був репресований у 1937 році наш талановитий земляк Іван Бут

Нещодавно працівники районної дитячої бібліотеки та юнацького абонементу відділу обслуговування організували та провели для старшокласників Підгородненської ЗСШ №3 родинне свято «Людина багатогранного таланту». Присвячене воно було 130-річчю з дня народження Івана Савича Бута, бандуриста, народного умільця, щирого патріота, репресованого в 1937 році. Діти переглянули відеоролик присвячений Івану Буту, дізналися багато цікавого з біографії нашого односельця та насолоджувалися співам бандуристки Лесі Коваль. На згадку про захід бібліотекарі подарували школярам міні-буклет про славного земляка.

ІВАН Савович Бут народився 7 липня 1885 року в селі Підгородному, в бідняцькій родині. Не отримавши належної освіти, цей чоловік мав надзвичайні здібності, феноменальну пам’ять, глибокий і ясний розум. За 63 роки свого життя був теслярем, механіком, слюсарем, мірошником, садівником, шевцем, різьбярем, радіотехніком, новатором-винахідником, бандуристом, майстром з виготовлення бандур, постановником народного театру, художником, керівником музичних колективів.
Він був закоханий у народне мистецтво. Письменник Іван Шаповал називав Івана Бута «заспівувачем культури» на селі, який вперше заклав традицію виготовлення бандур та навчив молодь грати на них.
Сім’я жила дуже бідно. З малих літ діти бралися за будь-яку роботу. Підлітком Іван допомагав і теслі, й ковалеві… Спробував виготовляти дерев’яні ложки – вийшло. Люди розкуповували, коли хлопчик виносив їх на базар. У сімнадцять років пішов працювати на металургійний завод Гантке (пізніше став імені Карла Лібкнехта). Там і прилучився юнак до опанування техніки.
З часом, на заводі, став майстром-електриком.
У роки НЕПу (20-і роки ХХ ст.) підгородненський умілець власноруч побудував такі необхідні для населення споруди: водяний млин на річці Кільчень, шеретівку, олійницю та майстерню по ремонту побутових механізмів та приладів. За свої послуги господар Бут брав невеликий «мірчук». Виручені кошти знову поверталися людям, бо за них Іван Савович купував обладнання для колгоспного театру, музичні інструменти для оркестру народних інструментів.
А ще нерідко допомагав харчами місцевій голоті. Коли «бив» олію, шеретував пшоно, перемелював зерно, то з бідняків взагалі ніякої платні не брав.
Бут вступив до колгоспу, і став знахідкою для хліборобів, які все частіше почали мати справу з технікою. Він власноруч зібрав трактор «Запорожець» - із окремих частин. У новоствореній комуні ім. Ульянова І. Бут був організатором культмасової роботи. Він створив драматичний гурток, в якому односельці виступали як актори, а сам Іван Савович був й режисером-постановником, і актором, і художником-декоратором. Отак проходило творче і виробниче життя шанованої людини. Але сталося непоправне лихо, характерне для тих страшних часів, за яких Івану Савовичу довелося жити.
В обласному мартирологу «Повернені імена», виданому 2003 року у дніпропетровській серії книг «Реабілітовані історією», є така інформація: «Бут Іван Савович, 1885 - с. Підгороднє Дніпропетровського р-ну Дніпропетровської обл., українець, освіта початкова, кіномеханік клубу в с. Підгороднє. 7 грудня 1937 р. звинувачений у належності до керівництва української контрреволюційної організації, ув’язнений на 10 років у ВТТ; реабілітований 19.05.1969р.»
За спогадами доньки Антоніни, це сталося 31 листопада 1937 р. Його забрали прямо на роботі, коли Іван Савович у клубі показував кінофільм. Заскочили «особісти», дали докрутити стрічку. Потім посадили в автомашину і повезли з Підгородного, а куди – ніхто не знав… Лише на початку 1938 року стало відомо, що І. Бут знаходиться в дніпропетровській тюрмі. Та незабаром ув’язненого відправляють і звідти. Через знайомих він встигає передати папірець, на якому було нашкрябано десять кривих паличок: це означало, що йому дали десять років. Пізніше рідні отримали звістку про те, що Іван Савович знаходиться в тюрмі Свердловська. Отак, за «сигналом» двох підгородненських донощиків-наклепників, його було заарештовано й заслано до Сибіру.
Коли через 10 років з підірваним здоров’ям він повернувся додому, то розповів сім’ї про допит 1937 року. «Слідчий прискіпливо питав мене: навіщо я носив старовинне українське вбрання. Я тоді відповів:
- Я українець, люблю рідну мову, свою Батьківщину, шаную звичаї своїх предків. Я сам шию жупани, шаровари, кожухи, чоботи. Своїми руками вишиваю і, звичайно, одягаю вишиванку. Це робив тоді, коли виходив на сцену, керував капелою бандуристів. А що, хіба не можна?
