Поточний № 6 (1193)

19.02.2018

Ювілей Героя


27.12.2016

19 грудня директору ТОВ «Агрофірма «Дружба» Новомосковського району, Герою України Анатолію Вуйчицькому виповнилося 80 років

Рідні та близькі, колеги по роботі, керівники агроформувань вітали Анатолія Станіславовича із цією знаменною датою і бажали, у першу чергу, здоров’я.

«Це наш наставник і орієнтир у житті, – так сказав про ювіляра начальник управління агропромислового розвитку Дніпропетровської ОДА Вадим Удовицький. – Його енергії вистачить ще на багато років, а його досвід, напевно, буде вписаний золотими літерами у розвиток аграрної галузі всієї України».

«Це людина від землі і Бога, – такої думки про ювіляра радник голови обласної ради Олександр Любович. – Вуйчицький підняв рівень сільгоспвиробництва та культури землеробства у ТОВ «Дружба» до висоти, на яку рівнялася вся область: у кращі роки врожайність озимої пшениці у нього становила понад 70 центнерів, кукурудзи – понад 100 центнерів, соняшника – понад 30 центнерів. Саме за високі результати господарювання, підвищення родючості земель, впровадження новітніх технологій у рослинництві в 2002 році Анатолію Вуйчицького було присвоєно звання Героя України. І сьогодні усім нам є чому повчитися в Анатолія Станіславовича, адже у свої 80 він повний енергії, як керівник господарства тримає під своїм контролем усі процеси у полі, на току, у бригадах. Своєю наполегливістю та авторитетом він зумів зберегти цілісність господарства, яке сьогодні працює, як часовий механізм. 130 працівників мають роботу і пристойну зарплату, а близько 900 пайовиків отримують найвищу в області орендну плату за землю. Він зберіг команду спеціалістів, які під його керівництвом працюють на загальний результат. Головні його риси - відповідальність, вимогливість, вміння працювати з людьми. Хочу побажати йому ще багато здоров’я, яке б давало змогу йому і надалі впевнено тримати штурвал агрофірми «Дружба».

Лоб завжди був мокрим

Ми намагалися проаналізувати життєвий шлях Анатолія Вуйчицького. Він був найменшим у сім’ї. Батька свого не пам’ятає, оскільки він помер ще у 1941 році перед війною. А коли брат Петро пішов на фронт, а сестри Марія та Віра вийшли заміж, у голодному 1947-му залишилися вдвох: мати, Ганна Антонівна, та 11-річний Толя. До обов’язків хлопця, окрім навчання, входили не менш значимі: скопати 23 сотки городу, причому якісно. Оскільки Ганна Антонівна «халтури» не прощала, то за берізку, яку Толю забув вирвати, можна було отримати стусана. Як вже тепер пригадує Анатолій Станіславович, мати хотіла виховати мужню людину, яка б не боялася життєвих ударів.

З часом обов’язки хлопчини, мешканця села Мар’ївка Магдалинівського району, розширювалися. Треба вже було посадити і прополоти город, зібрати врожай, накосити три гарби сіна. І хоча на допомогу приходили сестри, лоб у Толі завжди був мокрим.

А ще Толі треба було наробити чимало лампачу з коров’яку та скласти його на горище, щоб вистачило його на всю зиму обігрівати хату та готувати їжу.

Коли настав неврожайний і голодний 1947-й рік, Ганна Антонівна, яка вже пережила голодовку 1933-го, дуже боялася за свого найменшого сина. «Ми жили впроголодь, але не голодували, – пригадує Анатолій Станіславович. – Мама була дуже економною. Десь «завалявся» у нас шмат сала – кілограми два, так вона щоранку відрізала маленький шматочок розміром 1 см на 1 см і давала мені, щоб його я не їв, а смоктав. А ще пам’ятаю таку картину. На колгоспному дворі стояли дерев’яні амбари, де зберігалися харчі. В обід туди привозили щойно спечений хліб – хлібина затягувала кілограмів на п’ять. А мені так хотілося спробувати того хліба. Доводилося довго очима їсти ті буханці, думав, що дядько зжаліється та дасть хоча б маленький шматочок. Не дочекавшись нічого, розвертався і з опущеною головою йшов додому. А як же тоді хотілося хліба!».

