Поточний № 8 (1435)

12.11.2024

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

За сто років - 50 воєн…


23.12.2015

На такий «подвиг» спромоглася колишня Російська імперія в останнє століття свого існування. Або кожні два роки десь відбувалася війна, яку розпочинали московські керманичі – «червоні» чи теперішні «демократичні». Навіть не важливе їхнє особисте ймення, головною впродовж століття залишалася незмінна суть: надія силою зброї та майстерністю обману й підлості доказати світу власну «велич», іще частку людей зробити своїми підданими. Тобто долучити до сонму підневільних народів «великої» імперії, де й досі «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує…», як писав ще Тарас Шевченко.

Майже три чверті цього століття Україна перебувала в складі «імперії зла», як охрестив Радянський Союз Збігнєв Бжезинський. Та всім жителям цієї імперії втокмачували в голови баєчку «ми найдужче боремося за мир!». І багато хто з нас ще й досі вірить, що все так і було. Якщо ж опуститися з колишніх захмарних «мирних» висот до реалій найкривавішого за всю історію світу століття, то вони достеменно свідчать, що війна і в «союзі непорушному», і у федеративній зараз Росії була і є найвагомішим аргументом впливу на оточуючий світ. Аргументом абсолютно звичним, навіть буденним. Та від колишніх громадян «найпередовішої світової держави» всі ці бійні ретельно приховувалися. В кращому разі все подавалося як «братня інтернаціональна допомога дружній країні».

А почалося все в Російській імперії з Першої світової війни, «авторство» якої дехто з істориків, як і Другої світової, теж визнає за Москвою. Поступово з тривалої позиційної Перша світова перейшла на теренах імперії в набагато кривавішу громадянську війну. На німецькі кошти її цілеспрямовано організував Володимир Ленін зі своєю більшовицькою партією. Без найменшого докору сумління він говорив: «нехай 90% російського люду згине, аби лиш 10% дожили до світової революції». Відпрацьовуючи кайзерівські марки, Ленін за умовами Брестського миру 1918 року віддав Україну Німеччині. А коли її війська зустріли на українських землях збройний опір, то «добрий Ілліч» просто послав свої червоні орди на придушення українського визвольного руху. І ті орди років за чотири неймовірним терором, адміністративними стратами, взяттям заручників, а головне завдяки незгоді очільників українських військ змогли окупувати Українську Народну Республіку, визнану на ту пору багатьма державами. Що принесло це нове-старе ярмо, добре відомо. Аж тепер законами про декомунізацію перестаємо славити катів українського народу…

Зовсім по-іншому повели себе поляки, які 1920 року змогли об’єднатися навколо Юзефа Пілсудського і рішуче відбити всі атаки «червоної гвардії». Азербайджан тоді ж не встояв, а наступного року в імперію була силоміць повернена Грузія, у ті ж часи і Казахстан, Узбекистан, Киргизія й Таджикистан. Далі була війна в Китаї 1929 року і Японії 1938-го. Наступного року Москва провела жорстоку зимову війну з невеликою Фінляндією, де опір населення проти приходу «визволителів» був неймовірно потужним. Результат: маленька Фінляндія втратила деяку частку території, але встояла як незалежна держава.

Далі у світовій історії відбулося братання комуністичної Росії з нацистською Німеччиною. Хитромудрий Сталін запланував руками Гітлера зібрати всі європейські землі докупи ще до його приходу до влади 1933-го, організованого німецькими комуністами на чолі з Тельманом (Віктор Суворов «Остання республіка» - прим. авт.). Щоб потім стати «визволителем від нацизму», що йому таки частково вдалося. За таємним пактом Молотова-Ріббентропа серпня 1939-го року схід Європи був поділений між двома найбільшими світовими тиранами. І вже першого вересня Гітлер напав на Польщу, а 17-го вересня з іншого боку – з тилу - вдарив і Сталін… Поляки не змогли довго змагатися з такими потугами. А 1940-го року Естонія, Латвія, Литва були анексовані більшовицькою Росією майже без бою. Те ж трапилося і з частиною території Румунії – лише подекуди, за спогадами ветеранів, там зрідка відстрілювалися…

Після «приватизації» Європи на двох німцям вдалося випередити і напасти на «союз непорушний» першими - 22 червня 1941 року. Сталін готувався набагато серйозніше і свій напад на Німеччину запланував на 6 липня (дехто з дослідників військової історії називає дату 30 червня). Після майже чотирьох років страшної війни та падіння Берліну в травні 1945 року претензії Москви неабияк зачепили Азію. У вересні СРСР напав на Японію, загарбавши частину її північних територій. Наступного року був Китай, який силоміць втягли в «соціалістичне братство». А 1950-го військова агресія проти Китаю була повторена, щоб не дати йому зійти із соціалістичного курсу. Така ж доля чекала і Північну Корею, яка й досі не може оговтатися після радянської окупації – її громадяни постійно голодують, пишаючись єдиним своїм «досягненням» - потужною зброєю…