- Ви мені не ставте запитання, а відповідайте, не прикидайтесь безвинним ягнятком. Ви ж справжній націоналіст. Ворог народу! – гримнув слідчий».
Після того, як заарештували батька, постраждала вся сім’я. Доньку Антоніну вигнали з комсомолу як дочку «ворога народу». Коли вступила до технікуму - теж вигнали.
Антоніна (Ніна) Іванівна Муригіна (Бут) у кінці 80-х – на початку 90-х років залишила свої усні та письмові спогади письменникові Івану Шаповалу. Будучи на засланні, розповідала вона, батько мучився, що поруч нього не було «посестри» - кобзи. У далекому краю він зробив її сам. Кобза була незвична за своєю конструкцією: майстер оздобив її уральськими самоцвітами. Коли 1947 року повернувся з неволі, то інструмент привіз із собою. Після смерті Івана Савича його дружина через безгрошів’я продала цю кобзу Будинкові культури, що у селищі Карлівка Полтавської області. «Я хотіла була викупити – не змогла, - згадувала А. Муригіна. - Хтось із шанувальників кобзарського мистецтва забрав її назавжди. А шкода! Це була б пам’ять про батька, який і на засланні співав під свою кобзу. А репертуар у нього чималий: співав понад сотню пісень народних».
Іван Бут працював на вирубці лісу в тайзі, у селі Санкіно, що розташоване за сто кілометрів від міста Ірбіт. У 1938 році дружина їздила до нього в Сибір, повезла теплий одяг і чоботи, і на його прохання, сорочку, вишиту ним власноруч. У племінниці Івана Савовича, Ніни Степанівни Харченко (дівоче прізвище Бут), збереглося єдине фото, яке він зміг надіслати додому з далекого краю. На ній зображений чоловік з пишними козацьким вусами, у картузі й спецівці, з-під якої виглядає комірець сорочки-вишиванки. На звороті цього фото – напис: «На пам’ять од тата Ів.С.Бута своїй дочечці Орисі Іванівні Бут. Ти писала і передавала поцілунок, і говорила: тату, хоч я вас і не бачила, а хочу бачить вас і радіти так, як і другі діти. Так я тобі посилаю своє фото і думаю, що ми скоро зустрінемося. Цілую. Твій тато».
Коли 1946 року дружина вдруге приїздила до чоловіка в Сибір, то він уже працював у Репекалові, на будівництві гідроелектростанції. «Якось, - пригадувала донька Антоніна, начальство дізналося про те, що батько мав широку технічну ерудицію, бо колись працював майстром вищого класу на заводі імені Карла Лібкнехта. Ото й поставили відповідальним за будівництво ГЕС. Навіть відвели для нього невеличку хатину і поставили біля неї вартового – наглядача, який пильно стежив, щоб Іван Савич ні з ким не спілкувався, не допускали туди навіть родичів, що їздили провідати засланця. Цікава деталь: коли вечорами батько брав до рук кобзу й співав народні пісні, охоронник забував про свій обов’язок, зачаровано слухав гру й сумну пісню кобзаря-невільника. Найчастіше він співав улюблену пісню Шевченка «Зоре моя вечірняя»... Батько від природи був веселун, оптиміст, ніколи не сумував, не скаржився на життя, на свою долю. А коли повернувся – вже не той став: хворий, немічний, засмучений, неговіркий, навіть сміх зник. І все ж ніколи не плакав, знаходив силу й волю, щоб здолати важку тугу на серці… Часто говорив: «Козаки не гнуться, все знесу, все перетерплю, щира правда запанує, візьме верх!».
Повернувшись додому у 1947 році, недавній політв’язень пішов працювати електриком до місцевого колгоспу.
Довго в Підгородному сім’я Бутів не затрималася. Батько родини не зміг знести гіркої образи. Якось сказав: «Свої ж і зжили мене зі світу!». 1948 року продали свою хатину на вулиці Мостовій, і назавжди залишили Підгородне.
30 вересня 1948 року у віці 63-х років Іван Бут помер. Похований у селищі Карлівка.
У дітей Івана Савовича збереглася офіційна «довідка» - папірець з печаткою Дніпропетровського обласного суду, датований 25 травня 1969р.: «Справу по обвинуваченню… переглянуто 19.05.1969р. президією… обласного суду. Ухвалення трійки НКВС по Дніпропетровській області від 7.12.1937р. відмінено і справу, що стосується Бута Івана Савовича, припинено за відсутністю в його діях складу злочину. Заступник голови облсуду В.Буркун».
У Підгородньому пам’ятають ім’я талановитого земляка. В цьому велика заслуга письменника Івана Максимовича Шаповала, який 1989 року опублікував нарис «За жупан та вуса». Красномовна назва публікації точно характеризує «склад злочину», який влада 1937 року інкримінувала нашому репресованому землякові.
У 1993 році рішенням виконкому Підгородненської міської ради, вулиця Суслова була перейменована на вулицю Івана Бута. Відомості про нашого земляка внесені до Енциклопедії сучасної України, том 3 видавництва «Поліграфкнига».

Тетяна РУХЛІНСЬКА, заступник директора районної дитячої бібліотеки. 
Дніпропетровська область.