Лейтмотивом через усі поезії проходить фантастичний образ, створений автором при змалюванні всіх сорока русалок, всіх сорока поетичних казок.

А потім як висновок: 

Автор поступово розкриває свій задум, про який зворушливо говорить у передмові «Русалонька – фантазія моя».

 

Кільчень для Костянтина Семеновича Дуба – все.

На березі Кільчені стояла його батьківська хата. Там він народився. Там пройшли його післявоєнне дитинство, отроцтво, юність. З Кільченню пов’язане життя всієї рідні. Події радісні і сумні. На березі річки росте берест, посаджений мамою поета Оксаною Варивонівною. Всю красу річки, що надихає поета і зараз, з любов’ю описано в поетичній збірці «Кільченські зоряниці».

Півострів, що його обіймає собою Кільчень і де стоїть будинок поета, донедавна наповнений дитячими голосами, особливий. Тут все буйно росте і плодоносить.

Будинок у мальвах і ліліях різних кольорів, виноградних  лозах  рідкісних сортів, ягідних кущах і різноманітних фруктових деревах: персиках, черешнях, абрикосах, шовковицях, яблунях і грушах. Працелюбного господаря його рідна земля віддячує багатими урожаями городини.

І на сторожі всього цього – дуби. Дев’ять дубів. Символічно! 

«Все довкілля персоніфікується, одухотворюється, світ природній і духовний створюють  вічну гармонію життя», – так пише сам автор. Тут народжуються натхненні слова, котрі виливаються в чудові книги поезій, ілюстровані Іриною Цюп’як, донькою поета. Ці малюнки ніби підсилюють сприйняття змісту поезій.  Кольорові ілюстрації тішать уяву, фантазію, мрію. «Добре мати свого художника», – написала Любов Стеца із Рівного  у своєму відгуку на книжки Костянтина Дуба «Пломінь кураю», «Зорецвіт осіннього саду», «Русалок краса дивотворча». Родинний і творчий тандем, політ фантазії поета і художниці творять справжні дива.

 

Починається вірш двома рядками з української народної пісні «А в городі верба рясна, там стояла дівка красна», яку нам із сестрою в дитинстві співала бабуся Палажка. Голос дзвінкий, високий. На весіллях вона «тончила», за її висловом.

Верба росте там, де волого, на берегах річок, джерелець. Через те й очерету сестриченька, як сказав автор. На Орілі, Кільчені, Сухій і Мокрій Сурі я спостерігала таке сусідство. 

У моєму селі Кархутори-Миколаївка верби ростуть повсюди, а значить і водяться вербиці. Це і вправо від зупинки, якщо йти на Василівку. Шумлять, шумлять… багатолітні, розлогі. Свідки радісних і трагічних подій.

Харитонівські верби, що росли поза хатою, опустивши свої довгі віти в річку, а на протилежному березі було тирло –  загін для корів, куди приходили жінки на обіднє доїння корів з усього села. Кожна з жінок у білій батистовій вишитій косиночці , молоді, гарні. Від Харитонів Суха Сура прямувала до Лабинівки і потім попід горою повертала вліво на Крицькову, Пищалівку. Береги обрамлені вербами. Тут, в літній обідній прохолоді, за традицією, десятикласники збирались разом після останнього шкільного дзвінка. На пам’ять залишались світлини.

І найбільша зелена окраса села – це верби навколо ставка. 

Вербна неділя… Вгамувати святковий настрій при совєтах доводилось таємно, лише вдома святкували: освячувалась оселя і всі її мешканці.

Ритуал кожного року один і той же, якого всі чекали. А потім – святковий обід великої родини в батьківській хаті. Ось такі спогади навіяв мені вірш «Вербиця». В іншого читача вони будуть свої, але впевнена, що у кожного спогади будуть піднесені, радісні, відганятимуть сум і журбу,  пробуджуючи трепетне почуття любові до нашої мальовничої України.

 

Сніжинки падають… Іскряться узори.

Хурделиця танцює з морозом сніжний вальс.

