та підтримці серед наших сучасників і, в першу чергу, молодих почуття високого морального духу (у тоні співбесідника явно вчувається оптимістичний настрій цілком зрілого чоловіка і, якщо хочете, навіть уже й політика), почуття патріотизму, безмежної любові підростаючого покоління нових П’ятихаток до неньки-України.
( А як же бути з побутуючим, ба навіть з нав’язуваним деякими «діячами» твердженням, що сучасна молодь, мовляв, як і завжди, глуха до авторитетів і буквально вже погрузла в пофігізмі?).
- У наших лавах - найширші представники всіх верств населення, — говорить Ю. Нікітенко, — всіх професій. Прошу обов’язково прописати у вашій газеті молодого, але тямущого і беручкого до ініціативи фермера Ігоря Половинку. Без його матеріальної підтримки нам складно навіть уявити роботу координаційної ради. Та хоча б той же папір і ручки для оформлення підписів городян не з повітря ж беруться. Не кажучи вже про виділення продуктів і коштів для наших солдат у зоні АТО. А ще Ігор Володимирович як спортсмен привносить в нашу раду дух співзмагальництва, бадьорості і, безперечно, оптимізму.
— Одним із лідерів і координаторів нашого руху в районі, — продовжує молодий громадський діяч П’ятихаток, — є, безумовно, Владислав Юрійович Омельянченко. Варто окремо підкреслити, що завдяки йому ми у своїй діяльності тісно співпрацюємо з народною радою П’ятихатського району. До речі, як ви, очевидно, вже здогадалися, він є сином Юрія Миколайовича Омельянченка, начальника районної служби порятунку Міністерства з надзвичайних ситуацій.

ЧОТИРИ ТЕЗКИ
І от, як вам вже відомо, саме цей Юрій Миколайович був однокласником нашого Юрія Голополосова. І саме протягом останнього календарного року він неодноразово їздив до свого товариша і друга в селище Гвардійське Новомосковського району, де дислокується 25-а окрема Дніпропетровська повітряно-десантна бригада, а також у Червоний Лиман Донбасу, під яким той і загинув.
Все, Юро, наш громадський активісте! І величезна вдячність тобі: я таки фартовий журналіст, gui gverit reperit — хто шукає, той знаходить. Але все одно побільше б нам сьогодні таких небайдужих серцями, з невихололими душами, Майданами народженими!
Отже, в один день вже третє щасливе знайомство. Переді мною — солідний чоловік, котрий, по всьому, вже успішно подолав чоловічу кризу свого сорокаріччя, за якою настають життєва зрілість і надійність в усьому. Спецуніформу віншують велика зірка майорських погон і промовиста назва «Рятівник». Одразу все зрозуміло.
Два тезки-нерозлийводи — Голополосов й Омельянченко — ходили в один клас аж до закінчення школи. Обоє — мов дві краплі ртуті, але живіші, прудкіші за них. Енергія з них била через вінця молодості. Голополосов ще й у музичну школу бігав, де знався не тільки в одних гамах та сольфеджіо, а був ще й веселим зачинателем невинних юначих забав і витівок. Юрій же — за гороскопом невтомний жартун!
Рано відлетіла за вирій життя його мама — народжена в самій Москві. У П’ятихатках же працювала у Юрасевій, першій міській школі, завідувала їдальнею. Уже 15 літ, як вона в ліпших світах. І два роки тому помер батько, залізничник. Втішає тільки те, що Бог першими з-посеред нас забирає до себе кращих чи то за якісь наші земні старання-заслуги, чи то в Нього там таких вічний дефіцит. Нам те, на жаль, не відомо.
По навчанню в школі життєві шляхи юнаків спочатку розійшлися. Омельянченко вступив до технікуму, а Голополосов був призваний в армію. Після дійсної став служити контрактником у П’ятихатській військовій частині. Аж до розформування. І дружні стосунки двох тезок міцніли з року в рік.
Не поривали тезки-однолітки зв’язків, як і перевели Юрія Голополосова служити в Новомосковськ, де той одружився на однополчанці Людмилі. Певно, що виростили собі й сина. Юрія! (Нині студент юридичної академії імені Івана Богуна у Харкові). Під Новомосковськом, у селищі Гвардійське, старший прапорщик, старшина роти і до пенсії за вислугою років дослужився. Сталося це у цьогорічному січні.
А як добре закологойдилося у Криму, вчорашній заступник командира взводу пішов у місцевий військкомат і записався до лав Збройних сил України добровольцем. У березні на перепідготовку й забрали.
Юрій Омельянченко кілька разів їздив до друга-воїна під Слов’янськ і Червоний Лиман. І не просто його провідував, а зрозуміло, що й не з порожніми руками. То наколінники йому у взвод підкине, то й з домашніми харчами від земляків-п’ятихатців розстарається. Фотографувалися на згадку — військові будні як швидкоплинні, так і непердбачувані.
Великий скромник Ю. М. Омельянченко навіть не обмовився кореспонденту, що його син, як читачеві уже відомо, є координатором молодіжного руху в районі «Народжені Майданом», а сам він, начальник «еменесників», до увіковічнення пам’яті свого друга має відношення хіба що дотичне.