Трохи пізніше Толя намагався зрозуміти: чому пшеницю вирощують у селі, а хліб можна купити тільки у місті. Поки він думав над цією проблемою, його мати готувала базар – яйця, сир і відправляла сина до Дніпропетровська, на Озерку. Лише там, спродавшись, Толя міг придбати пару хлібин і цей делікатес привезти додому у село.

Хоча одного разу сталася прикрість. Зібрався Толя з ящиком яєць у місто, аж тут дядько кіньми їде.

– Клади ящик на підводу, хлопче.

А дороги, як ви розумієте, були і тоді неважні. Не залишилось з тих яєць нічого…

Один бал не добрав

У школі Анатолій Вуйчицький зорі не хапав, але вчився добре. З усіх предметів обожнював хімію, яку викладала Галина Гнатівна. Саме вона ще у дев’ятому класі налаштовувала:

– Давай, Толю, старайся, треба в інститут вступати, ти ж розумний хлопчина.

– Після цього мені як пошептало, – згадує Анатолій Станіславович. – Я став тихіший, спокійніший, поміркованіший, хоча ніколи у забіяках не значився. Адже з хлопцями ніколи не билися, а якщо і в сусіднє село ходили, нас ніхто не чіпав. Найбільше що міг – дівчину за косу смикнути, так хіба ж це злочин?

Десятий клас Анатолій Вуйчицький закінчив на чотири і п’ять, з однією трійкою з іноземної мови. Тут проблема була в тому, що у восьмирічній школі вивчалася французька, у середній – німецька.

І коли довелося складати іспити у Дніпропетровському сільгоспінституті, знову іноземна мова нагадала про себе – на трьох екзаменах отримає п’ятірки, а з німецької – трійку. У результаті для вступу не вистачило одного бала.

Абітурієнт Вуйчицький не розгубився і пішов на прийом до самого ректора сільгоспінституту.

– Я хочу вчитися, адже поїду на роботу у село, – сказав.

– Іди тоді на заочне відділення, я ж не можу порушувати інструкцію, – порадив ректор у тій ситуації.

І став тоді Вуйчицький студентом-заочником першого курсу агрономічного факультету. А потім була служба в армії, робота на Південмаші. І коли він, на той час вже третьокурсник сільгоспінституту, вирішив працювати у селі, із заводу його не хотіли відпускати. Обіцяли і направити на навчання, і роботу, і квартиру. Та село до себе кликало сильніше…

За рік до польоту Гагаріна

У колгоспі «Видвиженець» Новомосковського району 12 квітня 1960 року розпочалася трудова біографія майбутнього Героя України. Возили тоді на поля органіку бричками. Робота однотонна і далеко не романтична. Якось студент 3 курсу Вуйчицький звернувся до свого наставника:

– Григорію Тарасовичу, чи ми такі хороші люди? Привезли 10 підвод, а запишемо 20.

А той тільки посміхнувся і сказав:

– Так діло не робиться, хлопче. Ти зараз 20 підвод напишеш, приїде комісія, норму підвищать, зарплату знизять. Оце роби, нікуди не поспішай. Багато, звичайно, не отримаєш. Та головне – нікому не зробиш нічого поганого…

Вже через місяць Вуйчицького призначають обліковцем у рослинництві, а восени переводять у бухгалтерію колгоспу, де працював півтора року. Далі трудова біографія стрімко пішла вгору: у 1963-му році він уже агроном відділку у колгоспі «Видвиженець» у Голубівці, через рік – бригадир комплексної бригади. У цей час отримує у службове користування мотоцикл «Іж», який ледь їздив. Вечорами його лагодив: розбирав, збирав, замінив всі необхідні деталі. І тепер бригадира Вуйчицького можна було побачити скрізь: у полі, майстерні, на току. Він всіх бачив, і його бачили. Люди старші уже подейкували між собою: «А з нього діло буде!».

У 1965 році у колгосп приїхала поважна делегація на чолі з очільником району Анатолієм Щудром. Оглянули і бригаду Вуйчицького, скрізь все до ладу, побували у полі – кукурудза тоді добре вродила.

– Головою колгоспу підеш? – запитав Щудро Вуйчицького.

– Я над цим ще не задумувався, – відповів бригадир.

– А ти тут до сивини хочеш досидіти? Ти ж молодий!

Як зізнався Анатолій Станіславович, після цих слів «у душі залоскотало». Хоча директор колгоспу «Видвиженець» Федір Олійник і сам був не проти, аби перспективний бригадир зростав у його господарстві. Однак у січні 1965 року звільняють голову колгоспу «Вперед». А вже 1 лютого на загальних зборах Анатолія Вуйчицького обирають головою.

