Поточний № 28 (1266)

18.07.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

З пам’яттю у серці


11.05.2012

КОЛИ дівчинка народилась, всі говорили: «Слабенька, то, може, краще б було, щоб вона померла.» Губки синенькі, ручки теж. Вроджений порок серця.
Та вона не померла. Бо Бог дав її своє призначення: жити і примножувати життя на Землі.
І Софія Корж жила. Мала слабке здоров’я, та була сильна духом.
Навіть німці у 1942 не забрали її до Німеччини. Визнали: Софія хвора і за станом здоров’я залишається на окупованій Дніпропетровщині. Бо ж Німеччині потрібні здорові люди.
А далі в документах - направляється на польові роботи. Так і потрапила Софія Корж в село Пашена Балка - на той час підсобне господарство заводу ім. Леніна. А було Софійці тоді всього-на-всього 16.
1942 рік. Україна була вже під окупантами,- згадує Софія Іванівна.- До нас був приставлений німець. І досі пам’ятаю його прізвище - Тиць. А то всі свої. Посадили на трактори. Там нас була ціла дівоча тракторна бригада. І зимою, і літом у ватяних штанях (а в мене не було ґудзика, ще й на шпильку застебнута). І постійно в цих ватниках, тому що змінного просто не було. Жили ми в гуртожитку, працювали і вдень, і вночі, а вже про вихідні і думати нічого було. Як сьогодні пам’ятаю імена і прізвища моїх подруг: Маруся Дейнега, Маруся Муленко, Маруся Загуба, Катя Бідняк і Катя Бурчак. Ми всі працювали в одній запряжці. Оплата – денний пайок - хліб, стакан молока і каша.
Наш механік - Сітало Костянтин Максимович - всіх дівчат навчив добре володіти не тільки нашою технікою, а й німецькою. Окупанти ж надіялись прийти сюди назавжди і завезли вже свої трактори: однопоршневі «Ланц–Бульдо». І той поршень цілий день миготів перед очима завбільшки, як відро.
Навчив нас механік Костянтин Максимович всьому. Як сіяти причепними сівалками, як орати. Та не міг він нас навчити, як обминути на полі снаряди. Дивишся, стали машини. Затихли мотори. Зупинився будь-який рух біля техніки. Все. Це значить чекають саперів. Ми були і трактористами, і першопрохідцями по мінних полях. Один необережний рух - і рвуться снаряди, спрацьовують міни. Поля ж були неперевіреними. І нас, дівчат, з тією ж метою посилали окупанти. Так загинула моя подруга - трактористка Маруся Муленко. Тут вона і похована. Скільки живу, стільки й ходжу до неї на могилку. Трохи й прикро за неї. Бо хто загинув на фронті, тих шанують, вони - Герої. А Маруся була теж героєм. Серед нас вона була найпрудкіша. Скрізь першою. От першою і прийняла на себе міну.
Та життя продовжувалось. Сіяли. Жнивували. Вже й весна 45-го року дихала на повні груди. Та що діється на фронті не знали. Не було в Пашеній ніякого зв’язку. Коли це їде якось вершник на коні. Зупиняється на полі, біля тракторів і вигукує: «Війні кінець!» Підбігли ближче, а він такий маленький, і як він на коні тім тримався? Кинулись наші стальні коні в трудовий бій вже з подвійною силою, зрощувати врожаї вже для наших. І стала жіноча тракторна ще згуртованішою, ще сильнішою. Так працювали аж до 48-го. Бо чоловіків на той час було обмаль.
Прислали, правда, якось мені на підмогу фронтовика. Сидить той солдатик позаду на причепі, а я за кермом трактора. І відчула, що за багато років вперше хочеться заспівати пісню. І так мені стало затишно на душі, спокійно поруч з ним. У травні 48-го ми познайомились, і в травні ж побрались.
Доля дала мені чудового чоловіка, доброго батька і щирого друга. Прожили ми з ним 52 роки в любові і злагоді.
Закінчили вдвох вечірню школу в Миколаївці, він потім вчився ще й у технікумі. А пізніше Дмитро Володимирович Лісничий працював економістом в радгоспі «Краснопільський».
А скромний був. Сам він пройшов війну аж до Будапешта, нагороджений був орденом Великої Вітчизняної війни, та щоб десь похвалився чи зізнався. Ні! Виростили трьох дітей, він був хорошим прикладом для них.
Софія Іванівна Ліснича ось вже 12 років як одна, без чоловіка. Та не стихає біль утрати ще й досі.
Виросли діти, онуки. Переїхали до міста. У Пашеній Балці Софія Іванівна залишилась одна.
- Кличемо до себе, - розповідає дочка Ангеліна.- У мене двокімнатна квартира, приїжджай, мамо, ти ж одна.
- Та не одна я тут, - говорить Софія, - я ж серед своїх…

Валентина ШЕВЧЕНКО.
с. Пашена Балка, Дніпропетровський район, Дніпропетровська обл.