Після деякого перебування в соціалістичному таборі Угорщина 1956-го спробувала полишити його, та радянські танки не дали цього зробити. Опісля «апетити» радянських вождів та географія збройних втручань поширилися на увесь світ – Лаос, 1960 рік, Куба 1961-го, де хоча й не було відкритих військових дій, але протистояння зі Сполученими Штатами ледь не переросло у ядерну війну. Тоді ж розпочалася довголітня війна у В’єтнамі. Алжир, Йемен та Єгипет були 1962 року, Сирія 67-го. Подібне до угорських подій 56-го сталося з «празькою весною» 1968 року, коли 500-тисячне угруповання радянських та німецьких військ повністю окупувало Чехословаччину. Про сумніви і злигодні українців, змушених брати участь у поневоленні сусідів, бойові та інші втрати на чужій землі добре написав наш земляк Віктор Суворов у книзі «Я – визволитель». Наступного року відбулися бойові дії на кордоні з Китаєм, а 1970-го - у Кампучії. Далі кривава вервечка воєн, організованих московським комуністичним режимом, тягнеться в Бангладеш (1972), Анголу (1975) і Ефіопію (1977). У такий кривавий спосіб поширювали «переваги» соціалістичного ладу…

А 1979 року тайкома розпочався Афганістан, який розтягнувся на кривавих десять років. Невдовзі, 1982-го, був Ліван. У часи розпаду Союзу в 1988-92 роках відбулися війни в Азербайджані та Грузії, Молдові (Придністров’я), Таджикистані, Південній Осетії та Інгушетії. У 1994-му розпочалася перша війна в Чечні та Дагестані, і увесь світ навіть пальцем не поворухнув для кавказьких народів, які вирішили звільнитися з московського ярма. Так само і друга російська війна на цих землях 1999-го не знайшла ніде дієвого співчуття – все розглядалося як «внутрішньодержавний» конфлікт.

Ця обставина розпалила апетити нової кремлівської верхівки на чолі з Путіним, і 2008-го він розпочав війну проти Грузії, яка після проведення реформ взяла рішучий курс на вступ до Європейського Союзу та оборонного блоку НАТО. Та тоді одразу втрутилися західні держави, і загроза незалежності Грузії після певних втрат була зупинена. Але до агресивної Російської Федерації навіть за таке кричуще порушення міжнародних прав не були застосовані ніякісінькі санкції. Більше того, 2014-го вона навіть приймала зимову Олімпіаду, символ миру на планеті Земля, в Сочі. Та в останні спортивні лютнево-березневі дні її «зелені чоловічки» у військових обладунках вже марширували українським Кримом, гучно брязкаючи зброєю…

Увесь світ був шокований їхніми діями, і Путін спочатку відхрестився від них. Потім таки визнав, що «без військ ніякого референдуму на півострові не було б». Так само він майже два роки брехав усьому світу, що російських військ катма в українському палаючому Донбасі… І от вперше 17 грудня у телеефірі після передачі привіту від полонених росіян - капітана Єрофеєва і сержанта Александрова - українським журналістом Романом Цимбалюком Путіна аж пересмикнуло, мов на електричному стільці, і він одверто визнав присутність своїх солдатів у Донбасі. Туди, за його словами, вони потрапили «для виконання певних завдань у військовій сфері». Ось така підла політика, яка вже стала явною і для найбільш зомбованих росіян. На другий день після цієї заяви лідери європейських держав одностайно ухвалили рішення продовжити економічні санкції проти Росії іще до липня 2016 року. Хоча ці обмеження мають діяти не лише до виведення російських військ з Донбасу, а й до повного звільнення окупованого Криму. Тільки так можна спинити оте всесвітнє зло, що аж випирає назовні зі всіх шпарин ще значної за розмірами останньої світової імперії, яка несподівано для всіх втяглася ще й у збройний конфлікт у Сирії, до того ж пообіцяла збільшувати свою військову присутність у середземноморському краї. Справжньою метою цієї московської агресії, за висновком політологів, є намір підтримувати хаос на сирійських землях і у такий спосіб не допустити катарський газ до Європи, щоб залишитися монополістом на газовому європейському ринку. Лише Туреччина дещо притлумила зазіхання кремлівських двоголових яструбів, збивши російський винищувач, який порушив державний турецький кордон і ні на що не реагував.