Колгосп – «Вперед»!

Молодий голова колгоспу відкрив для себе у Новостепанівці багато нових фактів, про які в інститутах не вчать. Контора – глиняна, дитсадок – глиняний, школа – глиняна, сільрада – глиняна, тракторної бригади немає. Натомість крита руберойдом будка, у якій стояла розібрана плита – хтось цеглу вкрав.

Далі – більше – свинарники глиняні, з розкритими вікнами, вітер, сніг - все позамерзало. А коли почали чистити корівники, у багнюці лежали… телята. Потребувала хазяйського догляду і земля, якої було у колгоспі «Вперед» 3600 га.

І рушив з Вуйчицьким колгосп «Вперед» вперед! За 14 років Вуйчицький зробив із Попелюшки принцесу: збудували корівники, свинарники, тракторні бригади, мехмайстерню, пункти техобслуговування, два мехтоки, складські приміщення, які до цього часу функціонують. Силами колгоспу облаштували 14 км дороги з твердим покриттям: з Нікополя для цього возили каміння, укладали його, а потім вкрили асфальтом. Особлива гордість голови колгоспу була за будівельну бригаду, яку очолював бригадир Самовар. Він міг проектувати, будувати під ключ будь-який виробничий об’єкт.

– Багато чого ще почали будувати, – пригадує Анатолій Станіславович. – Але треба було когось працевлаштувати у наш колгосп. Відтак мені було запропоновано очолити районне управління сільського господарства, хоча я просив цього не робити.

Шість з половиною років працював він в управлінні сільського господарства Новомосковського району. Ніколи нікому не заглядав в рот, але коли у 1984 році заступник голови облвиконкому намагався принизити його, Вуйчицький пояснив, що той не має права так з ним розмовляти.

Пройде рік, і обласний чиновник, який затаїв образу, виконає свою місію. Коли у районі сталися випадки захворювання тварин, свої висновки зробила надзвичайна протиепізотична комісія, звинувативши у всіх гріхах начальника райуправління сільського господарства і звільнивши його з роботи.

Проти політики партії!

У часи горбачовської перебудови на селі, як і в промисловості, почали насаджати бригадний підряд. Голова колгоспу ім. Жданова Анатолій Вуйчицький став помічати неладне: людина ходить на роботу і не знає, що вона отримає. Платять якийсь аванс, а наприкінці року, якщо буде добрий результат, зарплату перерахують. А якщо того результату не буде?

– Дійшло до того, що робочий день для декого став починатися об 11 годині дня, – пригадує А. Вуйчицький. – Бачу, ми валимося, летимо у безодню. Спілкуюся з механізаторами, а вони кажуть: приберіть бригадний підряд, і ми будемо робити все, як треба.

На початку осені 1985-го року у колгоспі ім. Жданова відмовилися від впровадження бригадного підряду. У районі паніка: «Вуйчицький проти політики партії!». А в колгоспі на той час розробили свою систему заохочення. Механізатор за зорані 7 гектарів отримував 5 рублів. Але якщо зробив свою роботу якісно мав ще 5 рублів доплати. Голова колгоспу Вуйчицький створив три механізовані загони, які займалися вивезенням на поля органічних, сипучих та рідких добрив. Стала покращуватися родючість ґрунтів, зростала врожайність. Згодом люди побачили, що можна і без надуманого бригадного підряду отримувати високі результати у роботі і пристойну зарплату. А замість цькування, колгосп ім. Жданова став отримувати перші місця на збирання зернових культур. Хоча інколи траплялися казуси, коли перший секретар райкому на обжинках повідомив, що колгосп ім. Жданова зайняв перше місце… у Перещепинській зоні. Тільки після втручання Вуйчицького очільник району поправив себе, визнавши господарство переможцем у районі.

Капіталісти дбають про людей

Перша імпортна техніка з’явилася у господарстві у 1996 році. Тоді Анатолій Станіславович побачив, як капіталісти дбають про людей. Адже в імпортному тракторі, комбайні є кондиціонер, антишумова установка. Така техніка робить людину людиною.

– У Т-150 влітку у кабіні температура сягає 60 градусів, а в «Джон Дірі» механізатор сидить, як у погрібку, у чистому одязі, легке керування, трактор веде GPS-навігатор. Людина, яка завершує зміну, додому приходить у доброму настрої, – розповідав про свої спостереження А. Вуйчицький.

