Поточний № 8 (1435)

03.11.2024

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

За єдність


16.08.2012

Коли запитують, яка наша національна ідея, простіше кажучи, куди ми маємо іти, яку країну будувати, вся наша історія настійливо говорить, навіть уже кричить одне: єднайтеся! Тільки в цьому ваша сила, ваша державність, ваш добробут, ваше щасливе майбутнє. Тисячу років благає. А ми ніби не чуємо. Здається, приречені на якусь вічну глухоту. Все нам Бог дав: поля, гори, моря, клімат добрий, родючі землі, багаті надра, та не дав одного: далекоглядності і мудрості. З тим природним ресурсом, який маємо, могли б бути недосяжними за рівнем життя для інших країн. Могли б… Але ж ні – пасемо задніх. А все йде від української роз’єднаності, яка робить нас слабкими. І Франко, навчаючи українську націю, не ділив її на галичан і придніпрян.
- Хіба винні ми, що в історії стався такий поділ, - хтось цілком логічно запитає.
Гадаю, не треба шукати винних в минулому, сьогодні нам необхідно не дозволяти переступати ту межу, яка розділяє навпіл український народ. Тільки тоді, коли будемо єдині, ми примусимо й на західному й на східному кордонах держав – сусідів називати нас своїми друзями. А не слугувати для них, як зараз, буферною зоною.
Здається, після Євро – 2012 ми відчули, що єдині: майоріли державні прапори і на Сході і на Заході, люди посміхалися, спілкувалися з європейцями, бачили, що ми мало чим відрізняємося.
Тільки гості поїхали, і ось вам - мовний закон, який всіх знову збурив. Кому він потрібен? Хто кому не дозволяє говорити рідною мовою? Всі соціологічні опитування показують, що людей найбільше турбують економічні питання: робота, заробітна плата, соціальні виплати, допомога по безробіттю, цінова політика тощо.
Так ні ж:
Кинули в хату
Кістку розбрату:
Нате, гризіться,
А ми будем брати
Все, що в чулані
Все, що в коморі.
Гризня та нам мила
Й така необхідна.
Коли коло кістки
Чуби в вас тріщать,
Так легко дурити
Й добро грабувать.
Допоки на кістку
Вас можна спіймати
Добра вам не бачить
І миру в хатах!
Так, державна мова – це фундамент, на якому стоїть держава, то безперечно. Недаремно ж у часи, коли ми були у складі СРСР, всі вивчали «великий, могучий» - державну російську мову. Бо розуміли, що вона дає змогу розумітися між собою всім, хто до союзу входив: і таджику, і грузину, і естонцю - всім.
А що ж зараз пропонується в нашій молодій державі Україні? Виходить, що тепер мешканцю східних областей можна і не знати досконало українську, користуватися російською? В реальному житті вихідець з Галичини, поїхавши до Сходу України, сьогодні уже на законній підставі може почути:
- Говори по-человечески, я не понимаю твой телячий язик!
І за цю наругу ніякого покарання? Хіба це нас об’єднає? Можна собі уявити цю ситуацію, тільки навпаки: східняк поїхав до Галичини. Звик говорити своєю регіональною російською, а там теж своя і теж регіональна: суміш української , польської, мадярської…. Чи комфортно йому буде спілкуватися?
Чому у сусідки Росії навіть думки такої не виникає: надати мовам національних меншин ( а їх там ой як не мало) статус регіональних? Бо там добре розуміють: це розколе країну. Де ж наша мудрість та далекоглядність?
Можна не мати сумніву, що при такій мовній політиці так і залишимось ми для вихідців із Західної України «москалями», а вони для нас «бендерами». І кому це вигідно? Кому, подумаймо!

Надія ВОЛЯ.