Коли запитують, яка наша національна ідея, простіше кажучи, куди ми маємо іти, яку країну будувати, вся наша історія настійливо говорить, навіть уже кричить одне: єднайтеся! Тільки в цьому ваша сила, ваша державність, ваш добробут, ваше щасливе майбутнє. Тисячу років благає. А ми ніби не чуємо. Здається, приречені на якусь вічну глухоту. Все нам Бог дав: поля, гори, моря, клімат добрий, родючі землі, багаті надра, та не дав одного: далекоглядності і мудрості. З тим природним ресурсом, який маємо, могли б бути недосяжними за рівнем життя для інших країн. Могли б… Але ж ні – пасемо задніх. А все йде від української роз’єднаності, яка робить нас слабкими. І Франко, навчаючи українську націю, не ділив її на галичан і придніпрян.
- Хіба винні ми, що в історії стався такий поділ, - хтось цілком логічно запитає.
Гадаю, не треба шукати винних в минулому, сьогодні нам необхідно не дозволяти переступати ту межу, яка розділяє навпіл український народ. Тільки тоді, коли будемо єдині, ми примусимо й на західному й на східному кордонах держав – сусідів називати нас своїми друзями. А не слугувати для них, як зараз, буферною зоною.
Здається, після Євро – 2012 ми відчули, що єдині: майоріли державні прапори і на Сході і на Заході, люди посміхалися, спілкувалися з європейцями, бачили, що ми мало чим відрізняємося.
Тільки гості поїхали, і ось вам - мовний закон, який всіх знову збурив. Кому він потрібен? Хто кому не дозволяє говорити рідною мовою? Всі соціологічні опитування показують, що людей найбільше турбують економічні питання: робота, заробітна плата, соціальні виплати, допомога по безробіттю, цінова політика тощо.
Так ні ж:
Кинули в хату
Кістку розбрату:
Нате, гризіться,
А ми будем брати
Все, що в чулані
Все, що в коморі.
Гризня та нам мила
Й така необхідна.
Коли коло кістки
Чуби в вас тріщать,
Так легко дурити
Й добро грабувать.
Допоки на кістку
Вас можна спіймати
Добра вам не бачить
І миру в хатах!
Так, державна мова – це фундамент, на якому стоїть держава, то безперечно. Недаремно ж у часи, коли ми були у складі СРСР, всі вивчали «великий, могучий» - державну російську мову. Бо розуміли, що вона дає змогу розумітися між собою всім, хто до союзу входив: і таджику, і грузину, і естонцю - всім.
А що ж зараз пропонується в нашій молодій державі Україні? Виходить, що тепер мешканцю східних областей можна і не знати досконало українську, користуватися російською? В реальному житті вихідець з Галичини, поїхавши до Сходу України, сьогодні уже на законній підставі може почути:
- Говори по-человечески, я не понимаю твой телячий язик!
І за цю наругу ніякого покарання? Хіба це нас об’єднає? Можна собі уявити цю ситуацію, тільки навпаки: східняк поїхав до Галичини. Звик говорити своєю регіональною російською, а там теж своя і теж регіональна: суміш української , польської, мадярської…. Чи комфортно йому буде спілкуватися?
Чому у сусідки Росії навіть думки такої не виникає: надати мовам національних меншин ( а їх там ой як не мало) статус регіональних? Бо там добре розуміють: це розколе країну. Де ж наша мудрість та далекоглядність?
Можна не мати сумніву, що при такій мовній політиці так і залишимось ми для вихідців із Західної України «москалями», а вони для нас «бендерами». І кому це вигідно? Кому, подумаймо!

Надія ВОЛЯ.