Після поїздки до Канади він ще раз переконався, як держава може опікуватися аграрним сектором. Там, зокрема, всіляко сприяють розвитку тваринництва. Державні кредити для цієї галузі видають під 4% річних, кредити розраховані на 35 років, але вже через 8 років фермери мають можливість повернути кредитні кошти і працювати на себе. Аналогічні програми існують і в Данії. За таких умов, за словами Вуйчицького, і в Україні тваринництво розвивалося б дуже стрімко.

Колектив і родина

Разом зі своєю дружиною Людмилою Яківною Анатолій Станіславович виховав двох дітей. На жаль, 6 років тому у віці 44 років передчасно помер його син Юрій, кадровий військовий. Донька Раїса за прикладом батька отримала вищу аграрну освіту, працювала у ТОВ «Дружба», зараз на пенсії. Онук Олександр – приватний підприємець, вирощує свиней, бичків. Можливо, він колись і змінить свого діда?

– Він мене слухає, але не так, щоб дуже, – посміхається Анатолій Станіславович, – треба ще хлопця повчити…

Своїми ж надійними помічниками директор ТОВ «АФ «Дружба» Анатолій Вуйчицький вважає головного бухгалтера Марію Демиденко, головного агронома Віктора Швайка, головного інженера Олега Коваленка, інженера з ремонту Олександра Овчаренка, бригадирів комплексних бригад - Тараса Шевченка та Сергія Гуменчука, бригадирів тракторних бригад - Андрія Бублика і Віктора Ничика.

У ТОВ «Агрофірма «Дружба» чимало уваги приділяється соціальним аспектам. У господарстві працює 130 чоловік, хоча за наявності потужної широкозахватної техніки можна було обійтися значно меншою кількістю людей. За пай, розміром 6,5 га орендодавці отримують 16 тис. грн. А ще за символічними цінами працівникам і пайовикам у господарстві виписують по 300 кг відходів кукурудзи, по 150 кг макухи, адже люди тримають по 3-5 корів.

У наступному році восени завершується строк дії договорів оренди землі. 120 пайовиків захотіли надалі господарювати самостійно. Хоча важко уявити, яким чином вони будуть ту землю обробляти. А втім у селі люди говорять: після Вуйчицького три роки можна нічого на тих землях не робити і врожай збирати. Треба лише не забувати, що час спливає швидко…

Бог управляє процесами

– Все більше переконуюся, що Бог управляє всіма процесами, програмує хід подій, – говорить Анатолій Станіславович. – Дивлюся на дощі – там є, у нас – немає. У нас є – там немає. Від Бога залежить все, але не завжди він нас чує і не завжди він нас бачить.

У нашій зоні ми хотіли б отримувати по 100 центнерів пшениці, але природа нам такої можливості поки що не дає. У цьому році ми отримали врожайність вітчизняних гібридів кукурудзи до 60 центнерів, імпортних – до 70. Хоча у «кукурудзяні» роки вітчизняний гібрид Моніка 100 центнерів давав!

У селі Багатому церкви немає – люди моляться у пристосованому приміщенні. Тож задумав Анатолій Вуйчицький зробити добру справу: церву збудувати. Зібрав гроші, замовив проект. У наступному році мали б почати будівництво. Але банк лопнув, а з ним і 17 мільйонів гривень для церкви...

Повернути б молодість!

Наприкінці нашої розмови Герой України Анатолій Вуйчицький підсумував:

– У мене життя склалося. Недарма я хліб попоїв і протер не одні штани у школі і науці. Одного лише хотів би: стати знову молодим. Молодість – то велика спокуса! А взагалі треба вміти радіти життю. Кожному його дню. Коли навесні виходиш в поле, а озимина перед тобою лежить яскраво-зеленим оксамитом, і коли влітку розливається сонячно-золотим морем, і коли вже хліб важким колосом від подиху вітру колишеться, ніби хвиля, – яка це радість, яке задоволення, яке це щастя! – щиро ділився станом своєї душі невтомний хлібороб і дбайливий господар землі, Герой України Анатолій Вуйчицький.

Тож хай доля подарує ювілярові ще багато-багато теплих весен і врожайних літ, молодечого запалу, невичерпної енергії, міцного здоров’я і довголіття!

Павло ЯКОВЕНКО. Дніпропетровська область.