ОЦЕ така кривава «хроніка» останнього російського століття, впродовж якого Москва провела 50 воєн! Вочевидь, без пошуку історичних коренів такої навдивовижу сталої державної «поведінки», гідної лише середньовічних часів, складно зрозуміти мотивацію дій агресора. Можна лише з певністю сказати, що в Росії завжди були люди, які не підтримували діючий тоталітарний режим. Чимало росіян були на Майдані, так само воюють вони сьогодні за Україну наДонбасі. Дехто вже відмовляється служити кривавому режиму Путіна і переходить на нашу сторону. Водночас надто значною є й підтримка всередині самої Росії загарбницьких дій за її межами. Про особливі ментальні риси наших сусідів говорилося чимало. Та чи не найвлучніше сказали про них російські письменники, зокрема Іван Тургенєв:

- Немає в цьому світі дрібніше, мерзенніше й хамовитіше особини, ніж кацап. Народжений в нацистській країні, вигодований пропагандою нацизму цей покидьок ніколи не стане Людиною. У його країни немає друзів – або холуї, або вороги. Його країна здатна тільки загрожувати, принижувати і вбивати. І за збереження цього статусу Росією рядовий кацап готовий пожертвувати власним життям, життями своїх батьків і дітей, якістю життя власного народу. І справді: кацапи – звірі. Люті, кровожерливі, але… смертні.

Ці слова сказані про Росію і ще у 19 столітті. Якби ж вони стали виключно надбанням історії… Та не виходить. А ось інший категоричний вираз того ж автора:

- Якби провалилася Росія, то не було б ніякого ні збитку, ні хвилювання в людстві.

Мається на увазі те, що у вигляді недолугої тоталітарної імперії, яка вирізняється лише несамовитою постійною войовничістю, в Росії немає доброго для її громадян майбутнього. Хіба час не підтвердив цю істину? А це вже вислів пізніших часів – Максима Горького:

- Найважливішою прикметою вдачі російського люду є його садистська жорстокість.

Не менш однозначним до одноплемінників був і Михайло Булгаков:

- Не народ, а худоба, хам, дика орда душогубів та злодіїв.

Своє свідчення залишив і відомий знавець психології душі російської людини Федір Достоєвський:

- Народ, який блукає Європою і шукає, що можна зруйнувати, знищити лише заради розваги.

Не менш цікавими є і вислови уже нашого відомого борця з тоталітаризмом Левка Лук’яненка. У своєму недавно виданному 13-томнику власних творів він так описує добре відому йому сусідню країну, бо вчився там і відбував тюремне ув’язнення більше трьох десятків літ:

- Московщина – це азіатська країна угро-фінно-татарського населення, що від початків жило головним чином з мисливства та рибальства, тому не мало прив’язаності до землі, легко зривалося з місця і йшло туди, де можна було взяти щось готове… Народ звик жити не з праці своїх рук, а з того, що створювали інші та створила природа, - звірини, риби, лісу, нафти, газу. Бажання захопити чуже – це глибинне бажання… Цей загарбницький генотип склався давно і в основі своїй не міняється.

І справді, хіба не бажання захопити щось чуже привело капітана Єрофеєва, сержанта Александрова і тисячі їхніх співгромадян в український Донбас? Які їхні «споконвічні» російські інтереси у краї, де народилися, виросли і на віки-вічні прославили Україну Василь Стус, Володимир Сосюра і Микола Руденко? Яке «добро» під дулами своїх автоматів, «Градів» та «Буратіно» несуть ці зайди на українські землі, де більше мільйона людей вимушені були покинути власні домівки.

 

А щоб не допустити отой «руській мір», або донбаське пекло вглиб України, мусимо діяти. Оці слова читачам «Сільських новин» сказала нещодавно одна з найлегендарніших жінок України, командир розвідувальної роти батальйону «Шахтарськ» Наталія Булах:

- Перемогти можна лише тоді, коли будемо дружними і одностайними. Навіть сьогодні дехто в Україні ще чекає Путіна, не тямлячи того, яку «допомогу» отримає. Він принесе лише руйнацію, «вичистить» усіх українців і патріотів, а на інших, безсловесних, накине ярмо і змусить коритися будь-якій забаганці кожного озброєного окупанта. Донбас це показав на власному гіркому досвіді. Боротися на фронті і в тилу, хто де може і чим може.

Дійсно, це єдине правило перемоги у сучасній російсько-українській війні, яка триває майже два роки. Вона вистраждана на полях не лише донбаських, а й багатьох інших битв за волю.

Слава Україні! Героям слава!

Григорій УКРАЇНЕЦЬ.