НАМ БИ ЛЕВІТАНА ЗАРАЗ
Та ось здригнулася велика зірка майорських погон, а голос головного рятувальника району раптом перервався. 19 червня нинішнього року під час проведення військової операції в рамках АТО Юрій Голополосов під Червоним Лиманом відлетів на небо. Загинув смертю хоробрих.
Левітана б сюди, щоб аж мороз по шкірі! А не моє недолуге перо.
Те сталося по обіді. Поруч з Юрієм розірвалася ворожа міна. Будь вона явлена бойовиком-сепаратистом, бандитом, мародером і поборником української федералізації чи вкладена йому в руку «старшим братом» північної сусідки, що захищає тут у нас її, бачте, інтереси.
Цілий день тоді йшов дощ обложний. Як кажуть у народі, добовий. То, виявляється, небо цілий день 19 червня, відплакувало нашого Юрія. Ще до обіду він витяг з поля бою двох поранених бійців свого взводу. А по обіді його не стало. Не стало для дружини, для сина, для брата Артема, для однополчан. Для України не стало. Господи, як тільки плакали ті два бійці на його похоронах!..
А як тужить за Юрієм Голополосовим п’ятихатська земля! І народжена Майданом наша молодь порушує тепер перед п’ятихатськими владцями клопотання не тільки про встановлення традиційних меморіальних дошок на будинку й школі, де жив й учився наш славний земляк, але й про зміну назви однієї з центральних вулиць райцентру одіозного Железнякова, на якій розміщені будівлі державних установ: районної ради, райдержадміністрації, міськради тощо, на ім’я Юрія Голополосова.

ПАМ’ЯТЬ СУВОРА І НЕТЛІННА
Адже матрос-партизан Железняк до історії П’ятихаток не мав ніякогісінького стосунку! І вбито його не в степу під Херсоном, як донедавна оспівувалося у відомій пісні, а під містечком Верхівцеве нашої області. Сьогодні на тому місці однойменної станції - занедбаний скверик з облупленим йому пам’ятничком (місцеві залізничники не доглядають за ними, вважаючи, що це місце територіально підлягає міськраді, в якої руки ніколи до нього, само собою, не доходять).
Ми ж пам’ятник анархісту Железнякову, котрий, щоправда, оперативненько перекинувся до більшовиків, помістили якраз навпроти дому Господнього — храму Благовіщення Пресвятої Богородиці. Яке святотатство! Он він через своє гранітне плече спідлоба сьогодні вовком на церкву поглядає. Як Ленін на буржуазію!
Це саме Володимир Ілліч як голова нового уряду «тюрми народів» відправив свого сатрапа в Україну, (коли в нього варта заморилася глядіти її уряд тимчасовий). Щоб матрос-партизан встановлював у нас радянську владу. Щоб українці вищезали під час штучно створених нею трьох голодоморів.
Путін посадив сьогодні в Криму Гобліна (чи треба пояснювати, що означає це дебільно-кримінальне прізвисько?). Саме вчорашній кадебіст заслав сьогодні на Схід України таких собі громадян Росії, як Гіркін (погоняло «Стрєлок») та Безлер (з кликухою «Бєс»), аби ними на базі Донецької, Луганської та інших наших областей «Новоросії» захищались інтереси «руськаґа міра». Тоді як ще у Біблії записано, що кожен чоловік повинен бути паном у своїй хаті і говорити про це мовою свого народу.
І це тільки Божа десниця відвела компартійне чиновництво під час бучного святкування визначеного ним самим 100-річчя заснування П’ятихаток від перейменування тоді міста у Железняковськ! Автор цих розлогих рядків ні в яких архівах і музеях не виявив навіть найскромнішої цидули про офіційну дату заснування нашого сучасного поселення. Зате доктор історичних наук Дніпропетровського національного університету ім. О. Гончара Іван Сергійович Стороженко неспростовно й доказово вивів дату, з якої «стало єсть» наше місто 1590 року.
Та Бог з ними, з цими історичними розвідками! До яких доречно додати такий промовистий факт: п’ятихатським пам’ятником Железнякову врешті-решт зацікавився столичний інститут Національної пам’яті України. З якого-бо дива його у вас воздвигли? Оскільки ще в тому ж 1919 році ще не вихололе тіло Железнякова вигорнули з могилки і, сливе, швиденько з Верхівцевого спровадили у Москву. Звідки прибув.
А нам, значить, тут його бовван глядіти? Обурюється тепер громадський активіст, корінний житель П’ятихаток С. Козлов. Та ми вже заморилися від такої сумнівної пам’яті! Чи таки знов по 20-30-50 роках почнемо ще раз перейменовувати наші вулиці? Іменами «Гобліних», «Стрєлкових» й інших різних «Бєсов»? Доки не будемо поважати себе, свою, українську, історію, своїх героїв?
Невже допустимо, що наш росіянин Юрій Голополосов, котрий віддав своє життя за краще майбутнє неньки-України, нашого міста, його земляків, у небуття, у забуття відійде, га?
— Та вам тільки дай волю — ви всі пам’ятники потрощите! — кислою слиною запирскав мені в очі землячок-правдолюб. — Он уже й нашого дорогого Леніна скрізь поваляли, — схлипнув жалісливо. — І тепер на кожному розі по своєму Бендерє поставітє?
А ми ж, справжні українці, так жодного разу їхньою РОА і їхнім Власовим (за свідченням Жукова саме його він у 1941 році рекомендував Сталіну основним захисником Москви) нікому не дорікнули.
А наш коханий Юрій їм, дійшлим регіоналізації та федералізації, колодою в оці. Як і вся наша єдина й неподільна держава. Адже вочевидь, що ці та інші «зації» вони замість сепаратистського «мёду» собі на хліб воліють товсто класти. Все інше — їм до шмиги. Бо така вона, гірчиця російська.
Правда ж, Юріє Олексійовичу?
І пробач нам, будь ласка, борги наші.

Вячеслав БУЛАВА. м. П’ятихатки, Дніпропетровська область.

Указом Президента України Петра Порошенка Юрій Голополосов нагороджений орденом «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно).
А в центрі Пятихаток на банері з’явився його великий портрет з промовистим написом «ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!».
Фото із сімейного архіву
Юрія Омельянченка.