Далеке дитинство… Як точно автор відтворив картинки зимової стужі, котра зачаровувала сільську малечу, коли в остиглій до ранку хаті сидиш біля вікна і бачиш зимовий візерунок на склі, а через розтоплений пальцем п’ятачок прозорого скла – завірюху на вулиці. Казка дитинства!  За все життя накопичуються у свідомості  такі нескінченні  дива!

Сніговиця – це сільські весілля під гармошку і бубон, це Святвечір у хрещених батьків, це санки, що на шаленій швидкості летять з гірки. Від Сніговиці віє свіжістю морозного повітря, що щипає за щоки. Це спогади дитинства і мрії про подорожі на північ України, Закарпаття, де є ще такі сніжні і морозні зими. Читання таких світлих віршів допомагає поринути у безтурботне дитинство.

 

Яка із сільських дівчаток у дитинстві не була Бродяницею, коли після дощу на ґрунтових наїжджених дорогах було багато калюж, в яких відбивалось небо з різноманітними хмарами. Заглядаючи в ту безодню, цікаво було порівнювати хмари в спокійних озерцях і в безмежній висі неба. Чудо! Всесвіт і Я!

А який малюнок у книзі до вірша «Бродяниця кільченська», що його намалювала Ірина Цюп’як?! Ну точно все так, як було, навіть відчуваєш ту мить, коли треба трішки підняти платтячко, щоб не забруднити, не забовтати його. 

І далі автор запрошує до розмови про рідну красуню Кільчень, на берегах якої виріс.

 

Українську оселю і подвір’я завжди прикрашали квіти. Це все помітно і нині у моєму селі Кархутори-Миколаївка. Є тут і поляни казок, як у дворі Олени Моісеєвої, і вирощування рідкісних хвойних дерев, як в обійсті Світлани Палюченко, кущів, що яскраво квітнуть і в’ються  на подвір’ї Катерини Чепель. Деякі селяни займаються квітникарством як бізнесом, мають теплиці і починаючи із зимових місяців займаються цією кропіткою працею – вирощують із зернини гарні квітучі кущі, які в горщиках везуть до ближніх сіл, щоб і там вони тішили селян. Молодці Ірина  Василюк зі своїм чоловіком Володею. 

Все це похвально, але дещо не вистачає  реклами. Зникло в селах місцеве радіо, яким в моїх Кархуторах-Миколаївці опікувався Іван Гарбуз – вмілий радіо і телемайстер-самоучка (мав 9 телевізорів різних марок і всі в робочому стані).  

 У книжці Костянтина Дуба «Русалок краса дивотворча» поет наголошує:

Гармонія людини, природи, міфологічної істоти створює єдине ціле, що переносить у такий чарівний і привабливий світ. Всім навколо поет «любов дарує, намір чистий». Хочеш знайти найкращий з віршів і не знаходиш. Всі найкращі! 

Як коконом, обвиває  автор безмежжям слів, щоб привернути увагу до чарівного світу всіляких дерев, що ростуть на безмежних просторах України. «Терновиця» – з Тернополя переселилась до Центральної України,  «Смерековиця» – родом із Західної України, а читач повинен розплутати ту шовкову безперервну нитку слів.

 

Заслуговує на увагу іще одна недавно видана книжечка автора «Цвіркун вечірньої зорі», де зібрані 21  поезія, і у всіх задіяний цвіркун.

Якщо «Русалок краса дивотворча» будить уяву, фантазію, збагачує світосприйняття  в римованих висловах, фарбах, то «Цвіркун вечірньої зорі» полонив мене, крім слів, чутливими малюнками в яскравобарвному просторі і живими звуками вечірніх цвіркунових оркестрів. Слухати  в прохолодному надвечір’ї і читати – благодатна нива для сімейного прослуховування цього природнього дива, особливо серпневих хорів. 

Вважаю, що такі невеликі, але дуже цінні книжки, варто друкувати великими тиражами і роздавати по школах для вивчення і впливу на розвиток юних поколінь українців.